Нація - це щоденний плебісцит.
Ернест Ренан
Ціла серія подій та кадрових призначень у царині історичної пам’яті, зініційованих владою в 2010 році й на самому початку року нинішнього, викликали чимало запитань і оцінок. На двадцятому році незалежності України ми опинилися в ситуації, коли реваншизм, агресивний цинізм (звісно, не тільки в політиці та економіці, а й у гуманітарній сфері) стають фірмовим знаком команди Віктора Януковича.
У державі розгорнулася широка кампанія з цензурування історії: спеціалістам, практично, закривається доступ до архівів, згортаються програми з дослідження контраверсійних сторінок минулого, таких як три штучних Голодомори в Україні у XX столітті, Українська революція 1917-1921 років, національно-визвольний рух 30-50-х років минулого століття… Буквально всі здобутки і досягнення в цій сфері піддано остракізму та жорсткому коригуванню. Нас намагаються повернути навіть не в 1991 рік, а, як мінімум, на початок 1980-х, в епоху, коли «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». І взірцем тоді були «История КПСС» або навіть «Краткий курс ВКП(б)» з елементами великодержавної, імперської концепції кремлівської закваски. Питання стоїть, чи готові ми стати провінцією Росії на кшталт Мордовії або, не дай Боже, Чечні? Провінція - з латини, буквально, завойована територія, якою керували призначені Римом намісники. Привіт від Першого Риму - Третьому!
Настійлива «радянізація» інформаційного простору України мала на меті (хоча цей процес ніколи й не переривався) підготовку українського «електорату» до змін, які грядуть в ідеологічному руслі колишній метрополії. І тут річ не тільки у скасуванні указу президента України Віктора Ющенка про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері (останній мав, як мінімум, політичний характер у світлі президентських виборів 2010 року) чи метушні з «підривом» погруддя найстрашнішому катові всіх часів і народів Йосипу Сталіну в Запоріжжі, що має елементи провокації. Ці події - як на долонях. Головне - це те, що повзуча контрреволюція охоплює чим далі більший сегмент духовного життя наших співвітчизників. На жаль, частина українців готова шикуватися в колони, які формуються не на Печерських пагорбах, і навіть не на Донбасі.
Ситуація відносної політичної стабільності в країні під час каденцій перших трьох президентів України, яка грунтувалася на певному консенсусі між регіонами та мовно-етнічними групами (що мають різні ментальні, світоглядні позиції, і в цьому розмаїтті поглядів та думок можна і треба знаходити компроміси для згуртування модерної політичної нації), завершилася незаперечною перемогою «радянщини», або ж, точніше, «совка». Його апологети й підписали капітуляцію. На державному рівні. Харківські угоди (Севастополь, поглинання українського авіапрому російським) стали камертоном змін у зовнішній політиці. Невдовзі настав час остаточного «зачищення» і нашого «історичного поля» на догоду Кремлю. Можна припустити, що для можновладців із Банкової та Грушевського історична, національна пам’ять у перемовинах зі східним сусідом стали розмінною монетою, відданою без вагань і навіть «с чувством глубокого удовлетворения».
На жаль, значна і впливова частина провладної «еліти» демонструє виразно українофобські погляди, ба навіть фізіологічну відразу до української нації (як, наприклад, міністр освіти і науки Дмитро Табачник). Але президент України цих брутальних рефлексій високого урядовця, котрий вважає пристойним сказати про «исторически обоснованный комплекс неполноценности, свойственный населению западных областей Украины», вперто «не помічає». Що викликає, як мінімум, обурення, і, повірте, не лише серед галичан та волинян. Уявіть собі федерального міністра, який привселюдно принижує баварців чи саксонців, а канцлер Німеччини Ангела Меркель мовчки «ковтає» це неподобство. Кому потрібна така «політкоректність»?!
Згадаймо, що 2010 року гуманітарний блок, який і відповідає за національну пам’ять, опинився в міцних руках тріумвірату, в котрому, крім вищезгаданого Д.Табачника, чималу роль відіграють представники Компартії України - глава Державної архівної служби України Ольга Гінзбург та поки що голова Українського інституту національної пам’яті, член-кореспондент НАНУ Валерій Солдатенко.
Чи мають моральне право представники партії, яка протягом XX століття була причетна до страшних злочинів в Україні, очолювати інституції, котрі й повинні досліджувати ці самі злочини? Пані, чи, точніше, товариш Гінзбург в ефірі «5 каналу» ще під час своєї першої каденції 2008 року в Держкомархіві (як тут не згадати політичну недалекоглядність голови Кабміну Юлії Тимошенко, яка підтримку комуністами оцінила у кілька посад, в тому числі й голови Деркомархіву) сказала, що повернення історичної пам’яті «может навредить потомкам». Чи може вона, як і пан Солдатенко, уникнути спокуси фальшувати історію, перегорнути або навіть знищувати її сторінки - на догоду кремлівським політикам та місцевим манкуртам? Важко й уявити більше блюзнірство… В.Солдатенко і О.Гінзбург отримали свої високі посади за квотою Комуністичної партії України, яка вміло використовує свій невеликий ресурс і останніми роками завжди «при владі». Мабуть, тепер ми побачимо у кріслі нового-старого, знекровленого УІНП іншу людину (В.Солдатенко з квітня вже не може обіймати цю посаду як держслужбовець - за віком), але, швидше за все, це буде представник КПУ.
Отже, наприкінці 2010 року відбулися - у хронологічному порядку - такі події на «історичному фронті». Указом президента України Віктора Януковича від 9 грудня за №1085/2010 ліквідовано Український інститут національної пам’яті (УІНП). А вже наступним указом №1086/2010 В.Янукович зобов’язав Кабінет міністрів створити Інститут національної пам’яті, але з істотним зниженням його статусу - як науково-дослідну бюджетну установу з підпорядкуванням Кабмінові, а не президенту.
УІНП перетворюється в суто наукову установу з іншими функціями та прерогативами. Не забуваймо, що у віданні інституту перебували такі установи, як «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні», Музей «Української революції 1917 - 1921 років», Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». Можливо, і їхній статус зміниться?.. Екс-голова архіву СБУ Володимир В’ятрович оцінив ситуацію недвозначно: «Останнім указом Янукович, по суті, завершив ліквідацію державної політики національної пам’яті в Україні».
Наслідки цього «ліквідаційного» процесу проявилися вже у січні 2011 року. Хмари згустилися над колишнім Педагогічним музеєм, де в кількох кімнатах розміщувався Музей Української Народної Республіки. Дійшло навіть до того, що на дверях музею з’явилися печатки. Втім, 12 січня їх було знято, музей відновив роботу, але питання залишилося відкритим. Голова Кабміну Микола Азаров звично звинуватив ЗМІ у «спробі дезінформувати суспільство». Не забуваймо: Музей УНР також підпорядковується УІНП, який поки що «завис» між президентом і Кабміном.
Нагадаємо, що Віктор Янукович ще в листопаді 2010 року скасував указ Віктора Ющенка стосовно можливості присудження Шевченківської премії за висвітлення теми Голодомору, а Дмитро Табачник відмовився від «уроків пам’яті», присвячених Голодомору. Через недостатнє фінансування може закритися Національний музей пам’яті жертв голодоморів в Україні…
Процес пішов. Але чи вдасться владі так легко приспати або ввести у стан амнезії своїх громадян? За 19 років незалежності тисячі молодих науковців працювали в архівах, раніше закритих для них, своїм розумом вони дійшли до правди. І абсолютна більшість їх не буде на догоду новим «віянням» перебудовуватися, ніколи не буде відхрещуватися від своїх поглядів. За останні два десятиліття в Україні значним накладом вийшли друком сотні видань, знято фільми, завдяки яким ми можемо отримати достатньо вичерпні відповіді щодо своєї минувшини.
І все ж, стежачи за діями влади і в політиці, і в економіці, опиняєшся в полоні інших, песимістичних думок. Майже на екваторі президентства В.Ющенка, але вже за прем’єрства В.Януковича в інтерв’ю «ДТ» (27 січня 2007 р.)
відомий львівський історик Ярослав Грицак сказав: «Гадаю, ситуація в Україні дуже змінилася. Повернення до старого вже неможливе. Так, ми бачимо, що «донецькі» повернулися, ми бачимо, що вони думають і діють по-старому, але вони повинні рахуватися з новими правилами гри. Я маю велику надію, що ці правила не будуть відкинуті». На жаль, сьогодні оптимізм Я.Грицака видається занадто перебільшеним: так, ситуація «змінилася», Сталін уже стає «недоторканним» персонажем, а з «новими правилами гри» біло-сині зі слухняними сателітами рахуватися не бажають. З одним я згоден: «можна і треба долати» виклики, що їх наші співвітчизники за останній рік отримали вже від нової влади, яка міцно тримає державний штурвал. А решта - конформізм і пристосуванство, проте не всі ж українці воліють жертвувати «свободою і справедливістю» задля ефемерної «безпеки», про яку казав шановний історик.
Цікавий інформаційний привід ми отримали минулого вівторка. Екс-директор архіву СБУ Володимир В’ятрович так прокоментував абсолютно несподіваний крок угорської влади (нагадаємо, що до влади в Угорщині у квітні 2010 року прийшов блок правих партій «Фідес»), а саме знищення оригінальних архівних документів комуністичної таємної поліції під приводом того, що то є «аморальні документи аморального режиму»: «У протистоянні між демократичними і прокомуністичними тенденціями у посткомуністичному світі роль України ключова. Проголошення Україною незалежності остаточно розвалило СРСР. Те саме стосується засудження комунізму і відкриття правди про минуле. Наше приєднання до політики Східної Європи могло поставити остаточну крапку в цій справі. Тому розсекречення зазнавало значного зовнішнього тиску. Тепер же, після «упокорення» України, наступ розвиватиметься далі на Захід». Як бачимо, ця загрозлива тенденція має не суто українські риси, а є злободенною і для інших країн Центрально-Східної Європи.
Своєю чергою, відомий російський історик Олександр Колпакіді, яскравий представник «колоніального» дискурсу, в наближеному до Кремля інформагенстві Regnum буквально минулої середи поставив перед Партією регіонів ультиматум: скасування указу щодо Бандери - це правильний крок, але… дрібниця. На його думку, треба змінити саму концепцію історії України, створену «казкарем» Грушевським, оскільки вона «помилкова, базується не на історії, не на фактах, а на міфах про існування якогось окремого українського народу зі своєю державністю». Добалакалися… Проте чи всі українські можновладці будуть згодні з такою яскраво українофобською «концепцією» кремлівського історика? Він, до речі, піддає сумніву навіть «легітимацію» української влади, як і владу в будь-яких інших екс-республіках СРСР. Оце і є осучаснений імперіалізм Російської держави. І не має значення, хто сидить на «престолі»: цар, Сталін чи Медведєв/Путін.
До речі, першим вивів формулу, що «Росія без України вже не наддержава», Дмитро Донцов, ідеолог українського інтегрального націоналізму, на якого начіплювали за життя і продовжують начіплювати неправдиві ярлики. Тож яку й чию історію ми воліємо читати? Навряд чи російський її варіант, що про нього писав Д.Донцов 1921 року в «Підставах нашої політики»: «Коли читаємо їх історію, історію Європи, - читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії - не бачимо нічого, опріч темної маси, що, сліпо віддана своїм вождям, рухається нині в однім, завтра в другім напрямку… Там - історію робили класи, партії нації та великі одиниці, суспільність. Тут - держава, уряд, що скували і класи, і одиниці, і суспільність».
Але чи не російський варіант історії воліють нам прищепити свої, доморощені «патріоти»?