Поки європейські країни мають справу з економічними наслідками війни в Україні, Вашингтон попереджає їх про необхідність готуватися до економічної катастрофи, яка може виникнути внаслідок війни за Тайвань. Про це у своїй колонці для Bloomberg пише історик та американський дослідник зовнішньої політики США Гел Брандс.
Американські дипломати повідомляють своїм трансатлантичним колегам про можливий удар по глобальній економіці в розмірі $2,5 трильйонів на рік через блокаду острова Китаєм, тоді як повне вторгнення призведе до значно більших комерційних збитків.
Це є тактикою залякування з певною метою: США мають намір залучити своїх європейських союзників до стримування можливого китайського нападу. Цього тижня я був у Лондоні в рамках серії дискусій з аналітиками та офіційними особами по обидва боки Атлантики. Стало зрозуміло, що європейські союзники робитимуть велику ставку на тайванський конфлікт. Але ніхто не визначився, як саме країни на одному кінці Євразії допоможуть стримати — або виграти — війну на іншому.
Для Вашингтона природно шукати підтримки в Європі. Організація Північноатлантичного договору є найсильнішим блоком союзників; Європейський Союз є третьою за величиною економікою світу. Проблемою, звичайно, є географія.
«Померти за Тайвань?» Французька журналістка Сільві Кауфман нещодавно написала : «Європейці не це не підписувались».
Незважаючи на це, усвідомлення того, що Європа не може ігнорувати конфлікт у Тайванській протоці, зростає.
Вторгнення Росії в Україну підкреслило, що агресія навіть в окремому регіоні може поставити під загрозу безпеку та процвітання цілого світового порядку. Зростаючий військовий потенціал Китаю, економічне хижацтво та напориста поведінка викликали занепокоєння щодо його прагнення фундаментальних змін у міжнародній системі, в якій процвітала Європа.
Не в останню чергу, якщо НАТО є альянсом демократій, він не може лишатись осторонь, коли завойовується інша демократія; якщо вони не захочуть допомогти Америці вирішити її найважливішу проблему безпеки, то, ймовірно, США менше інвестуватимуть в Європу в майбутньому.
Як наслідок, європейські країни частково розвертаються до Азії — це саме «пібоверт», як сказав мені цього тижня один британський чиновник з питань оборони, а не стрибок. У 2021 році ЄС схвалив стратегію, яка передбачає «розширене розгортання військово-морських сил» в Індо-Тихоокеанському регіоні. НАТО визначає виклик Китаю у своїй останній Стратегічній концепції .
Найбільш тямущі неамериканські члени альянсу — включаючи Британію, Францію, Канаду, Нідерланди та Німеччину — посилюють свою діяльність уздовж Тихоокеанського регіону. У рамках своєї концепції «глобальної Британії» після Brexit Велика Британія розгорнула авіаносну ударну групу та поглибила оборонні зв’язки з Японією та іншими регіональними партнерами. Лондон також намагається перетворитись на центр безпеки регіону через партнерство AUKUS зі США та Австралією.
США та Велика Британія зараз займаються плануванням на випадок військової кризи на Тайвані; Американські чиновники підтвердили мені, що США та ЄС почали обговорення перспективної економічної відповіді.
«Проти ВМС Китаю ми переможемо, якщо боротимемося разом, в коаліції», — заявив глава ВМС Франції в серпні.
Це зовсім не означає, що існує розуміння того, що європейці можуть робити під час кризи. Позиція Німеччини щодо Китаю неоднозначна. Чи прагне Берлін поглибити, чи обмежити свої комерційні відносини з Пекіном — залежить від того, який міністр виступає від імені уряду.
Війна в Україні підвищила чутливість європейців до агресії в західній частині Тихого океану, але також обмежила їхню здатність реагувати. Навіть з урахуванням збільшення витрат на оборону, збройні сили багатьох країн будуть потрібні ближче до дому.
Логістичні обмеження щодо розгортання європейських військ у воєнний час також лякають. Як зазначають аналітики з питань оборони, такі як Франц-Штефан Гаді та Бруно Тертрейс, країни НАТО мають засоби, зокрема авіаносці та сучасні штурмовики, що мають відношення до бойових дій у західній частині Тихого океану. Але їм буде важко швидко доставити ці активи в регіон під час кризи, а також знайти бази та дозаправку в повітрі, необхідні для їх підтримки.
Таким чином, Вашингтон може сподіватися, що ключовий європейський внесок буде скоріше економічним: участь у експортному контролі, торгові та фінансові санкції, а також заборона на інвестиції, що має зруйнувати процвітання Китаю, навіть якщо він захопить Тайвань. Однак для того, аби цей підхід допоміг стримати конфлікт, його заздалегідь потрібно ретельно розробити та проінформувати про нього — це може бути проблемою, кажуть мені чиновники у Вашингтоні та Лондоні, враховуючи, що багато країн визначаться, як далеко вони готові зайти лише коли конфлікт розпочнеться.
На військовому фронті Європа може допомогти, надавши нішевий потенціал і латаючи дірки в інших регіонах. Велика Британія, Франція, Німеччина та Нідерланди можуть допомогти у кібервійні, допомагаючи Тайваню захистити свої системи та виявити слабкі місця в китайських. Вони могли б підсилити зусилля коаліції розвідувальними супутниками та іншими засобами розвідки, поповнити запаси боєприпасів США; і, ймовірно, запропонувати ударні можливості великої дальності, такі як запущені з моря крилаті ракети.
Аби прорвати військово-морськй кордон, який може звести Пекін, Британія та інші країни могли б надіслати Тайваню зброю, як вони зробили для України, хоча це вимагатиме певних зусиль під керівництвом США. В особливо песимістичному сценарії, якщо війна на Тайвані триватиме довго і буде виснажливою, європейські штурмовики могли б здійснювати польоти з авіаносців або баз США в західній частині Тихого океану, щоб компенсувати втрати Америки.
Звичайно, ці кроки були би більш реалістичними, якби в Європі та навколишніх регіонах панував спокій, а зараз це не так. Отже, якщо тайванський конфлікт спалахне на тлі загрози з боку занепадаючої, але досі небезпечної Росії та ядерного Ірану, який швидко розвиває свої можливості, основна військова допомога союзників могла б передбачати взяття на себе більшої відповідальності за безпеку в Європі та Перській затоці, оскільки США перекинуть сили в Тихоокеанський регіон.
Однак все це є радше намірами, ніж планом, оскільки члени трансатлантичної спільноти лише починають обговорювати, що вони робитимуть і чого вимагатимуть один від одного під час конфлікту.
Жоден із цих заходів не буде легким. І все ж послання, яке американські дипломати несуть до Європи, є правильним: ціна неспроможності стримати війну, можливо, полягає в тому, що доведеться вести її за непомірну ціну.