Оскільки Путін загруз у війні в Україні та стикається з заворушеннями вдома, настав час Заходу спробувати домовитися про те, як відходити від краю прірви. Над варіантами розмірковує директор програми Євразія в Інституті відповідального державного управління Квінсі Анатоль Лівен.
Оголошення президентом Путіним часткової мобілізації є ознакою повного провалу стратегії Росії щодо України. Те, що Путін так довго зволікав із оголошенням мобілізації, частково пояснюється тим, що це стає непряме визнанням цього провалу та того факту, що «спеціальна військова операція» насправді є повномасштабною війною, яку Росія, здається, програє.
Крім того, він справедливо боявся негативної реакції з боку російської громадськості. Його режим зараз у серйозній небезпеці. Ще одна велика поразка, швидше за все, знищить його.
Що може бути набагато небезпечнішим за саму мобілізацію, так це поєднання цього оголошення з рішенням про проведення референдумів на східному Донбасі (визнаному Росією незалежним у лютому) та інших територіях, що були окуповані російськими військами під час вторгнення.
Ключове питання полягає не в результатах самих «голосувань» про приєднання до Росії, які є наперед вирішеними, а у тому, чи російський уряд і парламент негайно підуть на анексію цих територій. Якщо вони це зроблять, це буде ознакою того, що Москва відмовилася від будь-якої надії на мир і готова воювати нескінченно довго; оскільки цю анексію ніколи не прийме ані Україна, ні Захід, відтак надії на будь-яке дипломатичне врегулювання не залишиться.
Найкраще, на що у цьому випадку слід сподіватися Україні, це низка нестабільних режимів припинення вогню, що перериватимуться війною, як це було в Кашмірі упродовж останніх 75 років.
Протягом наступного тижня стане зрозумілим, чи це насправді є наміром Москви, або референдуми є кроком для накопичення козирів в майбутніх переговорах. Варто нагадати, що так звані «республіки Донбасу» проголосили незалежність від України в 2014 році, але лише через вісім років, напередодні вторгнення у лютому, Москва офіційно визнала їхню незалежність. Весь цей час Москва вела переговори з Україною та Заходом про повернення цих територій Україні з гарантіями повної автономії згідно Мінських угод 2015 року.
Цього разу може статись так само. Певну надію, що це може бути так, дало посилання Путіна у його промові минулого тижня на мирну пропозицію України в березні , яка нібито передбачала договір про нейтралітет і відкладення територіальних суперечок для майбутніх переговорів. Причини зриву тих мирних переговорів є дуже дискусійними, але в російській версії подій їх заблокував Захід, тож Україна відмовилася.
Причини, чому Москва може хотіти припинення вогню, очевидні. Початковий план Путіна – захопити Київ і взяти Україну під контроль – повністю провалився. План «Б» із захоплення російськомовних територій на сході та півдні також зайшов у глухий кут, не досягнувши багатьох із своїх цілей, а тепер він і поготів перебуває під серйозною загрозою бути перекресленим українськими контрнаступами.
З поразкою в Харківській області режим Путіна значно похитнувся. А якщо Україна вижене Росію з Херсону, або зі значної частини Донбасу, виживання Путіна при владі взагалі опиниться під питанням.
Якщо найближчим часом не станеться припинення вогню, або мирних переговорів, Росія має засоби для серйозної ескалації. Вона може зосередитись на окупованих територіях, водночас значно посиливши атаки на українську інфраструктуру, які вже, зрештою, почалися.
У разі, якщо Росія таки анексує окуповані території, то цілком можливо, що Путін може погрожувати ядерними ударами, щоб захистити те, що Москва тоді визначить як російську суверенну територію. Оскільки адміністрація Байдена дедалі більш відходить від політики «Єдиного Китаю», Путін може сподіватися, що у відповідь Китай значно збільшить військову та фінансову допомогу його війську.
А тим часом, як ми вже спостерігаємо, неспокій в російському суспільстві неминуче зростатиме. Це невдоволення посилюється часто присутньою в свідомості росіян сумішшю: несхваленням самої війни та люттю через некомпетентність її ведення Путіним та його оточенням.
Якщо так триватиме й далі, то державний переворот проти Путіна стане реальною можливістю. Він не обов’язково буде насильницьким і публічно взагалі може пройти непомітним. Замість цього делегація політиків прийде до Путіна і скаже, що для збереження самого режиму йому (і кільком іншим причетним до військового провалу посадовцям, таким як міністр оборони Сєргєй Шойгу) необхідно відійти в обмін на гарантії імунітету від кримінального переслідування та безпеки власності. Щось на кшталт цього відбувалося, коли Єльцин передавав владу Путіну в 1999 році.
Члени російського істеблішменту, які можуть піти на такий крок, значно ризикують адже цей крок може виявитись невдалим. Крім їх особистого ризику, це загрожує і самій Росії, якщо зміна керівництва призведе до розколу еліт, політичного хаосу та радикального послаблення центральної влади.
Тому їм, швидше за все, знадобляться певні гарантії, що якщо Путіна вдасться усунути, Захід буде готовий запропонувати його наступнику угоду, котра дозволить новому уряду претендувати на певний розвиток Росії.
Інакше, програвши війну та отримавши ослаблену державу та армію, новий уряд може приміряти на себе роль веймарської німецької демократії після Першої світової війни, залишившись назавжди затаврованим капітуляцією та національним приниженням.
Усвідомлюючи цю перспективу, наступник Путіна, швидше за все, звинуватив би його особисто у тому, що в Україні все пішло не так , і, відповідаючи на все активніші заклики російських прихильників жорсткої лінії, оголосив повну мобілізацію та значно посилив війну.
Це може винести її за межі України. Якщо ми хочемо уникнути цієї перспективи, у Заходу ще є час прийняти неявну пропозицію Путіна щодо переговорів; але часу не так багато.