Емманюель Макрон не прихильник експромтів. Усі його дошкульні фрази та контроверсійні заяви тільки видаються спонтанними. Насправді вони добре продумані та мають на меті привернути увагу внутрішньої та міжнародної аудиторії до ідей і проєктів французького президента.
Намагатися знайти вірогідні мотиви дій світових лідерів — справа невдячна і часто досить складна. Втім, дозволю собі припустити, що серед заявлених французькою стороною цілей візиту до Китаю — спонукання китайського керівництва до тиску на Путіна для завершення війни в Україні та поновлення двосторонніх зв’язків, які зазнали негативного впливу ковідної епідемії та російської агресії, саме друга мета мала пріоритетне значення.
Звичайно, обговорення української проблематики давало можливість Макрону знову приміряти на себе шати глобального пацифікатора, особливо після провалу його спроб вплинути на кремлівського господаря численними телефонними розмовами. Разом із тим він очевидно розумів, що навряд чи досягне якихось реальних зсувів у позиції Китаю, в основі якої перебувають союзницькі відносини з Росією. Заяви, включно із спільною декларацією, за результатами його багатогодинних розмов із Сі Цзіньпіном зайвий раз засвідчили, що китайське керівництво не готове піти далі загальних констатацій щодо відданості принципам міжнародного права, які виглядають «украй» переконливо на тлі озвученої Сі тези, що у цій війні всі сторони «мають законні безпекові занепокоєння». Неважко уявити собі, на що буде спрямовано посередницькі зусилля Китаю в «урегулюванні конфлікту» (до цього Макрон закликав Пекін).
Натомість ще до початку візиту президент Франції наголошував на своєму бажанні розвивати з Китаєм партнерські відносини та посилити економічне співробітництво. Досягненню цієї мети мав сприяти доволі миролюбний тон, обраний Макроном у спілкуванні з китайським лідером, його критика фатальної «спіралі напруги» у відносинах Заходу з Китаєм. Як зазначив один французький журналіст, «важко бути жорстким, коли тебе супроводжують п’ятдесят глав компаній, яким кортить отримати контракти».
За багатьма параметрами перебування Макрона в Китаї, його перемовини із Сі нагадували повернення до сумнозвісного business as usual як за сутністю, так і навіть візуально. Достатньо подивитися на спільну французько-китайську декларацію, де сторони «підтверджують своє бажання продовжувати їхнє тісне та міцне глобальне стратегічне партнерство» і поглиблювати діалог між військовими в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Начебто і немає курсу Пекіна на створення нового світового порядку відповідно до своїх авторитарних принципів, які радикально різняться від принципів спільноти демократій, немає Стратегічного компаса Євросоюзу, в якому йдеться про «посилення співробітництва з двосторонніми партнерами на основі спільних цінностей та інтересів», немає систематичних порушень Китаєм прав людини, що їх зобов’язалися просувати і захищати підписанти спільної декларації.
Під час чайної церемонії «без краваток» Сі Цзіньпін говорив про те, що Китай і Франція «з багатьох китайсько-французьких, китайсько-європейських, міжнародних і регіональних питань мають точки зору, які є ідентичними або схожими». Як на мене, сумнівний комплімент.
Китайський керівник має підстави бути задоволеним візитом Макрона, оскільки одне з його головних зовнішньополітичних завдань полягає в тому, щоби не допустити синхронізації політики щодо Китаю між ЄС і Вашингтоном, запобігти формуванню невигідного для Пекіна консенсусу з китайської проблематики в рамках Єросоюзу, а також послабити ті сили в ЄС, які виступають за жорстку лінію щодо Китаю. Наприклад, Урсули фон дер Ляєн, принципові заяви якої контрастували з примирливим підходом Макрона і яка, відповідно, отримала мінімальну увагу. Відсутність когерентності у заявах президента Франції та голови Єврокомісії, які перебували у Китаї із спільною місією, впадала в око і поза сумнівом додала гарного настрою Сі та його партійним товаришам.
Сі свідомо облаштував для Макрона, якого він розглядає як союзника у досягненні вищезазначених цілей, зону максимального комфорту під час візиту, вміло задіявши всі можливі протокольні заходи (включно з неформальним спілкуванням двох лідерів), забезпечивши захоплене ставлення до французького гостя з боку ЗМІ, соціальних мереж і представників китайського загалу.
Китайське керівництво всіляко підтримує концепцію «європейської стратегічної автономії», головним промоутером якої є Франція і наразі Емманюель Макрон, хоча вперше це поняття з’явилося на рівні ЄС 2013 року. До цього часу змістовне наповнення концепції залишається доволі розпливчастим: до суто військових і безпекових компонентів додались економіка, енергетика, діджиталізація та деякі інші проєкти. «Стратегічну автономію» ЄС визначають як його спроможність до автономних, незалежних від інших країн дій у сферах, що мають стратегічне значення. У своєму виступі в Гаазі (після відвідання Китаю) Макрон визначив своє бачення ключових кроків для забезпечення «європейського суверенітету»: спільний оборонний бюджет; удосконалені спільні імміграційні процедури та процедури надання притулку; нове партнерство з Африкою; спільна соціальна та фіскальна політика; зміцнення демократії через запровадження дебатів на національному і місцевому рівнях.
На мій погляд, сама концепція «європейської стратегічної автономії», навіть у її сучасному дещо розмитому вигляді, має право на життя. Так само зрозумілим є бажання багатьох європейських державних діячів збільшити вплив ЄС на світову політику, створити третій глобальний полюс сили на додаток до США і Китаю. Водночас привертає до себе увагу трактування французьким президентом мети «європейської стратегічної автономії» насамперед як дистанціювання від США (посил про те, що Європа не повинна бути американським васалом, відповідає китайській риториці). При цьому фактично ігнорується той факт, що США і Франція (і ЄС) є навіть не партнерами, а союзниками у забезпеченні європейської колективної безпеки, яка неможлива без військової «парасольки» США. Знову звернемося до Стратегічного компаса Євросоюзу, який визначає пріоритети зовнішньої і безпекової політики ЄС: «Оборонні спроможності ЄС не повинні конкурувати з НАТО, а мають бути міцним додатком до неї. НАТО є ключовим постачальником безпеки для ЄС».
Заяви Макрона під час візиту і надто під час інтерв’ю на борту президентського літака є особливо недоречними зараз, коли США відіграють головну роль у наданні допомоги Україні в боротьбі проти російської агресії. Треба визнати, що без лідерства США були б неможливими створення й ефективне функціонування антипутінської коаліції. Від виникнення нових і посилення вже існуючих ліній напруги у трансатлантичних відносинах очевидно виграє Сі та його московський протеже. Обидва зацікавлені в зменшенні обсягів західної підтримки Україні, переведенні бойових дій у війну на виснаження, яка відтягувала б на себе зусилля Сполучених Штатів і давала більшу свободу дій для Китаю, зокрема у створенні загрози існуванню Тайваню.
І в цьому важливому питанні Сі отримав подарунок від свого французького колеги. В уже згаданому інтерв’ю Макрон висловився проти втягування Європи в американо-китайське протистояння щодо Тайваню, мотивуючи це «стратегічною автономією» і фактично поставивши знак рівності між позицією свого трансатлантичного союзника і експансіоністського Китаю. Ця заява Макрона викликала хвилю обурення не лише в США, а й у Європі. Його критики відзначають, що президент Франції ігнорував демократичний характер Тайваню, його важливе місце в світовій економіці (найбільший виробник напівпровідників) і, головне, «змирився з майбутньою гегемонією Пекіна в Індо-Тихоокеанському регіоні» і зменшив можливості для тиску на нього з боку Заходу.
Заява дотична й до інтересів України. В редакційній колонці Wall Street Journal відзначається: «Його [Макрона] недоречні коментарі підірвуть американське та японське стримування Китаю в західній зоні Тихого океану, підсилюючи позиції тих американських політиків, які хочуть зменшити заангажованість Сполучених Штатів в Європі, щоби краще чинити опір Китаю». Впливовий сенатор-республіканець Марко Рубіо записав відеозвернення, в якому припустив можливість нейтралітету США щодо війни в Україні у відповідь на небажання Європи визначитися, на чийому вона боці — США чи Китаю — у тайванському питанні.
Повернуся до початку цього допису. Все, що ми побачили і почули від президента Макрона під час його перебування в Китаї, включно з останнім резонансним інтерв’ю, не було експромтом або обмовкою. Все це відповідає його баченню викликів світової політики і місця в ній Франції, хоча часто він намагається говорити від імені всієї Європи. Це сучасна інтерпретація голлістської політики балансу між головними гравцями міжнародних відносин, «третього шляху», який має забезпечити Франції постійне місце за столом, де вирішуються найважливіші міжнародні проблеми. Втім, логіка подій, вагомість можливих наслідків дій чи бездіяльності на поворотних моментах історії дедалі частіше змушує політиків робити однозначний вибір.