Перша заповідь дипломата така сама, як і лікаря, — «не нашкодь». Якщо ж дипломат її не дотримується, відбувається те, що сталося після скандальної тиради китайського посла Лу Шає в Парижі. Свою появу в ефірі французького телеканалу посол використав для майстер-класу на тему «Як за дві хвилини наговорити більше, ніж найбільш відірвані російські дипломати». А ще: «Як однієї тирадою спростувати більшість китайських доктрин», «Як зіпсувати відносини з Європою саме тоді, коли вона потрібна Китаю», «Як підірвати шанси Китаю відігравати миротворчу роль в Україні» і «Як викликати тривожне збентеження партнерів КНР у Центральній Азії». Одне слово, це той самий випадок, коли «язик мій — ворог мій».
Зрозуміло, що незграбні слова дипломата не відбивають офіційної позиції КНР. Та й неофіційної теж, — надто вже абсурдна ця спроба одним махом поставити під сумнів право на існування відразу п'ятнадцяти незалежних держав, включно і з путінською Росією, з якою в Китаю нібито «безмежна дружба». Офіційна позиція Пекіна озвучена в загальновідомому папері щодо «кризи в Україні», який можна було б назвати квадратурою кола, оскільки в ньому поєднане непоєднуване: і визнання незаперечності українського суверенітету над своєю землею, і виправдання російської агресії проти цього суверенітету, і осуд партнерів України за допомогу в його захисті. Представивши документ, Китай просто кашлянув, нагадуючи, що він усе ще присутній у приміщенні, але не запропонував нічого по суті.
Більш значимим був візит Сі Цзіньпіна до Москви. Почасти він навіть став моментом істини, оскільки показав усю глибину російської залежності, приниження та раболіпства перед «дорогим товаришем Сі». Відчуття міри ніколи не було сильною стороною російської держави, але тут уже Остапа справді понесло. Китайського пана приймали з циганськими оркестрами та ведмедями, присіданнями й підскоками, з усією невтримною вульгарністю, на яку тільки здатне путінське королівство кривих дзеркал. Товариш Сі приймав це все з такою самою небагатослівною гідністю, з якою, імовірно, колись монгольський хан видавав Олександрові Невському ярлик на князювання. Ну що ж, свій ярлик Путін отримав, але не отримав зброї та благословення вести війну «до реалізації цілей СВО». Ведмеді ведмедями, та не благословляти ж ідіота на ідіотизм.
Розпочавши повномасштабну агресію проти України, Путін вчинив як ідіот. А китайським брендом упродовж століть була мудрість. Недарма, напевно, «китайський мудрець» звучить приблизно як «німецький бюргер», «український козак» або «російський п'яниця». Мудрий, солідний авторитаризм — це фішка, яку Китай намагається нині «продати» світові, протиставити Заходу з його не завжди мудрою демократією та не завжди справжньою свободою.
Що ж, вади демократії, яка буває і корумпованою, і брехливою, і дурною, і скандальною, справді незаперечні й усім відомі. Але, порівняно з вадами авторитаризму (неможливістю справедливості, безвихіддю, відсталістю, безмірною приниженістю слабких, ситою вседозволеністю сильних...), вони все-таки як ангіна порівняно з туберкульозом.
Що ж стосується конкретніше Китаю, то насамперед впадають в око хиткість його економічних перспектив, відсутність чіткого меседжу для зовнішнього світу (оскільки антиамериканізм може бути меседжем лише до певного етапу), потьмянілий марксизм, який усе ще є державною ідеологією КНР, колоніальна політика під антиколоніальними гаслами. Ну і, звісно, якщо заяви посла в Парижі хоч трохи відображають закулісні настрої, — то й імперська пихатість. Вона вже точно ніколи нікому не допомагала.
Плюс Китаю в тому, що в засіках у нього трильйони юанів, єдиним розпорядником котрих є товариш Сі, який працює не на свою кишеню, а на ідею, хай навіть і марксистську (він, зважаючи на все, щирий марксист). З його легкої руки, китайські гроші системно перетворюються на китайське коріння, що проростає в Африці та Латинській Америці. Мости в Африці будувати — це вам не рублі спалювати в тупій і безглуздій війні.
Китай робить активну ставку на жорстких авторитарних лідерів країн, котрі раніше називали «третім світом», думаючи, що його рецепт успіху має спрацювати й там. При цьому він заплющує очі на те, що китайський успіх став можливим за часів м'якого авторитаризму, змінюваної влади та, де-факто, економічного партнерства зі Сполученими Штатами. Далеко не факт, що історія китайського успіху буде продовжена в часи жорсткого авторитаризму, незмінюваної влади та дедалі глибших американо-китайських протиріч. Ну й уже геть сумнівно, що цей успіх зможуть повторити деякі божевільні африканські диктатори, що нині підживлюються за китайські гроші.
У товариша Сі є план: крім віри в силу та успіх Китаю, він вірить у слабкість Заходу. І сподівається, що катастрофічні процеси на світовому рівні (кліматичні зміни, проблема голоду), з якими Захід та нинішній світовий порядок, на його думку, не впораються, зроблять китайське лідерство не тільки бажаним, а й неминучим. План сильний, але не без вад. Наприклад, уся історія путінської війни проти України свідчить, що робити ставку на слабкість і корумпованість Заходу — контрпродуктивно. Так само, як і взагалі недооцінювати ворога. Надійся на себе, співпрацюй зі світом, намагайся жити хоч у якійсь, але гармонії, — таким був секрет китайського успіху досі. Секрет, обкатаний десятиліттями. Просте запитання: навіщо його змінювати на якийсь інший? Невже путінська дурість не очевидна для Китаю?
Ще один елемент китайського розрахунку полягає в тому, що у світі нагромадився достатній заряд антиамериканізму та невдоволення існуючим світовим порядком. Це справді фактор. Бідні країни світу заздрять багатим, прагнуть змін за принципом «узяти все й поділити». Америка цього заряду вочевидь недооцінює, зате Китай у нього свято вірить — і намагається збирати під його прапорами країни «глобального Півдня». Путінська Росія буде в цьому плані посильно підігрувати, в міру свого інтелектуального, ідеологічного й технологічного убозтва.
Тому запланований на цей рік саміт Росія—Африка проходитиме за активного сприяння КНР. Його тональність і рівень покажуть багато що. Якщо він буде успішним, то це буде, швидше, саміт «Китай—Африка», якщо ж він стане черговим порожнім барабаном, то для Путіна однією невдачею більше, однією менше — значення вже не має.
Підсумовуючи: політика Китаю — безумовно, не та карикатура, яку озвучив посол у Парижі. Вона глибша й розумніша, але в ній, як і в будь-якій авторитарній системі, є ті самі дефекти конструкції, що привели до катастрофи Росію. А саме: недооцінка прагнення людей бути вільними, надто велика ставка на темний бік людської натури, імперська пихатість, антиінтелектуалізм.
З іншого боку, перевага Китаю перед Росією полягає насамперед у трьох речах. По-перше, Китаєм не керує психічно хвора, зациклена на війні людина. По-друге, Китай — це все-таки історія успіху, тоді як Росія — це історія безповоротно змарнованих шансів. Отже, Китаю є що втрачати. По-третє, в останні десятиліття Китай хоч і став більш авторитарним, але не занурився в морок злобного колективного фашизму. Тому категорично неправі ті, хто складає Китай і Росію в один кошик. Це два різних кейси. І союз між ними можливий виключно за принципом «галантерейник і кардинал — це сила!»
Зрозуміло також, що навіть такий нерівний союз не можна недооцінювати. Проявивши мудрість, Китай може стрімко розквітнути на ресурсному перегної, на який так само стрімко перетворюється путінська Росія. На цьому тлі біполярний американсько-китайський світ, безумовно, можливий і навіть імовірний. Тимчасом, якщо припустити, що на цьому повороті історії Китай опуститься до військової підтримки Росії в її божевільній війні, ніякої біполярності, та й узагалі ніякої геополітичної гри з участю Китаю вже не буде. А буде його дедалі жорсткіша ізоляція від Заходу, а отже й від технологій, партнерів та інвестицій. А отже — і від майбутнього.
Не випадково єдиним, хто наважився на таку дурість, виявився одурілий від ізоляції іранський режим. Уплутуватися в глибоко неправедну, несправедливу війну на боці окупанта, який її до того ж ще й програє, — не мудрість, а мерзенність. У даному випадку це був би крок до реального переділу світу, але не того, про який марив Путін, а того, в якому Китай стає заручником російського безумства. Тоді це було б уже не «людство єдиної долі», а «спільнота єдиного мороку», поділу світу на здорових і заразних — тих, кого Путін нібито обцілував, а насправді потягнув за собою в безодню. Бо останній рік показав: Україна — це не метелик з оповідання Бредбері. Наступивши на неї, ти не стільки змінюєш своє майбутнє, як убиваєш його. Тому, якщо тобі дороге твоє майбутнє, краще її не ображати.