Протягом 30 років від дня відновлення Україною незалежності, з карти країни зникли сотні сіл, багато поселень нині на межі зникнення. Можна продовжувати нарікати на відсутність державного мислення української влади, а можна вже зараз визнати кричущу реальність і починати діяти, пропонує директор з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства, співавтор реформи децентралізації Анатолій Ткачук.
«Інакше немає сенсу будувати прогнози щодо суб'єктності України, яка вже необачно відмовилася від розвитку великого промислового виробництва, а тепер бездумно добиває свою сутність – село», - додає він.
За словами Ткачука, під час роботи над реформою децентралізації, її автори намагалися не відриватися від землі і людей. Упродовж останніх років реформа набула абсолютно конкретних обрисів: створено укрупнені територіальні громади і нові райони. Громади отримали повноваження і гроші. Селяни – начебто землю.
«Але якщо міста точно можуть рвонути, то периферійні села (а дві третини ОТГ – сільські) без пильної уваги центральної влади в найближчі 10-15 років остаточно загинуть, зсередини руйнуючи країну. Державні кордони навряд чи довго зможуть утримувати порожнечу», - попереджає автор.
Україна досі залишається помірно урбанізованою країною зі значною часткою сільського населення і незначними темпами урбанізації. Якщо 1990 року частка сільського населення становила 32,7% від усього населення країни, то 2020-го –вже 30%. Попри загальнонаціональний «тренд» на зниження чисельності населення, саме на сільських територіях воно майже на 10% більше, ніж у міських.
«Хоча можна припустити, що тут можливі деякі перекоси як в один бік(значна частина нині міського населення зареєстрована у селах), а можливо, і в інший, якщо виключити із складу облікованого населення тимчасово окуповані території Криму та Донбасу», - додає він.
Вкрай поганою тенденцією є серйозні відмінності у якості життя сільського та міського населення та зростання розривів за цілою низкою показників.
Стан і можливості розвитку сільських територій у різних регіонах країни є дуже різними. Невеликі поселення, які оточують великі міста, мають відносно добрі шанси на виживання та розвиток. У сільської «периферії», до якої належать величезні площі сільських територій у більшості областей, ситуація гірша.
«На жаль, в останній період «формування спроможних територіальних громад» у багатьох сільських територіях було утворено величезні за площею територіальні громади із значною кількістю дуже малих поселень, слабо інтегрованих у громаду. Це дуже ускладнює управління цими територіями і посилює негативні демографічні процеси. Тут поняття «спроможність» виявилось надмірним і таким, що стало протилежністю поняттю «розвиток»», - пояснює Ткачук.
Українські сільські території занепадають і занепадають досить швидкими темпами. Нині в країні склалася досить дивна ситуація: сільське господарство є локомотивом української економіки, ключовим експортним сектором і водночас сільські території з кожним збільшенням експорту зерна стають дедалі біднішими і менш заселеними.
«Основним ресурсом сільських територій сьогодні чомусь вважають землю, а не людей. Можливо, саме через це людям у сільських територіях залишається дедалі менше місця», - зазначає автор.
Нинішній підхід до використання земельних ресурсів є безперспективним з погляду збереження сільського населення й отримання додаткових ланцюжків для його зайнятості та зростання доходів домогосподарств, наголошує автор.
За вартості оренди одного гектару у 200-300 доларів, родина не може існувати виключно завдяки оренді паю.
Розвиток малого фермерства з різними профілями з нинішніх власників паїв, об’єднаних сільських громад наразі виглядає малоймовірним, бо для цього бракує людського потенціалу.
Наявні малі та середні фермери могли б бути більш продуктивними та ефективними, якби мали змогу зберігати та готувати до продажу свою продукцію на елеваторах. Однак зараз елеватори належать певним агрохолдингам, які не зацікавлені у малих виробниках.
Законодавчі зміни щодо обігу земель сільськогосподарського призначення та особливо щодо оподаткування земель категорії ОСГ можуть прискорити обезземелення селян, а відтак, їхню міграцію у міста. Чисельність сільського населення у сільських територіях, передусім у тих, де його щільність менше 15 осіб на кв. км, зменшуватиметься прискореними темпами.
«Прості рішення, які виглядають привабливими, – будівництво доріг і створення робочих місць, на жаль уже не спрацюють. Занадто низька чисельність сільського населення у більшості сіл, перекіс вікової піраміди, відсутність можливостей для соціалізації дітей і молоді у таких умовах, низький рівень кваліфікації місцевого населення та відсутність підприємливості – бар`єри, яких не здолати простими рішеннями і за короткий час», - пише Ткачук.
Водночас розширення бізнесу та створення нових робочих місць у сільських територіях ускладнюють відсутність кваліфікованих кадрів. Та навіть за наявності робочих місць у територіях з низькою соціалізацією люди все одно намагаються виїхати у місця більш заселені, де є можливості для спілкування, створення сім’ї тощо.
А прагнення агрохолдингів вирощувати лише вискомаржинальні зернові культури – соняшник, кукурузу, пшеницю – за малої кількості фермерів, які вирощують продукти для внутрішнього ринку, створює загрозу продуктовій безпеці держави..
«Виглядає, що без активного втручання держави ситуація у сільських територіях буде дедалі ускладнюватися, території –знелюднюватися. (…) Відтак, потрібна амбітна на комплексна Програма розвитку для сільських територій, особливо для територій у несприятливих умовах. І така програма має орієнтуватися перш за все на звичайних жителів сіл, людей молодшого та працездатного віку для їхньої мотивації розвиватися та реалізовуватися у своїх громадах», - додає автор.
Завдання непрості, але досяжні, вважає Анатолій Ткачук. Потрібна політична воля і розуміння: втративши сільські території, можна втратити Україну.
Попри можливості для розвитку, які дала громадам децентралізація, найслабші громади утворились уже в адміністративному порядку. Вони не мали і не мають такої державної підтримки, які ті громади, що утворилися впродовж 2015–2017 років. Розрив між ними великий і надалі зростає.
Тепер перед державою стоїть завдання конвертувати можливості децентралізації у розвиток і тих громад, які втратили можливості на старті.
Чому не глобальна урбаністична криза, а цілеспрямована державна політика вже 30 років вбиває українські села? Навіщо діюча влада навмисно виживає селян з їхньої землі? Чому ставить підніжки фермерам, – а вони створюють робочі місця, і дає повний «зелений» механізованим до зубів агрохолдингам? Для чого збільшує податок на оренду, підштовхуючи селян продавати свої паї? Як така політика позначається на демографії села і загальній атмосфері, де є місце пияцтву, зневірі та розчаруванню? Чому здобута в селі освіта стала неконкурентною, а доступ селян до державних послуг – критично низьким? Читайте у статті Анатолія Ткачука «Село і люди. Основним ресурсом сільських територій сьогодні цинічно вважають землю, а не людей» у ZN.UA.