На початку повномасштабної війни, так само, як і 2014-го, держава виявилася не готовою вчасно евакуювати дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування з інтернатних закладів, які опинилися на лінії фронту. На жаль, деякі з цих закладів врешті опинилися в окупації, деякі були депортовані. Для РФ це стало приводом для маніпуляцій і шантажу, а також незаконних усиновлень українських дітей російськими громадянами. А для України — великим головним болем, як повернути своїх дітей додому.
Так само, як і на вісім років раніше, евакуацію українських дітей і сімей із небезпечних територій 2022 року знову звалили на свої плечі благодійні фонди, громадські організації та волонтери. З різним ступенем успішності.
«Ми евакуювали найбільшу з часів Другої світової війни кількість дітей», — кілька років поспіль заявляли представники однієї з таких організацій, Благодійного фонду Руслана Шостака, власника мереж EVA та VARUS. А наприкінці листопада з’явилося розслідування Слідство.інфо про порушення прав дітей, яких фонд евакуював із Дніпропетровщини і розселив у готелях Туреччини.
Дітей били, над ними знущалися, примушували брати участь у рекламних роликах фільму, а дві вихованки інтернатів завагітніли від турків і народили дітей, уже повернувшись торік в Україну. Проте єдиним, кого покарали, став головний вихователь, якого… понизили до вчителя фізкультури, заявляють авторки фільму.
Розслідування викликало великий резонанс і обурення Фондом у соцмережах. «Вважаю такі публічні розслідування корисними для сфери захисту дітей. Головне, щоб були зроблені висновки, діти отримали необхідну допомогу і захист, винні мають понести відповідальність», — написала на своїй сторінці у Фейсбук національна програмна директорка міжнародної благодійної організації «СОС Дитячі містечка Україна», голова правління спілки «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова.
З нею ми поговорили про те, що насправді демонструє фільм-розслідування; де в тому, що сталося, — провина Фонду, а де — держчиновників; а також про те, якою загалом є зараз ситуація в Україні із захистом прав дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування і чи варто сподіватися, що її зможе виправити указ президента.
— Дашо, я подивилася фільм Слідство.Інфо «Державні діти: що сталося з дітьми-сиротами під час евакуації до Туреччини», про який так багато говорять у соцмережах останніми днями. Чесно кажучи, це розслідування не стало для мене одкровенням. Усе, про що там розповідають, насправді є досить типовим для інтернатів. Чи не так?
— Так. Це справді реальність інтернатних закладів і всі ті проблеми, які є у закритих установах. Від переміщення інтернату чи то до Туреччини, чи то на Мальдіви вони нікуди не зникають.
Я багато років працюю в благодійній сфері. З 2014 року ми займалися евакуацією сімей із дітьми, допомагали їм знайти прихисток як за кордоном, так і в Україні. Тому ще в березні 2022-го представникам Фонду Руслана Шостака, які радились, як усе це можна організувати, я говорила: одночасно вивозити й розміщувати в одному місці велику групу дітей, особливо дітей травмованих, які мають досвід перебування в інституціях, — завжди проблема, бо по суті це «соціальне гетто». Я попереджала про ризики. Про сексуалізовану поведінку, насильство, ненормальні методи роботи з дітьми, на які за кордоном реагуватимуть (а інакше ці люди працювати не вміють) — про все це ми тоді говорили.
— На твою думку, де в тому, що відбулося, провина фонду і його дещо надмірного бажання пропіаритись у сфері, в якій у нього немає достатньої експертності, а де — державних відомств та осіб?
— Фонд урятував від війни тисячі українських дітей. Це — факт. А далі відповідальність залежить від того, що саме було організовано, оплачено і як позиціонується ця діяльність: як передача допомоги чи власний проєкт.
Від початку фонд усюди (зокрема у ЗМІ) позиціонував свою діяльність як великий проєкт «Дитинство без війни», до якого залучали відомих людей, завдяки чому збирали кошти на допомогу дітям. Відповідно, є певні політики, які вони мали обов’язково впровадити й контролювати. Я нічого не маю проти піару й фандрейзингу, оскільки розумію: все це потребує грошей. Але якщо вже ми витрачаємо кошти, то зобов’язані забезпечити нормальні умови для цих дітей.
Щодо відповідальності державних осіб, то мені не вистачило в розслідуванні реакції, наприклад Дніпропетровської цивільно-військової адміністрації, яка давала дозвіл на вивезення дітей, і, за словами засновника Фонду Руслана Шостака, зверталася до них по допомогу.
Мені не вистачило позиції Мінсоцполітики, Державної служби у справах дітей, Національної соціальної сервісної служби. Тому що, починаючи з 15 березня 2022 року, всі погодження на виїзд груп дітей давали ці структури. Просто так узяти й поїхати великою групою було неможливо.
— Що саме ти маєш на увазі, кажучи, що фонд мав забезпечити дітям нормальні умови, впровадити й контролювати певні політики?
— Умови — це не тільки їжа, проживання та свіже повітря. Це й безпека. Відповідно, всі, хто включений у процес (працює з дітьми і поруч з ними, в готелі), обов’язково мали бути проінструктовані: що таке жорстоке поводження, сексуалізована поведінка, якою є психологія дитини-сироти та позбавленої батьківського опікування, як потрібно реагувати на певні прояви в цих дітей, як захищати їх. Цього я не побачила.
Але побачила, що фонд уже зробив заяву, вони взяли на себе відповідальність і заявили, що готові над цим працювати. І слава Богу.
2014 року, коли ми масово вивозили дітей, у нас теж були певні випадки насильства, яке проявляли й діти одне до одного, й дорослі, які не дуже сприймали цих дітей та їхніх батьків, що переїхали з Донецької та Луганської областей. Стикалися ми і з тим, що в інтернатних закладах вагітних дівчат зачиняли в карцері, на четвертому-п’ятому місяці робили їм штучне переривання вагітності. Щоб захистити цих дівчат, ми зверталися й до офісу омбудсмена, й до служби у справах дітей. На жаль, людей, які працюють у сфері захисту прав дитини, показані у фільмі порушення не дивують.
Усі ці випадки тоді ми розбирали в ручному режимі, створювали мультидисциплінарні команди. Але війна в Україні триває вже одинадцять років, ми мали час підготуватися. І якщо зараз організація входить у благодійну діяльність, пов’язану з дітьми, то вже є мінімальні стандарти гуманітарного реагування, захисту прав дитини. Є купа матеріалів онлайн, які можна прочитати, щоби розуміти, які ризики є і як їх можна мінімізувати.
— Тобто відповідальність фонду, безперечно, є, та оскільки, як у фільмі неодноразово наголошується, це державні діти, то, мабуть, реагувати, давати дозволи, інструктувати, як і що потрібно робити, й моніторити ситуацію передусім усе ж таки мала б держава?
— Ну, роль держави тут велика. У цих дітей є законні представники. І влітку 2022-го до законодавства було внесено певні зміни щодо можливості передавати функцію законного представника дитини не тільки керівнику закладу, а й тому, хто цю дитину супроводжує. Там усе прописано насправді. Для мене важливо, щоб діти, зокрема показані в цьому фільмі, зараз отримали максимальний захист і підтримку.
Якщо говорити загалом, то війна триває, благодійні фонди та громадські організації десь вивозять дітей, десь намагаються організовувати для них ти чи інші заходи. Всі вони зараз обов’язково проходять навчання щодо профілактики жорстокого поводження з дітьми та молоддю (Child and Youth Guarding). Це стандарт будь-якої організації в гуманітарній діяльності. Тому організації, які зараз дають фінансування на таку діяльність (наприклад, ЮНІСЕФ або «СОС Дитячі Містечка Україна»), обов’язково попередньо перевіряють, чи знають про такі політики співробітники й чи застосовують їх. Якщо не знають, то спочатку їх навчають. Бо не можна захистити дитину від війни й водночас не захистити від насильства.
— Я пам’ятаю, що перша леді Олена Зеленська приїжджала до Туреччини домовлятись із першими особами країни щодо влаштування цих дітей. Яка її роль у цьому?
— Чесно кажучи, я не відстежувала. Але не думаю, що перша леді несе відповідальність за ситуацію, що склалася. Багато робилося для того, щоби країни приймали українських дітей, велася комунікація для забезпечення можливості безпечного виїзду. Гадаю, це нормальна практика, коли перша леді в умовах війни намагається створити певне підґрунтя для того, щоб діти мали можливість виїхати в безпечне місце. Ну й, крім того, це можливість для фандрейзингу. Дітей вивозили на рік. Ніхто не очікував, що вони пробудуть там значно довше. Якщо з Туреччини діти повернулися, то є багато тих, хто в складі інтернатів досі перебуває в Німеччині, Польщі, Італії, інших країнах.
— Фонд Шостака вивозив лише дітей з інтернатів?
— Ні, там були й дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), прийомні та опікунські сім’ї. Хтось із них писав мені, що їм усе дуже сподобалося, комусь — ні. Як я вже казала, це однаково «соціальне гетто». Помилкою є розмістити на одній території велику кількість травмованих дітей і дорослих й очікувати, що море їх усіх зцілить.
— У фільмі стверджується, що було проведено моніторинг, який виявив порушення, після чого дітей повернули до України.
— Так, моніторинги справді були. Знаю про це, оскільки входила до Координаційного штабу щодо захисту прав дитини в умовах війни. До Туреччини виїжджали представники Нацсоцсервісної служби, Мінсоцполітики. І після цього нічого не відбувалося. Лише після моніторингу Офісу омбудсмена було ухвалено рішення оперативно повертати цих дітей до України, оскільки було виявлено проблеми з доступом до освіти, медичних послуг та багато іншого. Але широко цього справді не комунікували.
— Ти згадала про те, що цим дітям потрібна допомога. Хто і яку допомогу має надати?
— Наскільки мені відомо, Державна служба у справах дітей разом із ЮНІСЕФ та громадськими організаціями працювали з цими дітьми. Було здійснено оцінку потреб. Знаю, що для цих дітей шукали сімейні форми влаштування, бо до мене також зверталися, про деяких дітей я писала на своїй сторінці у Facebook. Це були діти з інвалідністю, з великих сімейних груп, здебільшого підлітки. Для когось із них сім’ї знайшли.
Знаю, що для дітей, яких повернули з Туреччини, орендували приміщення на Закарпатті, з ними працювали психологи та фахівці із соціальної роботи, щоб підготувати до влаштування в сімейні форми виховання.
Коли ці діти ще були в Туреччині, до нас у «СОС Дитячі містечка Україна» зверталися зі служби у справах дітей, щоб ми оплатили поїздку потенційним батькам для знайомства з дітьми. І вони забирали їх у сімейні форми виховання. Вже на Закарпаття приїжджали сім’ї з Дніпра (вони мають першочергове право, оскільки діти — з Дніпропетровської області). Тут у мене теж питання, бо ситуацію в цьому регіоні не можна назвати безпечною. Втім, як і по всій Україні.
Скільки дітей було влаштовано або повернуто в біологічні сім’ї, скільки усиновлено, а скільки залишилося в інтернатах — такої інформації в мене немає. Але вона має бути у Дніпропетровської служби у справах дітей та Державної служби у справах дітей.
— Як щодо дівчини, в якої відібрали дитину?
— Їй допомагає фонд «Надія і житло». Виявилося, що вони працювали з нею ще до початку повномасштабної війни. Після повернення з нею почали працювати фахівці, і я знаю, що вже є адвокатка, готова захищати батьківські права дівчини в суді pro bono.
— Ти займаєшся евакуацією дітей та сімей із прифронтових територій із 2014 року. Які зараз тут є проблеми?
— Зараз ми більше допомагаємо адаптуватися та інтегруватися сім’ям, які виїхали, евакуацією безпосередньо не займаємось. Є багато серйозних профільних організацій, які евакуйовують із прифронтових територій різні категорії людей.
Але проблеми мені відомі. Перша з них — багато сімей виїжджають, отримують якусь гуманітарну чи фінансову підтримку й повертаються назад. Вони вже адаптувалися до тих страшних умов, у яких там живуть. Про те, що ключова проблема — домовитись із батьками або законними представниками дитини, щоб вони виїхали, говорять усі волонтери та громадські організації.
З іншого боку, друга проблема — тих, хто виїжджає, нема де приймати. Вони хочуть бути ближче до свого дому й далі, умовно кажучи, Полтавської області не їдуть. Тож там усе переповнено й житло знайти неможливо. А жити в місцях компактного групового проживання люди теж не хочуть. Це ті самі «соціальні гетто», тільки ближчі до лінії фронту.
— Фільм учергове продемонстрував усі проблеми інтернатної системи. Десятки років у різних форматах і з певними відкатами ми говоримо про необхідність її трансформації, про реформу деінституалізації, про розвиток альтернативних форм виховання. Перед повномасштабною війною риторика дещо змінилася — з’явилися думки, що закривати інтернати не на часі, спочатку потрібно мати чітке розуміння, куди подіти дітей. У принципі твердження справедливе. Що в нас зараз із сімейними формами виховання? Вони в кризі?
— Ключова помилка (і так відбувається дуже давно) — що, кажучи про інтернатний заклад, ми одразу говоримо про альтернативні форми виховання дітей. А мали б починати з підтримки біологічної сім’ї. Проте в нашому уявленні це якісь дуже небезпечні сім’ї. Справді, є чимало асоціальних, але ж вони не завжди були такими.
Ми втрачаємо час, і замість реальної допомоги мамі, яка сама виховує дітей; чи сім’ї, яка втратила батька або матір; чи багатодітній сім’ї або такій, у якій народилася дитина з інвалідністю, досі дискутуємо про те, що таке соціальні послуги й чи вони потрібні. Всі ресурси ми намагаємося спрямувати на підтримку сімейних форм виховання, розуміючи, що туди підуть діти. І вони таки підуть туди, бо жодної реальної підтримки біологічних сімей немає.
Хоча «СОС Дитячі містечка Україна» працює з біологічними сім’ями, і це один із наших ключових напрямів діяльності, цього недостатньо. Цього недостатньо на державному рівні. Є громади, міста, де немає жодного фахівця із соціальної роботи. І сім’ї у складних життєвих обставинах помічають лише тоді, коли вони вже реально стають небезпечними для дітей.
Ми не бачимо проблем і не шукаємо можливостей для їх розв’язання на природних перетинах із цими сім’ями — наприклад у пологових будинках, лікарнях, дитсадках, школах. Там, де якщо бачимо, що в сім’ї щось не так, то справді можемо відреагувати, повідомивши службу у справах дітей чи центр соціальних служб. Це наша ключова помилка. Ми помічаємо лише крайні випадки, коли питання щодо вилучення дітей уже стоїть руба.
І поки не розбудуємо системи підтримки сім’ї на ранній стадії, на жаль, щоразу наступатимемо на ті самі граблі. Боротимемось із інтернатами, але там діти, й не всі з них готові до влаштування в сім’ї. Для деяких потрібні інші рішення — соціальні квартири чи малі групові будинки. Простих і універсальних рішень тут немає.
Тому в превенцію потрібно інвестувати максимально. На рівні громади сім’ї мають знати, куди й до кого можуть звернутися; що це не соромно і що на них не буде поставлено тавро. Бо складні життєві обставини в нас — це і ВПО, і наркозалежність, і насильство в сім’ї. Відповідно, сім’ї не готові визнавати, що вони в складних життєвих обставинах, і не звертаються по допомогу. А потім у них така криза, що іншого способу, крім вилучити дитину, вже немає.
— Чи є зараз у держави кошти на розвиток послуг раннього втручання?
— Це для сім’ї великі кошти. А якщо це будувати як державну систему підтримки, яка насправді дуже гарно працює, то порівняно з тим, скільки це коштує в інтернаті, вийде дуже мало. Мінімальний набір соціальних послуг має бути на рівні громади. На жаль, бачимо, що багато громад у цьому не зацікавлені, не розуміють, навіщо їм це потрібно, й не хочуть витрачати на це кошти.
— Варіантів улаштування дитини-сироти чи позбавленої батьківської опіки на сьогодні є кілька. Це інтернат, що дуже небажано, як ми вже казали. Найкраще, звісно, — усиновлення. І альтернативні форми виховання — опіка, прийомні сім’ї та ДБСТ.
— Іще патронатні вихователі. Це якраз та послуга влаштування в тимчасову сімейну форму, коли за біологічну сім’ю ще можна поборотись і повернути туди дитину.
— Але ця форма досить дорога. І таких сімей небагато.
— Зараз їх з’явилося більше: станом на 2025 рік таких сімей 594, в них 1103 дитини, але цього, звісно, недостатньо. У кожній громаді мало б бути принаймні дві такі сім’ї, які одночасно можуть приймати до трьох дітей. Але знаємо випадки, коли в сім’ю патронатних вихователів улаштовують одночасно по п’ять дітей. Є громади, де таких сімей немає взагалі. Але патронат — це тимчасова форма сімейного влаштування дитини.
— Інші, більш сталі форми — ДБСТ і прийомні сім’ї, наскільки я розумію, зараз переживають кризу?
— Ну, так. Розквіт сімейних форм виховання відбувся у 2012–2013 роках, коли значно більше сімей відкривалися, ніж закривалися чи зупиняли свою діяльність. Після 2014 року багато сімей ми втратили. Якісь із них залишилися на окупованих територіях. Якісь переїхали, помикалися тут і повернулися додому, бо там у них хоча б було житло.
Потім ковід. Знаю чимало випадків, коли помирали батьки-вихователі, відповідно прийомних сімей і ДБСТ меншало. 2022-го — знов-таки окупація. Є сім’ї, які виїхали на територію Росії. Чимало подалося за кордон. Я не вважаю, що вони для нас втрачені, бо деякі приїжджають до України, їх поповнюють дітьми, й вони повертаються за кордон. Цей тимчасовий проєкт має назву «Місток». У Норвегії, Чехії, Польщі деякі наші прийомні сім’ї вже отримали ліцензію й також приймають українських дітей, але вже на території цих країн.
Проте війна справді не сприяє появі нових таких сімей. За останніми даними Державної служби у справах дітей, в Україні 1295 ДБСТ (де виховуються 8734 дитини) і 2784 прийомні сім’ї (5307 дітей відповідно). Під опікою перебувають 442 407 дітей у 31 819 сім’ях. Із різних причин сьогодні закривається більше прийомних сімей, ніж створюється.
— І одна з таких причин, згідно з дослідженням, яке недавно презентувало «СОС Дитячі містечка Україна», пов’язана з фінансами?
— Дослідження показало, що під опікою, в прийомних сім’ях і ДБСТ потреби дітей від народження до шести років забезпечені державними коштами тільки на 51%, від шести до вісімнадцяти — на 63%. Це про те, що навіть базові потреби цих дітей не закриті, й батьки-вихователі мають думати про те, чим їх нагодувати. Вони не можуть забезпечити дітям адекватного лікування за потреби. Не можуть купити їм нове взуття, відправити на гуртки. Часом тому, що просто немає транспорту, а розвезти одночасно від шести до десяти дітей інакше фізично неможливо.
Ці економічні проблеми не є визначальними. Більшість сімей — люди з місією, ціннісні, які ухвалюють рішення про дитину не через фінансову винагороду. А тому що в їхньому житті був якийсь досвід сирітства чи в інтернатному закладі виховувався хтось із батьків. Наприклад дівчина, яка виросла в ДБСТ (зараз вона сама є мамою-вихователькою ДБСТ), розповідає, чому для неї важливо це робити. Але таких людей не так багато, як нам хотілося б.
І, звісно, мінімальні виплати, та ще й великі затримки їх після передачі цих виплат Пенсійному фонду — це проблема. Служби у справах дітей розповідають, що деякі сім’ї приходять до них і кажуть: якщо ще певний час грошей не буде, то ми приведемо й залишимо дітей тут. Ну, бо їх нема чим годувати. Затримки жахливі насправді. У дуже багатьох сімей — із липня. А є такі, що не отримують грошей уже рік.
— Я не уявляю, за що вони живуть...
— От і ми питаємо про це в дослідженні. Родичі допомагають, беруть у борг, щось вирощують на своїх городах, виховуючи по десять дітей, іще йдуть кудись працювати. Кожен виживає як може. Без зайвої романтизації. Але так не має бути. Водночас ми знаємо, скільки цих батьків звинувачують у тому, що вони наживаються на дітях. Якби справа була у фінансах, то всіх дітей уже розібрали б.
Сума, яку отримують сім’ї, мізерна й справді не покриває базових потреб. Не кажучи вже про те, що дитину треба зібрати до школи і в неї має бути телефон і планшет або ноутбук для навчання.
Найефективніший канал комунікації й поширення інформації про сімейні форми виховання — «сарафанне радіо». І коли люди бачать, що ці сім’ї живуть у злиднях, то це зовсім не сприяє появі нових таких сімей. Сподіваюся, держава нас почує і ці виплати все-таки будуть збільшені, бо це вже поза межею людської гідності.
— Я також сподіваюся, що ці гроші вчасно виплачуватимуть. До речі, я не почула від голови Державної служби у справах дітей, коли цей борг буде компенсовано?
— Обіцяють до кінця року. Інакше ці кошти будуть втрачені для сімей.
— Наразі базові виплати в прийомній сім’ї для дітей до шести років становлять 6407 гривень, для дітей від шести до вісімнадцяти років — 7990 гривень, для осіб, старших за вісімнадцять років, які продовжують навчання, — 7570 гривень. За вашими підрахунками, їх мали б підвищити вдвічі. Наскільки це реально, адже за середньої зарплати у 27 тисяч гривень витратити стільки на дитину може собі дозволити далеко не кожна біологічна сім’я?
— Я вважаю, що не можна порівнювати дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування з дітьми в біологічних сім’ях. Це травмовані діти, які мають купу проблем. І ми за це відповідальні зокрема, бо вчасно не вилучили їх із небезпечних біологічних сімей, потім помістили в інтернатні заклади, де вони зазнавали насильства і втратили можливість отримати нормальну якісну освіту, вчасну медичну допомогу тощо. Відповідно, все це потім переходить на прийомних батьків, які мають це якось надолужити. Це справді складна робота.
І я вважаю, що додаткових 5 мільярдів гривень на рік — цілком посильна сума для держави, яка два роки поспіль виплачує всім по тисячі гривень «Зимової підтримки», яка насправді ні на що не впливає. За ці 11 мільярдів гривень за два роки можна було б підтримати сімейні форми виховання й допомогти цим дітям і їхнім сім’ям вийти зі злиднів. Це була б справжня підтримка.
— Недавно з’явився указ президента України №859/2025 «Про додаткові заходи щодо захисту прав дітей в умовах збройної агресії проти України». Це якось змінить ситуацію у сфері захисту прав дитини?
— Якщо чесно, я в нього не дуже вчитувалася. Його поява для мене — поганий знак: щось не те відбувається. Я не вірю в укази, вони декларативні й не працюють. Нам бракує реальних законів, наприклад, про сімейні форми виховання чи про деінституалізацію, а також контролю над їх виконанням.
Законів багато, але кожен використовує лише те, що його напряму зачіпає. А є ще чимало нормативних актів, які перетинаються один з одним. Проте звички читати й розуміти законодавство в нас немає. І в кожній області той самий нормативний акт трактують по-різному, коли це стосується конкретної дитини чи сім’ї.
— Наближаються свята. Ти завжди напередодні писала, що не треба їздити з подарунками до інтернатів. Дітей підтримувати треба інакше. Ситуація змінилась?
— У моєму Facebook — так. Мої багаторічні пояснення спрацювали. Чимало людей, які раніше збирали подарунки та їздили з ними до інтернатів, тепер самі питають у мене про альтернативу: може, є якісь сім’ї, яким треба допомогти? Я була цим приємно здивована. Є багато родин, які готові підтримувати дітей і сім’ї. Хоча, на жаль, досі є чимало крутих блогерів, які й далі паразитують на темі подарунків для інтернатів. Я не проти допомоги, але знаю, що зазвичай ці діти нічого не отримують. Коли за гостем зачинилися двері й фоточку опубліковано в Instagram, подарунок у дитини забрали, й усе.
Але в мене зараз немає енергії вчергове писати про це. Ми працюємо з дуже складними випадками повернення дітей із депортації. І знаєш, у дітей, які протягом певного часу прожили в окупації чи перебували в депортації (навіть поруч із родичами), я бачу багато спільних ознак із дітьми, які були в інституційних закладах. Про це говорять і наші психологи. Ці процеси реінтеграції дитини в сім’ю, в нову громаду дуже схожі з процесами інтеграції в прийомну сім’ю дитини, яка перебувала в інтернатному закладі.