Минулого тижня за основу у першому читанні було прийнято законопроєкт №8222 «Про внесення змін до Закону України «Про державну службу» щодо впровадження єдиних підходів в оплаті праці державних службовців на основі класифікації посад».
З одного боку, суспільство ніколи не любило чиновників і вважало, що вони отримують зависокі зарплати, при цьому нічого не роблячи. Особливо чутливою та обґрунтованою є така реакція зараз, коли окремі можновладці дійсно переймаються не інтересами держави у час війни, а персональним добробутом і комфортом. Але насправді лише деякі держслужбовці отримували космічні зарплати або були корумпованими. На державній службі є чимало тих, у кого навіть до війни середньомісячна зарплата була нижчою за 10 тис. грн.
З іншого боку, відколи ми маємо ЦНАПи, то бачимо, якою сервісною та крутою може бути країна, а спілкування з кимось, хто видає тобі довідку про реєстрацію чи паспорт, — навіть приносити задоволення. ЦНАПи, до речі, не є державною службою, але можна собі уявити: якщо так, як працюють там, буде в усій системі на всіх рівнях?
Чому законопроєкт №8222 — перший крок на шляху повернення до реформи держслужби?
Усе просто і складно водночас. Якщо держава не знає, скільки, кому і за що вона платить, вона не контролює системи держслужби, а значить, не може очікувати від держуправління тих результатів, які їй потрібні. Брак «якісної інформації та контролю над системою» є особливо проблематичним у контексті воєнного часу, коли країна повинна співпрацювати з друзями за кордоном і одержувати їхню фінансову підтримку, в тому числі для покриття поточних витрат держави, таких як зарплата державних службовців.
А що нам глобально дуже потрібно зараз?
Виграти війну.
Зробити реальні кроки до вступу в ЄС.
Якісно відбудувати Україну.
Яку роль у цьому відіграє державна служба? Фундаментальну. Держслужбовці — це люди, завдяки яким держава функціонує безпосередньо. По суті це руки держави.
Чи може законопроєкт №8222 вирішити всі проблеми держслужби? Ні. Чи стане він важливим кроком до цього? Однозначно. Разом із майбутнім поверненням до конкурсів при відборі на державну службу. Але це окрема тема для розмови.
Цей законопроєкт не про збільшення державних видатків на державних службовців, як хтось міг би подумати. Економічна ситуація та становище нашої країни зараз просто не дозволяють цього зробити, та й немає системи, в якій це було б можливо.
А про що ж тоді цей закон та які завдання він має вирішити?
По-перше, це про впорядкування системи та даних у держслужбі: хто працює в системі, що робить, як і чому, на основі чого будуватимуться розрахунки, хто і скільки має заробляти. У нас майже 170 тисяч державних службовців, проте державна служба досі не працює як єдиний роботодавець з єдиним підходом до працівників. Відбувається, швидше, феодалізація системи оплати праці, де окремі співробітники певних установ можуть отримувати більше, а деякі — менше за ту саму роботу. Так склалося історично, що єдиного підходу ніколи не було.
Такий поділ на «багатих» і «бідних» не відповідає принципу справедливості та не сприяє ні ефективності, ні нашому євроінтеграційному курсу. Наприклад, якщо ми кажемо, що найбільший тягар роботи щодо вступу до ЄС ляже на певні міністерства та центральні органи виконавчої влади, чи впевнені ми, що ця робота оплачується відповідно? У нас просто немає відповіді.
По-друге, насправді оплата багатьох держслужбовців не така низька, як може здаватися ззовні. На жаль, сайт державних вакансій зараз не працює через повномасштабну війну та ризики, пов’язані з цим. Проте, якщо пам’ятаєте, у вакансіях завжди комунікується лише базовий посадовий оклад, а не повна зарплата, яку фактично отримує держслужбовець. Це ризикована історія, адже як можна з відданістю, задоволенням і без страху панічних атак працювати на роботодавця, від настрою чи особистої прихильності якого може залежати приблизно половина вашої зарплати (премії, різні доплати)?
Крім того, наскільки логічною та ефективною є система, коли стабільна половина вашої зарплати є такою лише за умови перебування на державній службі багато років, незалежно від якості та результатів вашої роботи? Для новачків на службі стабільна частина нижче 40%. В ухваленій редакції проєкту закону №8222 передбачено, що розмір негарантованої можливої місячної премії не може перевищувати 30% посадового окладу за рік. Це серйозна зміна, для когось загрозлива, для когось — навпаки, але вона необхідна. І це те, до чого не дотягнувся законодавець, коли ухвалював ключовий закон про державну службу 2015 року. №8222 не має на меті забрати те, що є, його мета — збалансувати та зробити прозорим і зрозумілішим те, що зараз таким не є.
По-третє, через війну фінансування для державних органів і так скоротилося, а навантаження на державних службовців зросло в рази. На сьогодні збільшення загальних коштів, що витрачаються на заробітну плату, неможливе, тому нам просто необхідний спосіб розподілити ефективно те, що маємо.
Ну і, звісно, утримання незакритих вакансій для штучної економії фонду оплати праці, де установи зацікавлені у створенні та підтриманні цих фейкових вакансій. До початку повномасштабного вторгнення таких вакансій було понад 30 тисяч. Тобто існуюча система сама стимулює її учасників діяти не за правилами, щоб знаходити шляхи фінансування непрозорих доплат держслужбовцям.
Чому ми маємо діяти саме зараз?
За оцінками європейських експертів, оплата на держслужбі є найслабшою ланкою в реформі державної служби ще від її початку. Якщо цього не впорядкувати, Україна ніколи не побудує професійної державної служби з найкращими фахівцями, які будуть здатні відновлювати Україну та приведуть українців до членства в ЄС.
Після війни нам уже буде потрібний результат зміни системи, адже попереду відбудова і вступ до ЄС. Належне впровадження реформи оплати праці, особливо з огляду на вплив війни, потребує часу для розробки та узгодження. Якщо розпочати сьогодні, маємо шанс побудувати систему, яка може стати основою для того, щоб держава була кращим роботодавцем через кілька років після війни. Ми не маємо вийти після і впертися чолом у старі проблеми, бо нам потрібні професійні кадри, які працюватимуть ефективно, а держава точно розумітиме завдання та компетенції цих людей. Чи зможемо ми поповнити їхні ряди без реформи? Навряд чи.
Тому давайте так. Настав момент не лише говорити про глобальні зміни системи, а й діяти. Розмови про реформу державного управління ведуться вже не рік і навіть не п’ять, але перезавантажити систему комплексно ще нікому не вдалося. Тому рухаємося хоча б точково, щоб зрозуміти, хто конкретно в цій системі, скільки він зараз заробляє, які його компетенції. Тому що не може державний службовець отримувати зарплату залежно від того, наскільки його державний орган наближений до влади, — погодьтеся, на такому велосипеді далеко не заїдеш. А у нас із вами зовсім інші плани на майбутнє!