Наша західна сусідка Польща давно вже не сприймається українцями як туристична дивовижа. Хіба що, коли час від часу потрапляємо за сусідський паркан, дратуємося: це ж треба - такими шаленими темпами все будується. Надто ж транспортні магістралі, які в Польщі мало не до останнього часу зоставалися чи не єдиним підтвердженням її колишньої належності до Російської імперії, в якої досі, як відомо, щонайменше дві біди: дурні і дороги.
Тож із другою бідою Польща практично розпрощалася. А першої, схоже, й поготів не мала. Інакше в 90-х рр. минулого століття не рвонула б стрімголов із "співдружності країн Варшавського договору" прямісінько до НАТО і Євросоюзу. І не просто підійшла там під масть, а стала взірцем інтеграційних прагнень і європейського поступу.
Причому за останні два десятиліття змінилася на краще вся Польща. Та особливо ці зміни помітні у Варшаві: столиця є столиця. Хоч, чесно кажучи, зверхності й чванства в ній якраз і не видно. Зате відчувається прагнення бути взірцем для країни в усьому. На диво чисті вулиці й сквери. Справедливості заради слід сказати, що це - досягнення буквально останнього часу. Проте, схоже, процес цей уже незворотний - хоч, як каже мій знайомий поляк, до Європи Польщі ще далеко, бо тут досі можна знайти калюжі після дощу.
Точно за графіком ходить громадський транспорт - чепурні, з кондиціонерами, переважно нові автобуси й трамваї. Метро, щоправда, поки що має тільки одну гілку, але нові станції споруджуються активно й напрочуд охайно: довкола будівельної огорожі - жодного глиняного чи болотяного сліду від шин.
Відчувається архівимогливість стосовно всього, що зводиться, відбудовується чи реставрується. Усе ретельно вписано в архітектурний ландшафт - як історичні будівлі, так і нові модерні хмарочоси різних розмірів і конфігурації. Із цього тла випадає хіба що "сталінська висотка" - подарований Варшаві Радянським Союзом у 50-х рр. минулого століття Палац культури і науки. Поляки не люблять цього радянського хмарочоса, але саме звідси відкривається найкращий вид на Варшаву: "бо його самого не видно" - жартують про нього, як парижани про Ейфелеву вежу, варшав'яни.
Дивно, проте це найбільше польське місто з 1,7 млн мешканців не видається перенасиченим ні людьми, ні машинами, ні будівлями. Автомобілів не так багато, як у нас (серед них є дуже дорогі), - хоч, може, це лише так здається, бо на багаторядних дорогах немає тисняви. Та й повітря не загазоване. Отаке наскрізь прозоре й вільне місто, із широченними вулицями, розлогими зеленими бульварами, що їх звуть алеями, велосипедними доріжками, яких не займає ніхто, крім велосипедистів, і просторими тротуарами без жебраків і бездомних псів. У ньому легко ходиться й дихається.
Навіть у Старому місті. Хоч, здавалося, його вузькі вулички мали б запруджувати натовпи спраглих видовищ туристів - адже історичний центр Варшави належить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тут справді є на що подивитися. Фортечні мури, кам'яниці, Королівський замок ХVІ–ХVІІ ст., Замкова площа і казкова площа Ринок, костели, палаци, пам'ятники, парки, знаменитий символ Варшави - Русалка… Словом, усе те, що з 1596 р., відколи Варшава стала столицею не лише Мазовецького князівства, а й усієї Польщі, споруджувалося для величі й слави держави, - донині вабить око й захоплює довершеністю форм і ліній.
Важко повірити, що після 63-денного Варшавського повстання 1944 р. все це архітектурне багатство за особистим наказом Гітлера було перетворено на купу каміння. 85% варшавських будівель тоді було зруйновано вщент. А за кілька післявоєнних десятиліть - до 1980 р. - практично повністю знову постали, як Фенікс із попелу, за давніми кресленнями, малюнками, фотографіями, спогадами очевидців. Сьогодні біля кожної споруди - для порівняння - знімок післявоєнних руїн. І дуже часто - аматорські знімки відновлювальних робіт. Адже Варшава була відбудована за гроші варшав'ян і їхніми руками.
Може, тому й сьогодні панує тут атмосфера приязні, а не майже обов'язкова для багатьох туристичних центрів жадоба здерти з мандрівників побільше - хоч крамничок з ексклюзивними сувенірами скрізь досхочу. А, може, групи туристів не перетворюються на натовпи тому, що дуже швидко розсіюються, потрапляючи на гачок, чи то пак на гігантські ложки, черпаки й рогачі кухарів у білих ковпаках, офіціантів у довгих фартухах і колоритних персонажів у національному вбранні, що на кожному розі закликають до свого закладу. Бо ж тут і там у Старому місті найрізноманітніші шинки, кав'ярні, генделики, корчми, забігайлівки, ресторанчики, бари. Не лише з польською національною кухнею, яка ну дуже схожа на українську, от тільки вареники називаються пирогами - але ж і в Україні подекуди їх так називають (а випічка тут - о-о-о-! - пальчики оближеш, язик проковтнеш). Однак навіть в історичному центрі поляки не проти чужоземної конкуренції. Тут процвітає кулінарний бізнес грузинів, французів, греків, болгар і, само собою, китайців. Конкуренція позитивно впливає на ціни - на відміну від київських ресторанів, у Варшаві вони цілком доступні для пересічних туристів.
Щоправда, увечері натовп у Старому місті таки утворюється. Звідси, згори, туристи споглядають розкішну сучасну набережну - з десятками дивовижних фонтанів, які разом із формою змінюють колір: бузковий - то просто фантастика. Трохи далі, підсвічений уночі потужними прожекторами, майорить стадіон, збудований до Євро-2012. Таки майорить - як знамено, адже споруджений у біло-червоних кольорах національного прапора.
Поляки - великі патріоти. Любов до Вітчизни вони вбирають буквально з молоком матері, з першим вивченим віршем: " - Кто ти єстеш? - Поляк малий. - Які знак твуй? - Ожел бялий". Та й важко не бути патріотом, коли на кожному кроці - пам'ятники, стели, меморіали, музеї, пам'ятні дошки, присвячені людям, датам, подіям. На постаментах - вояки, герої, полководці, королі, державні діячі, письменники, музиканти, артисти…
Багато хто наче зійшов з ілюстрацій до українських підручників історії - в жупанах, шароварах, шапках-бирках, із шаблями й пістолями. Бачиш такий пам'ятник - і аж біжиш до нього: невже хтось із наших? Ні, читаєш, поляк. Хоч таких самих прізвищ у нас, в Україні, - десятки. Але - немає серед них героїв української землі, українського народу. А може, і є - та не знаємо їх, не пам'ятаємо, не шануємо, не вписуємо в історію - чи, швидше, не досліджуємо, не вивчаємо своєї історії, аби дізнатися про тих, хто клав своє життя за Україну. Не ставимо їм пам'ятників, бо заставлені наші майдани і сквери чужими статуями - окупантів і гнобителів України, яких ніяк не скинемо з п'єдесталів у наших містах і селах і не спровадимо з пам'яті народу і власної свідомості, досі отруєної бездержавністю й колоніальною запобігливістю.
У Польщі навіч видно, з чого виростає патріотизм. Не в останню чергу - з потреби пам'ятати про кожного, хто зробив щось особливе для рідного краю, хто не віддав на поталу своєї честі, хто гідно жив або загинув як герой - в ім'я Вітчизни, задля народу. "Тут починалося повстання" - сповіщає напис на гранітному камені. "Тут був масовий розстріл польських вояків" - розповідає меморіальна дошка. "Тут 24 серпня 1944 року загинули 20 учасників повстання" - і їхні імена на пам'ятнику тонуть у біло-червоних квітах і вінках: від вдячних співвітчизників, від державних установ, від прямих нащадків, які пишаються подвигами предків.
У Польщі не заведено, як це було в СРСР, присвоювати містам звання героя - хоч Варшава явно заслуговує на це більше, ніж зраджені своїми й покинуті на поталу ворогу Київ, Одеса, Севастополь і Керч. Але Варшаву з повним правом можна назвати містом героїв. Це не декларується - це демонструється. Культ поклоніння героям передається з покоління в покоління. Дехто каже, що це культ смерті, і пояснює це надмірною релігійністю поляків. Проте насправді складається інше враження - що тут справді ніхто не забутий і ніщо не забуте.
Шкода, що в Україні цього майже немає. Хіба що на словах - у промовах до дат, які забуваються вмить, щойно оратор покине трибуну. Бо - ніколи не було держави. А може, її тому й не було, що не вміємо берегти ні пам'яті, ні слави. Та її треба створити. З історією, героями, любов'ю до рідної землі і народу, із шаною до всіх, хто жертвував собою заради цієї високої шляхетної любові. І з нею творити життя сучасної України.
Захід нам у цьому не допоможе. Навіть Польща, яка вперто не втрачає надії витягти Україну з пострадянського болота. Хіба що буде подразником і взірцем, демонструючи: це здійсненно.