У Західній Україні традиціоналізму, до речі, більше, ніж у Східній. Чого ж вона податки платитиме? Податків ніхто не хоче платити. Розумієте, будь-яку владу досі українці сприймають як чужу. Ось у чому проблема. Не звикли ми, що може бути якась рідна влада. Або вона імперська, або постімперська, або взагалі хоче все в нас забрати. Про це розповів заступник директора Інституту соціології НАН України Євген Головаха для ZN.UА.
Тут іще й проблема розкладання традиційного суспільства. У Стародавній Греції, коли суспільство переходило від традиційного сільського укладу до полісного устрою, тобто коли почали з'являтися міста й демократія, греки дійшли висновку, що це — безчинство. І навіть придумали категорію «аномія», якою нині активно послуговуються соціологи. Слово перекладається як беззаконня, безчинство. Ось у нас та ж сама аномія, що й у греків. Руйнувалося традиційне суспільство, порушувалися звичні зв'язки, люди отримували свободу й не знали, як нею користуватися, починалися безчинства. Спочатку грекам здавалося, що в містах коїться якийсь жах. Ми переживаємо приблизно те ж саме.
Наші моніторинги показують, що за майже 30 років аномічно деморалізованих людей стало менше, проте ненабагато. Анемічно деморалізована все ще більшість населення. Так важко дався перехід до демократії. І мораль у нас відповідає суспільству, в якому розкладаються традиційні норми, приходить свобода, з якою невідомо що робити. В якій, як відомо, спочатку перемагають тільки сильні й нахабні і лише потім починають формуватися правила, котрі обмежують їхню сваволю.
Разом ми нескоро навчимося робити щось, заявив Головаха.Коли відомого китайського реформатора Ден Сяопіна запитали, як він оцінює наслідки Французької революції (через 200 років), він сказав, що минуло надто мало часу, аби давати оцінку. А нашому руху до демократії всього 30 років. Тому нині важко оцінювати наші успіхи, досягнуті в результаті переходу від радянської системи до незалежного існування і, слава Богу, не суверенної, а мінімалістської демократії.
Та я все-таки послуговуюся традиційними науковими методами. І, на відміну від Ден Сяопіна, можу собі дозволити деякі оцінки, бо не такий видатний мислитель. За моїми спостереженнями, сам процес, попри всю його неоднозначність, назагал усе-таки рухається в напрямку від жорсткої мінімалістської до почасти поліархічної демократії, коли вже є різні джерела здійснення влади. Тобто в нас поступово з'являються елементи демократичного плюралізму. Коли не тільки обрана влада вирішує долю країни, а й з'являються певні елементи громадянського суспільства.
Системні зміни можуть відбутися тоді, коли нагромадиться критична маса таких форм здійснення представницької демократії. Представниками громадянського суспільства (тобто тими, хто бере хоч якусь участь у житті громадянського суспільства будь-яких форм) у нас сьогодні є 22% населення. А починалося з 17%. За 30 років — плюс 5%. У теорії ж сучасних розвинених демократій вважається, що таких людей, які беруть участь у житті бодай однієї недержавної громадської організації, має бути більшість. Тоді люди захищені.
Ось уявіть собі, що ви — член якоїсь спільноти. Наприклад, боретеся проти незаконних забудов. У вас — сотня соратників. І якщо вас хтось переслідує, то ви одне одного захищаєте. У людей з'являється відчуття захищеності. Вони більше не самотні, не крупинки, які можна розтоптати. За ними стануть ті, з ким вони в одній громадській організації.
І коли більшість людей стають членами якихось громадських організацій, коли за ними стоять інші люди і хтось їх захистить, — вони не почуваються повністю беззахисними перед свавіллям влади, чиновників, корумпованих правоохоронців. Тоді вони стають реальними учасниками демократичних змін, і система починає змінюватися. Нам треба постійно підвищувати питому вагу цих людей.
Крім невеликого прошарку дуже забезпечених, люди в нашому суспільстві вкрай важко живуть. Щоб забезпечити більш-менш нормальний рівень існування для своєї родини, людям доводиться сильно викладатися. Це ще одна з причин того, чому в нас так повільно відбуваються зміни. Люди виснажуються, аби забезпечити мінімальні умови нормального існування. І не мають надлишкових коштів, щоб витратити їх на умовно демократичну доброчинність, як у розвинених демократіях. У нас головні спонсори громадянського суспільства — західні добродійники та олігархи. Це сумно.
Коли в людей з'являються вільні кошти, які вони можуть витратити на демократичну добродійність, — це, власне, і є характеристикою середнього класу в розвинених державах. У нас середній клас поки що нечисленний, слабкий. Тому більшість не може взяти активну участь в обговоренні важливих проєктів.
Про цілі оголошеного президентом Зеленським всеукраїнського опитування в день виборів; про сьогодення і майбутнє української та світової демократії; про те, чи готові українці відрізати Донбас, а також про те, чому більшість українців продовжують безтурботно ставитися до пандемії коронавирусу, редактор розділу «Соціум» Алла Коляр розмовляла із заступником директора Інституту соціології НАН України Євгеном Головахою.