Від членства в НАТО Швецію тепер віддаляє лише один крок — голосування в турецькому парламенті, але Стокгольм уже почув омріяне «так» від офіційної Анкари. Турецький виробник «Байрактарів» готується будувати завод в Україні, незважаючи на російську агресію. А Європейський Союз і НАТО в один голос заявляють про наміри пожвавити співпрацю з Туреччиною. Тим часом Путін готується до серпневої зустрічі з Ердоганом, яка не обіцяє бути легкою.
Чи означає це, що на західному фронті турецької зовнішньої політики настали зміни?
Кінець «медового місяця» з Москвою?
Після більш як року складних переговорів Реджеп Таїп Ердоган нарешті погодився підтримати заявку Швеції на вступ до НАТО. Довгоочікувана зустріч турецького лідера з президентом США на полях Вільнюського саміту та заклики Ердогана відкрити шлях для вступу Туреччини до ЄС багато хто сприйняв із обережним оптимізмом. Сюрпризом для багатьох став і успішний візит президента Зеленського до Стамбулу — поновлення підтримки територіальної цілісності, повернення захисників «Азову», підписання з Туреччиною Меморандуму про розвиток співпраці в стратегічних галузях промисловості та заява Ердогана про те, що Україна заслуговує бути членом Альянсу…
Все це неабияк обурило Кремль. «Туреччина поступово й неухильно перетворюється з нейтральної країни на недружню», — заявив голова комітету з оборони та безпеки Ради Федерації РФ Віктор Бондарєв. Експерти, натхнені такими кроками Анкари, швидко заговорили про повернення Туреччини на Захід.
Утім, чи це насправді так?
«Деякі речі залишаються незмінними»: безпекові пріоритети
Рішення Ердогана підтримати членство Швеції в НАТО заскочило зненацька лише тих, хто недавно спостерігає за віражами турецької зовнішньої політики. Незважаючи на періодичні розвороти на 180 градусів у відносинах із партнерами, паски безпеки міцно втримують Анкару в трансатлантичному просторі. Не в останню чергу — й через усвідомлення російської загрози.
Згідно з нещодавнім опитуванням у країнах НАТО, 76% турецьких громадян вважають членство в Альянсі важливим для майбутнього національної безпеки Туреччини. Ще 58% упевнені, що російська агресія проти України негативно вплинула на безпеку їхньої країни.
Це не означає, що Анкара вітатиме американські есмінці біля своїх чорноморських берегів (США досі сприймаються як головна загроза національній безпеці Туреччини). Тим паче не варто очікувати припинення потоку товарів, капіталу, енергоресурсів або туристів із Росії.
Але посилення Альянсу завдяки новим членам — Швеції та Фінляндії в Балтійському морі чи Україні та Грузії в Чорному — відповідає інтересам Анкари, адже дає змогу ефективно стримувати Росію, уникаючи прямого протистояння з нею.
Важливими завданнями залишаються активізація військово-технічної співпраці з Вашингтоном, зокрема щодо закупівлі та модернізації F-16, та зняття обмежень на оборонний експорт іншими партнерами в НАТО. (Канада, наприклад, донедавна блокувала постачання до Туреччини оптики для «Байрактарів» через їх застосування в карабаській війні). Невипадково в спільній заяві за результатами тристоронньої зустрічі глав Туреччини, Швеції та НАТО наголошено, що сторони «зобов’язуються дотримуватися принципу, згідно з яким між членами Альянсу не повинно бути жодних обмежень, бар’єрів або санкцій щодо оборонної торгівлі та інвестицій».
Поки що постачання F-16 залишається мрією не лише для України, а й для Туреччини. І хоча сторони ніколи не говорять про це публічно, не секрет, що ключ до членства Швеції в Альянсі лежить у кабінеті Боба Менендеса — голови комітету Сенату США з міжнародних відносин, який нині блокує передачу літаків Анкарі.
Наразі ж ратифікацію членства Швеції в НАТО відкладено до жовтня. Літні канікули мають дати достатньо часу парламентарям — як у Туреччині, так і в США — подумати над тим, наскільки сильно вони хочуть бачити Швецію в Альянсі.
Шведське вікно в Європу: НАТО в обмін на ЄС
Тим часом Ердоган, досвідчений політик і переговірник, учергове зміг перетворити дипломатичну кризу на економічні можливості.
Експерти були одностайні в прогнозах, що після непростої перемоги на виборах 2023 року головним пріоритетом для Ердогана стане економічне відновлення країни після руйнівних землетрусів і поповнення валютних резервів, виснажених неортодоксальною монетарною політикою. В Анкарі добре розуміють, що для «оздоровлення» Центробанку ні сірого російського капіталу, ні «гарячих» грошей із країн Затоки недостатньо й західні інвестори вкрай необхідні.
До того ж навіть після зростання у 2022 році товарообігу з Росією більш як удвічі Європейський Союз, а не Росія, залишається найбільшим торговельним партнером Анкари. Незважаючи на те, що на тлі повномасштабного російського вторгнення в Україну лише в першому кварталі 2023 року турецький експорт до Росії зріс на 83% (обсяги сягнули 3,2 млрд дол.), Москва посідає лише сьоме місце серед експортних партнерів Анкари, значно поступаючись США та країнам ЄС.
А отже, заклики Ердогана відкрити шлях Туреччині до ЄС, аби Туреччина змогла відкрити шлях Швеції до НАТО, був сигналом радше для європейських інвесторів, аніж для бюрократів.
Наразі інтеграція Туреччини до Європейського Союзу виглядає вкрай проблематичною (насамперед через невирішене кіпрське питання та згортання демократичних реформ). Однак Швеція й деякі інші європейські країни вже пообіцяли підтримати Анкару в питаннях лібералізації візового режиму з ЄС, модернізації Митного союзу, а також угоди навколо сирійських біженців.
Якщо ці завдання буде реалізовано, це стане безумовним успіхом Ердогана напередодні вкрай важливих місцевих виборів 2024 року. Повернення довіри західних інвесторів, необхідне для відновлення турецької економіки, неможливе без відновлення політичного діалогу з європейськими партнерами. І, схоже, саме ці прагматичні цілі, а не ефемерні перспективи європейської інтеграції, стали рушійною силою «нової» турецької дипломатії.
Призначення прозахідних персон на ключові посади в економічному блоці нового уряду також свідчить про те, що офіційна Анкара прагне «гармонізації» з Європою насамперед у відносинах із європейськими інвесторами, і значно меншою мірою — в сфері законодавства аcquis сommunautaire. Призначений новим міністром фінансів і казначейства Туреччини Мехмет Шімшек, колишній економіст Merrill Lynch, відомий своєю критикою неортодоксальної політики Ердогана щодо облікових ставок. Основними принципами своєї роботи він назвав «прозорість, послідовність, передбачуваність і дотримання міжнародних норм». Ердоган також призначив колишнього керівника розвідки Хакана Фідана міністром закордонних справ, свого зовнішньополітичного радника Ібрагіма Калина — новим керівником спецслужб, а голову бюджетного комітету парламенту Джевдета Їлмаза — віцепрезидентом. Усі троє є довіреними особами Ердогана, а також користуються повагою своїх західних колег і виступають за більш інклюзивну внутрішню політику.
Отже, шансів на відновлення конструктивного діалогу з партнерами в ЄС і НАТО більшає. І для України це добра новина.
Водночас послідовні кроки щодо інтеграції Туреччини до ЄС вимагали б від турецького уряду фундаментальних внутрішніх реформ, а від Брюсселю — серйозних політичних рішень. І поки готовності для цього немає в жодної зі сторін, ситуаційна співпраця a-la carte видається кращою альтернативою, ніж посилення інституційних зв’язків. Тож навряд чи тут варто очікувати кардинальної зміни політики нового кабінету Ердогана.
Чи залишилося місце для «Сходу» й чого очікувати Україні?
За «поворотом Туреччини на Захід» стоїть не стільки ідеологічна чи геополітична переорієнтація Анкари, скільки цілком прагматичні завдання, продиктовані потребами національної безпеки та економіки. А отже, кожен, хто може забезпечити їх реалізацію, є потенційним партнером.
Навіть якщо заради цього доведеться піти на черговий «сліпий» поворот.
Як, наприклад, із сирійським режимом Асада, якого Туреччина спочатку намагалась усунути від влади, а тепер робить кроки назустріч, аби забезпечити повернення додому кількох мільйонів сирійських біженців.
Іще один приклад «крутого піке» — відносини офіційної Анкари з династією саудитів. Після кризи навколо вбивства журналіста Хашоггі та блокади Ер-Ріядом Катару — найближчого партнера Анкари — відносини між країнами впродовж тривалого часу було фактично заморожено. Зате тепер на тлі антиросійських санкцій за січень—квітень 2023 року турецький експорт до Саудівської Аравії зріс на 600%. А кілька днів тому добре відома українцям турецька компанія Baykar підписала із Саудівською Аравією найбільшу в історії Туреччини угоду про оборонний експорт вартістю більш як 3 млрд дол.
Необхідністю покращити безпекове оточення та залучити нові інвестиції продиктовані й спроби Анкари відновити діалог із країнами Затоки, ОАЕ, Єгиптом, Ізраїлем, Вірменією, Грецією та іншими, на перший погляд «несумісними» партнерами.
Цікавим став і неочікуваний візит «нового старого» міністра закордонних справ КНР Ван Ї до Туреччини — перший після його призначення на посаду. Можна припустити, що причиною такої «термінової» зустрічі (першого візиту такого рівня з Пекіну до Анкари з 2011 року) могло стати питання експорту українського збіжжя. Туреччина та КНР входять до топ-5 країн-імпортерів українського зерна в межах «зернових коридорів», і обидва лідери вміють правильно розставити акценти в розмові з Путіним, який ці коридори блокує. На порядку денному турецько-китайської зустрічі були й великі інфраструктурні проєкти: «гармонізація» китайської ініціативи «Один пояс, один шлях» і турецького «Серединного коридору», енергетика, економіка й навіть, подейкують, можлива реанімація багатомільярдного проєкту — каналу «Стамбул».
На тлі цих домовленостей — як на Заході, так і на Сході — політично непередбачувана та економічно ослаблена Росія навряд чи виглядає привабливим (і рівноправним) партнером Анкари. Хоча не варто й применшувати її ролі — Туреччина досі зберігає значну залежність від російських енергоресурсів.
Для України це означає, з одного боку, що Анкара залишатиметься непростим партнером, який завжди ставить власні інтереси понад усе. З іншого — наявність спільних викликів (не в останню чергу агресії Росії) і спільних інтересів (від співпраці у ВПК до повоєнної відбудови України) може допомогти зробити наші відносини не лише прагматичними, а й взаємовигідними.
За умови, що Україна навчиться так само віртуозно обстоювати свої інтереси, як це зараз робить Туреччина.