Чи є майбутнє у країни, в якій політичні опоненти і просто люди так ненавидять, що готові радіти бідам одне одного і вбивати? Чи є ризик того, що радикалізм стане нашою офіційною ідеологією? Чи все-таки залишається шанс перетравити цю хворобу задля мети, до якої ми, власне, і йдемо всі ці роки? Навчитися цивілізовано жити разом і будувати свою країну. Про це та багато інше розповів у своєму інтерв'ю DT.UA історик і політолог В'ячеслав Ліхачов, який тривалий час вивчав радикалізм у Росії, а після переїзду 2002 року в Україну - і в нашій країні.
Коментуючи ролик, знятий на Хрещатику, де двоє молодих людей діляться своїм відношенням до війни, історик заявив:
"Слід визнати, що це теж значна частина нашого суспільства, яка абстрагувалася від серйозних викликів і проблем, котрі здаються нам критичними, - говорить історик. - Але ця молодь - скільки їм? Років по вісімнадцять? - сформувалася у кліматі звичної війни. Це для нас було шоком, коли люди гинули в Києві, а потім - на війні. А для них це - тло, і в них справді є свої справи, свої проблеми, і те, що відбувається за 700 кілометрів від Києва, їх не дуже стосується. Можливо, це ще спроба психіки відгородитися від травмуючих речей".
"Згоден, реакцію ці слова викликати можуть. З одного боку, - продовжує Ліхачов. - А з іншого - треба розуміти, що люди мають право, у тому числі, й на такі думки. Коли я вперше повернувся із зони АТО, для мене теж було шоком, що тут люди просто ходять вулицями і сидять у кафе. Але я пам'ятаю слова мого знайомого фронтовика, який, перебуваючи в Іловайську, написав своїй мамі: ми тут для того, щоб ви там продовжували жити звичайним життям. І в цьому звичайному житті мають право бути підлітки, і не тільки ті, яким усе це індиферентно.
Більшість українського суспільства саме так і живе. Значно більшою мірою люди стурбовані питаннями комуналки, зарплати, стосунків із сусідкою, ніж демілітаризацією, відведенням військ і тим, які населені пункти потраплять чи не потраплять у сіру зону. І це нормально. Треба культивувати не тільки в собі, а й у суспільстві вироблення терпимості як до протилежного погляду, так і до права не мати власних поглядів у питаннях, які нам здаються екзистенційно важливими".
"Українське суспільство тому й голосувало за Зеленського, який усе ж таки не поглиблював, як Бойко й Порошенко, а, навпаки, згладжував лінії розлому. Створював максимально абстрактний, пустий, але все-таки об'єднавчий образ. Вибори показали, що для більшості суспільства позначені лінії розлому не такі вже й актуальні. Воно не сприймає себе частиною протистояння двох картин світу і хоче зняти це питання з порядку денного. І це добра новина", - завершив В'ячеслав Ліхачов.
Детальніше читайте в матеріалі Інни Ведернікової "В'ячеслав Ліхачов. Що робити з контрреволюцією ненависті?" у тижневику "Дзеркало тижня. Україна".
Повну відеоверсію інтерв'ю з В'ячеславом Ліхачовим дивіться тут