Захід і надалі вважає розпад Росії небажаним і занадто ризикованим сценарієм. А також не відмовився від примарної ідеї перетягти в майбутньому на свій бік Москву або хоча б зробити її нейтральною в цілком імовірному глобальному протистоянні з Китаєм. Про це свідчить низка прямих і опосередкованих сигналів, які демонструють західні політичні еліти від початку фази повномасштабної російської агресії проти України. Однак такий геополітичний розрахунок Заходу є хибним. У його основі лежать стереотипи та страхи, сформовані ще в ХХ столітті. А також інерційне мислення, що заважає побачити глобальну картину під іншим кутом й відкрити нові можливості там, де вбачаються лише небезпеки.
Лідери західних країн неодноразово висловлювалися в дусі: Путін не повинен перемогти в Україні. Але чітких формулювань про необхідність військової поразки Росії та рішучого розгрому агресора практично не чути. За винятком політиків із країн Європи, які на собі відчули наслідки російського імперіалізму, західні політичні еліти прохолодно ставляться до ідеї дезінтеграції Росії. В основі такого упередженого ставлення є два основних мотиви — страх і надія.
Виступаючи в лютому 2023 року у Варшаві, президент США Джо Байден сказав, що Захід не прагне знищити чи взяти під контроль Росію. Як і наприкінці ХХ століття, Захід боїться наслідків можливого розвалу РФ у вигляді некерованого поширення ядерної зброї. А також плекає примарні сподівання, що після завершення правління Путіна Росію знову можна спробувати демократизувати та зробити адекватнішим гравцем на міжнародній арені. Ще один серйозний мотив, яким керуються в Америці та Європі, — цілісність Росії потрібно зберегти для протидії Китаю. Такі міркування, безперечно, впливають на рівень підтримки України у війні. Болісний швидкий та рішучий розгром російських окупантів на полі бою може запустити некеровані процеси в Російській Федерації. Процеси, в яких не надто зацікавлені у Вашингтоні та Брюсселі.
Міркуючи в такому руслі, на Заході ігнорують власний невтішний історичний досвід. У ХХ столітті Захід двічі не скористався можливістю розвалити імперію із центром у Москві. А потім пожинав плоди своєї нерішучості та помилкової стратегії. Нинішня агресія Росії проти України — це також наслідок ухвалених у минулому невірних рішень.
Прихід до влади в Росії більшовиків унаслідок жовтневого перевороту 1917 року заскочив провідні західні країни зненацька. Зайняті Першою світовою війною, політичні лідери того часу поставилися до більшовиків легковажно, сподіваючись, що уряд Леніна довго не втримається. Однак вони помилилися в своїх розрахунках. Коли за рік Перша світова війна завершилася, більшовики зуміли укріпитися, контролювали значну частину території колишньої Російської імперії та планували поширити свій вплив на непідконтрольні регіони. За цієї ситуації країни Антанти не виробили єдиної позиції стосовно того, що робити з Росією. Замість підтримати національні прагнення поневолених Москвою народів, Антанта зробила ставку на білогвардійський рух, який виступав за «єдину й неділиму Росію». Вінстон Черчилль, який тоді обіймав посаду військового міністра Великої Британії, виступав за створення «санітарного кордону» з більшовицькою Росією. Водночас частина західних політиків вважала за можливе налагодити діалог із «червоними». В розпаді Росії ніхто серйозно зацікавлений не був. Як наслідок, більшовикам вдалося відродити Російську імперію, але у форматі СРСР. Надалі це створило безліч проблем для вільного світу й стало прологом до Другої світової війни, яку благословили Гітлер і Сталін 23 серпня 1939 року пактом Молотова—Ріббентропа. Більша частина минулого століття минула в протистоянні російської комуністичної імперії країнам Заходу. Імперії, яка могла б зникнути в перші роки свого існування, якби західні демократії виявили більше наполегливості.
Коли на межі 80–90-х років ХХ століття СРСР опинився на межі колапсу й краху, провідні західні політики категорично не підтримували виходу національних республік (за винятком країн Балтії) зі складу Радянського Союзу. Адміністрацію президента США Джорджа Буша-старшого дуже непокоїло питання поширення ядерної зброї. Там щиро вважали, що краще мати справу з однією Росією, ніж із низкою нових незалежних держав. Також на Заході чомусь повірили в успіх демократизації Росії, вирішивши, що епоха глобального протистояння назавжди завершилася. Лише міністр оборони США Дік Чейні вважав, що США варто скористатися вікном можливостей і всіляко сприяти дезінтеграції Росії. Він не вірив у тріумф демократії на теренах Московії й припускав, що за певний час авторитарний жорсткий режим у Росії відродиться. Так і сталося. Але на початку 1990-х років думки Чейні не були популярними.
Демократизація Росії — це ілюзія, яку майже нереально втілити в життя. За весь час існування Москви, спочатку у форматі князівства й царства, а потім у форматі імперії, період, який умовно можна назвати «гібридною демократією», охоплює не більш як 10 років. Навіть за Бориса Єльцина Кремль сприймав Захід не як партнера та союзника, а як стратегічного конкурента та ворога. Щоб паростки демократії проросли в такому суспільстві, як російське, потрібен дуже тривалий час у поєднанні з зовнішнім управлінням. Денацифікація Німеччини після 1945 року здійснювалася за умов окупації її території військами союзників і тривала десятиліття. Щоб денацифікувати й деімперіалізувати ментальність росіян, знадобиться значно більше часу. Адже Росія жила з моделлю авторитарного правління всю свою історію. Проте жодна з західних країн не горить бажанням вводити війська на територію РФ і навчати росіян демократії. Єдиний варіант демократизації Росії полягає в її дезінтеграції на низку державних утворень. У такому разі деякі з країн, що постануть на місці колишньої РФ, можна поступово долучити до західного світу та спробувати вилікувати від імперської ментальності. Якщо ж Росія збережеться в теперішніх кордонах, прихід до влади нового путіна, який плекатиме надії на помсту, є лише питанням часу.
Коли деякі західні політики кажуть, що потрібно зосередитися на зростанні загрози з боку Китаю, вони не зауважують загрози, яку несе Росія. Плекають фантастичні сподівання на те, що Москва буде стримувальним чинником для Пекіна. Тим часом загроза, що походить від Китаю та Росії, є для Заходу ідентичною. В її основі — боротьба світу авторитарних диктатур проти вільного світу. Москва й Пекін щиро не люблять Захід і хотіли б переписати правила гри на міжнародній арені. Замінити міжнародне право правом сильного. Відкоригувати кордони держав і сфери впливу. Тому вони з набагато більшою імовірністю об’єднають зусилля в протистоянні з глобальним Заходом, ніж боротимуться між собою. Навіть якщо Росія ще більше ослабне й буде васалом значно міцнішого Китаю, це не завадить сформувати вісь Пекін — Москва. І залучити до неї дрібніших гравців на кшталт Ірану чи Північної Кореї. Якщо китайський дракон заручиться підтримкою Росії, котра збережеться як цілісна імперія в її теперішніх кордонах, його агресивні амбіції значно посиляться. А Заходу доведеться розпорошувати сили на два фронти, одночасно стримуючи Москву та Пекін.
Геть інша ситуація може скластися в разі розпаду Росії на низку державних утворень. Так, частина держав, які виникнуть на величезних просторах колишньої Російської Федерації, потрапить в орбіту китайського впливу. Але точно не всі. Що ж до решти нових державних утворень, то вони можуть еволюціонувати в різних напрямках. Зокрема стати лояльними до Заходу або демократизуватися. Ще якісь нові республіки можуть опинитися під умовним впливом Туреччини чи інших регіональних гравців. Але це точно краще, ніж мати військово-політичний союз Китаю з РФ у її теперішніх кордонах.
Розпад Росії — єдиний реальний шанс відірвати цю велику колоніальну імперію від китайського впливу. Дієвий засіб запобігти тісній співпраці та союзу двох авторитарних режимів у боротьбі проти вільного світу. Зникнення з політичної мапи держави, пронизаної антизахідною ментальністю та ідеями реваншизму, з лишком компенсує Заходу ризики, що матимуть місце в процесі колапсу та розвалу Російської Федерації. Після цього західний світ зможе зосередити сили на одному напрямку, стримуючи глобальні потуги Китаю.