Вторгнення в Україну, яке влаштував Владімір Путін, показало світу, що «відроджена» Росія - це обов’язково імперіалістична Росія. Це вдихнуло нове життя в дискусії на тему, чи не потрібно «деколонізувати» чи «дефедералізувати» РФ, щоб поховати її імперські амбіції й скоротити військову загрозу.
Розпад сучасної Росії за прикладом СРСР вважається можливим чи й навіть бажаним результатом провального вторгнення в Україну, - пише на сторінках Bloomberg Леонід Бершидскій. Дехто шкодує, що США не поставили таку мету в 1990-х роках, коли пострадянська Росія була в руїнах і не могла впоратися з крихітним регіоном, який хотів стати незалежним - з Чечнею. Бершидскій пише, що ці дискусії викликають у нього дежавю. Адже уявити поділ Росії на низку нових державних утворень дуже легко, тим більше після того, як СРСР, здавалося б, розпався з такою легкістю.
В 2013 році російський письменник Владімір Сорокін, який найточніше передбачив підйом фашизму в Росії, у своєму романі «Телурія» писав про Російську імперію так: «Якби вона, ця ідеально-безжальна гігантка у своїй діамантовій діадемі і сніжній мантії, благополучно впала б у лютому 1917 року і розвалилася на кілька держав нормального розміру, все було б цілком у дусі новітньої історії, а народи, утримувані царської владою, здобули б нарешті свою постімперську національну ідентичність і зажили б вільно. Але все пішло інакше». В «Телурії» Росія, зрештою, поділилася на здебільшого автократичні князівства «керованого розміру» після низки внутрішніх потрясінь. Але навіть Сорокін не розглядав програне вторгнення як пусковий механізм для процесу розпаду РФ. Однак, поразка в Україні в сукупності з економічним тиском Заходу цілком реалістично можуть спровокувати економічну катастрофу на зразок тієї, яка запустила падіння СРСР. Вона може дати поштовх відцентровим тенденціям, задушенням яких Путін так пишався, збудувавши свою «вертикаль влади».
Є багато причин, чому розпад федерації - це добре навіть для російського народу, особливо для тих людей, які не живуть в Центральній Росії. У певному сенсі Путін не просто запустив дискусію про поділ країни своєю безрозсудною атакою. Він також зробив можливим цей процес з інтелектуальної точки зору, коли почав робити заяви про «історичну Росію», яка, на його думку, включає значну частину сучасної України. Якщо можна обговорювати ядро російської держави замість країни в її сучасних кордонах, тоді можна стверджувати, що це ядро набагато менше, ніж сучасна Росія. Особливо якщо відкинути всі імперські завоювання, серед яких є й ті, які були здобуті до 1721 року, коли Росія офіційно стала імперією. Значна частина Сибіру входить в цю категорію.
Включення деяких територій в склад РРФСР, яка після смерті СРСР і стала Російською Федерацією, було такою ж «катастрофою» радянських часів, як і державність вищого рівня колишніх радянських республік, таких як Україна, Узбекистан чи Молдова. Татарстан саме такий випадок. Минулого року 55% школярів у Казані вказали татарську мову як свою рідну. Тож чи справді регіон, завойований Іваном Грозним в 1552 році, належить до ядра Росії? Хіба він прив’язаний до країни якимсь чином сильніше, ніж, наприклад, Казахстан? Багато місцевих жителів скажуть, що ні. Республіка Тува, яка приєдналася до СРСР тільки в 1944 році, пережила низку сепаратистських заворушень в 1990-х. Вона точно належить до історичного ядра Росії? А Дагестан, завойований на початку 19-го століття, де менше 4% школярів вивчають російську як рідну мову? Чи були б всі ці республіки незалежними державами, якби комуністична влада СРСР призначила їх «союзними республіками», а не «автономіями» в складі Росії?
Всі ці питання дають поживу політикам у країнах, яких Росія вважає геополітичними ворогами. Розпалювання націоналістичних чи антиколоніальних настроїв у РФ, ослабленій провальною війною, має сенс на кількох рівнях і навіть більше, ніж в 1990-х. Прихід до влади у Москві агресивного, нераціонального лідера - це вже не теоретична загроза. Дуже легко уявити повторення такого сценарію. Найкращий спосіб захиститися від такої можливості - це військова й ідеологічна поразка Путіна. Використання таких же історичних аргументів, якими російський автократ виправдовує свої імперіалістичні амбіції, оберне його ж власну ідеологічну зброю проти нього. Війна проти України показала, що російська армія не може забезпечити війська і битися ефективно на величезній українській території. Що буде робити Путін, якщо низка країн всередині ще більшої Росії раптом постануть?
Можна стверджувати, що розділення Росії насправді не позбавить її реваншистських можливостей почати збирати всі втрачені республіки знову. Загроза нікуди не зникне. Саме це вона зробила після Большевицького перевороту і Брест-Литовського миру. І ось зараз вона знову намагається повернути контроль над сусідніми країнами після розпаду СРСР. Зменшена Росія не обов’язково залишиться в такому стані. Радикальні націоналісти і популісти після принизливого падіння країни отримають ще більше влади. До того ж, у Росії все ще залишиться її ядерний арсенал. Але ті, хто розглядає «деколонізацію» Росії не думають на століття вперед. Кількох десятиліть вистачить, щоб інтегрувати російських сусідів у західний світ і побудувати сильну оборону проти нових імперіалістичних атак.
«Як у росіянина в мене виникають тяжкі відчуття від розмов про розчленування моєї країни, ніби Росія - це хворий на рак пацієнт, який без свідомості лежить на операційному столі. І лише численні ампутації можуть зупинити розростання пухлини ще більше. Мені не подобається ідея, що єдиний для нас спосіб припинити бути загрозою для сусідів - це розпастися. І я сподіваюся, що це не імперіаліст в мені протестує проти такої думки. Російська обширність і різноманіття - це основа нашої державності в сучасному розумінні. «Розумінні розміри» - це не про нас. Але водночас на інтелектуальному рівні я розумію, що розпад Російської Федерації може піти на користь багатьом російським людям», - пише автор.
Борис Єльцин пропонував російським регіонам «стільки суверенітету, скільки вони зможуть проковтнути». Путін же зміцнював свою «вертикаль», відбудовуючи централізацію, яка висмоктувала всю кров з російської периферії. Лише 23 з 85 російських регіонів не отримували федеральні субсидії цього року. І більшість з них населені етнічними росіянами (Татарстан - виключення). Це створює враження, що більшість провінцій, а особливо ті, які мають відмінні національні ідентичності, будуть безпорадними, якщо їх від’єднають від центру. Але це лише суть роботи системи Путіна, яка висмоктує гроші з периферії, а потім «великодушно» повертає частину назад.
Економіст Російської академії наук Віктор Суслов проробив величезну роботу, з’ясовуючи, чому так відбувається. В 2018 році у своїй роботі він разом з колегами стверджував, що російський Центральний федеральний регіон, який включає Москву, працює як чорна діра, поглинаючи на 35% більше ресурсів з інших регіонів, ніж він повертає назад. Сибір, Урал, Далекий Схід і Північний Захід (який включає Санкт-Петербург) - кожен з цих регіонів віддає на 10-13% більше, ніж отримує. Не дивно, що Суслов працює в Новосибірську - центрі одного з регіонів, з якого «великий московський насос» викачує всі життєві соки.
Не відомо, чи можна добитися більш справедливого розподілення ресурсів, а також зупинки масової міграції людей, які їдуть за грошима в Москву, без радикальної децентралізації, а можливо навіть повного розпаду РФ. Деякі російські регіони можуть навіть побудувати більш розумні політичні системи замість московської квазі-монархії. А може їм це й не вдасться, як показав досвід 1990-х років, коли регіональні «царьки» стали більш авторирними, ніж Кремль.
На Уралі, в Сибіру і на Далекому Сході непокірний дух першовідкривачів і колишніх каторжників досі живий. Омський художник Дамір Муратов створив прапор «Об’єднаних штатів Сибіру»: білі сніжинки на синьому фоні, а також зелені й білі смужки. І це більше, ніж посилання на роботи Джаспера Джонса. Можна справді уявити країну, над якою був би піднятий такий прапор.
«Я досі без надії сподіваюся, що демократія, кінець агресивного імперіалізму, рівний розвиток територій і справжня рівність між усіма етнічними групами можливі в сучасних російських кордонах. Втім, ця надія може бути не більш ніж атавізмом. Росія погано переносить свій розмір. Можливо вона так ніколи й не навчиться», - визнає автор.