«…Пішов від нас люблячий батько, турботливий син і коханий чоловік», — із помірним трагізмом і сумною посмішкою каже розпорядниця в крематорії. І текст, й інтонації роками не змінюються. Лише коли доходить до імен, їй доводиться підглядати в нотатки. Але люди, які прийшли попрощатися з тим самим люблячим батьком, нічого про це не знають. Вони й небіжчика бачили востаннє років десять тому.
Донька, вбрана в чорну сукню, дивиться крізь стіни кудись за обрій.
— Важко їй, — перешіптуються між собою якісь далекі родичі. — Ще зовсім молодий був. Від чого ж він помер? Кажуть, хворів?
Їй справді важко. Бо ситуація вимагає, аби вона відчувала біль і сум. А вона відчуває лише полегшення, за яке їй пекельно соромно. Незважаючи на те, що життя з ним було жахом для родини. І тоді, коли він був молодим і сповненим сил, і тоді, коли захворів. Те, що здавалося майже ідеальною картинкою для друзів і колег, було темною безоднею для неї та мами.
— Тримайся, він був хорошою людиною. Тримайся. Ми всі його любили…
Мертвих легко любити. Це та любов, у яку не треба вкладати щоденних зусиль. Яка не рве серце тривогами чи непорозуміннями. Не потребує взаємності. Не накладає зобов’язань. Набагато легше, ніж із живими.
З мертвими зручно дружити.
«Прощавай, друже. Мені бракуватиме тебе», — рясніють повідомленнями соцмережі у відповідь на загибель непересічної особистості. Після смерті друзів завжди з’являється багато. Вони охоче дають інтерв’ю, де розповідають про масштаб втрати й про власну роль у становленні загиблого. Тепер уже можна. Тепер нема кому здивовано підняти брови й запитати: «А ти хто, чуваче? Щось геть не пам’ятаю, аби ми були знайомі». А якщо хтось із родичів і засумнівається, то завжди можна сказати про якісь особливі обставини, які не давали раніше про це розповідати.
З мертвими дружити зручно.
У *** друзів за життя було повно. Він жив яскраво, кохав яскраво, він був талановитим і гучним. Допоки не зламався. Такі, як він, і ламаються яскраво й гучно. Зі спецефектами й масштабом. ПТСР, помножений на алкоголь і наркоту, спалив його за короткий строк. Я не була його другом. Допоки він не загнав себе в глухий кут, ми так і не познайомилися офлайн, а в останні місяці, коли я намагалася йому допомогти, це вже була інша людина. Ця інша людина писала мені вірші серед ночі й називала єдиним другом. Тому що інші давно вже зникли з обрію. Я теж зникла. За тиждень до його смерті. Бо важко бути другом тому, хто хоче бути собі ворогом.
Я не була на похованні. Та людина, якою я колись заочно захоплювалася, померла значно раніше. А та, яку ховали, була чужою й неприємною. Але там і без мене було повно народу. Тих, хто ще кілька років по тому писав і говорив про нього. Про ту дружбу, якій смерть не може стати на заваді. Бо з ним знов було зручно дружити. Не ризикуючи посеред ночі забирати з поліційного відділку чи відділення політравми. Без необхідності терпіти ломку або галюцинації. Без усього того, що було сильнішим і за дружбу, і за смерть. Зручно й безпечно.
Мертвими легко захоплюватися.
…На похорон військових приходить багато людей. Добре, що приходить багато. «Героям Слава!» — лунає піднесено. Гімн України нарешті звучить не протокольно й від щирого серця. Випадкові перехожі зупиняються, аби схилити голову. Схилити й рушити далі у своїх справах. Хтось захоплено переповідатиме про той останній бій, у якому загинув герой. Про його відданість і хоробрість. Про те, що гинуть найкращі. Хтось напише петицію про присвоєння звання героя країни або перейменування вулиці.
Його сміливістю за життя захоплювалися хіба що кілька таких самих відчайдухів. Ті, хто йшов із ним пліч-о-пліч на будь-яку авантюру. Бо вірили в нього. Й вірили йому. Він був жорстким і незручним. І задавав занадто високу планку. Тому за життя від нього краще було триматися подалі, якщо не маєш у планах в рідному місті вулицю, названу на твою честь.
Хтось із друзів дитинства зустрів його в місті під час останньої відпустки — висушеного й випаленого війною. Ця остання зустріч ледь не перетворилася на бійку, бо він був геть не тією людиною, в якої варто було питати, як уникнути ТЦК, бо «ти ж сам розумієш, що мені там робити нема чого». Й аж до самої звістки про загибель друг дитинства розповідав усім навколо про те, як складно буде жити з цими божевільними після війни. Складно й небезпечно.
Безперечно, мертвим героєм захоплюватися набагато зручніше.
Мертвих зручно ігнорувати.
Ніби разом із людиною помирає гідність, помирає право на приватність, помирає лікарська таємниця.
***
— Я на вас позов подам. Я хочу знати, що за таємницю ви ховаєте від мене, — кричала на мене кілька років тому немолода вже жінка. — Це якась афера. Я виведу вас на чисту воду!
Її мама звернулася до мене по допомогу, коли допомогти їй було майже неможливо. Сімейний лікар списував її стан на вік, потім на вірус, потім іще на щось. Діагноз «термінальна стадія СНІДу» збив її з ніг. Де воно взялося в її поважному віці, розібратися було неможливо. Та й не мало насправді жодного значення. Можливо, якби в нас було трохи більше часу, я змогла б її вмовити поговорити з родиною. Але часу не було.
Єдиним її бажанням було, аби родина ніколи не дізналася правди. Я пообіцяла мовчати. Вона пішла, тримаючи мене за руку. Чужу їй людину. Намагаючись уберегти рідних так, як вважала за потрібне. І її смерть нічого не змінила. Її право на приватність залишилося таким самим, як за життя.
***
— Ти знаєш, що там відбулося? Мені важливо знати, — пише мені в особисті давній знайомий.
Похорон відомої людини — це завжди топова тема для обговорення. Тим більше, якщо немає подробиць.
— Знаю. Так випадково сталося, що знаю. Але знаю й інше — він точно не хотів би, аби це обговорювали.
— Але ж йому це вже неважливо. А я хочу знати.
Навряд чи він ризикнув би прийти із цим запитанням до живої людини. «А що таке з вами відбувається? Я дуже хочу знати, бо якось ви дивно виглядаєте. Ні, ми не знайомі, але я уважно спостерігаю за вашим життям, тож маю право знати». Бо коли йдеться про живу людину, ми якось іще вміємо пам’ятати про кордони й права. Та й реакція може бути відповідною. А небіжчик — він більше собі не належить, правда ж? Що нам до таких ефемерних речей, як право на гідність і приватність життя, якщо самого життя більше немає…
Мертвих легко ігнорувати.
Ми все ще не навчилися поважати живих. Любити живих. Дружити з живими. Не ігнорувати права живих. Поважати кордони живих. Адже будь-які відносини — це важка робота. Щоденна. В умовах, коли світ змінюється безповоротно, ця робота стає в рази складнішою. Навіть ті люди, яких ми знали з дитинства, виявляються кимось іншим, кимось, до кого ми не готові. Й доводиться починати наново будувати зв’язки. Крок за кроком, цеглинка за цеглинкою. Не маючи для цього ні часу, ні сил.
Ми відчайдушно намагаємося компенсувати це після смерті людини. Нам важко зрозуміти, що все, що ми могли дати їй або взяти від неї, залишилося там — за межами кладовища. І єдине, чого вона насправді потребує зараз, — спокою. Ми будуємо уявні стосунки, яких не мали до того. І, на жаль, не тому, що лише біля труни починаємо розуміти цінність людини. А зовсім з іншої причини. Бо це легко. Бо це зручно. Бо це не потребує жодних зусиль.