На відміну від Росії та її колишніх колоній, замаскованих під назвою "СРСР", день закінчення Другої світової війни, перемогу над нацизмом людство відзначатиме 8-го, а не 9-го травня. Річ у тім, що саме 8 травня 1945 року (це було після другої години ночі) німецька делегація у місті Реймс у Франції підписала акт про безумовну капітуляцію Німеччини. Це не сподобалось Сталіну. Він наполіг, щоб у Берліні, в зоні радянської окупації, відбувся "дубль", друга церемонія підписання акта капітуляції. Сталося це у передмісті Берліна Карлсгорсті о 22 годині 43 хвилини за центрально-європейським часом (у Москві вже було 9 травня). Ще до підписання акта Йосип Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем Перемоги.
Отак важлива для людства подія виявилась ніби розділеною "навпіл". До речі, за Сталіна свято Перемоги протрималось недовго: його відмінили у 1948-му з огляду на жахливі наслідки війни, зокрема на колосальну кількість калік, які унаочнювали банальну істину – як же можна СВЯТКУВАТИ те, що принесло стільки біди і горя.
Поновили День Перемоги як свято і вихідний лише за Леоніда Брежнєва у 1965 році. Поновили з метою політико-ідеологічного "цементування" суспільства. Усе це супроводжувалось відродженням сталінських міфів, героїзацією війни, а часом відвертою неправдою. Недаремно ж вважається, що перша жертва війни - це саме правда. Від шести до двадцяти мільйонів – такою була "амплітуда" кількості жертв війни в СРСР за Сталіна, Хрущова і Брежнєва. Горбачовська "перебудова" принесла нову цифру – 27 мільйонів. Трохи пізніше московські історики почали наполягати: війна забрала життя 32 мільйонів "радянських людей". 10 мільйонів припадає на Україну (так для України закінчилася війна колишніх "любих друзів" – Гітлера і Сталіна).
Змінювались вожді, цифри втрат, у історичному наративі акценти зміщувалися (наприклад, із Сталінграда на Малу землю), але було те, що залишалось завжди. Залишалось розуміння: Другу світову не слід випускати з поля зору, коли йдеться про викладання і дослідження. Почнімо з викладання.
Підручники
Роль підручників у формуванні історичної пам'яті про Другу світову війну величезна. І тут доводиться констатувати певний парадокс. З одного боку, ті, хто добре знає й аналізує шкільні підручники, констатують розрив, сказати б, між наукою і дидактикою. Тобто, мовляв, наукові дослідження випереджають те, що зафіксовано у шкільних підручниках, автори яких часто не відстежують найновіших тенденцій.
З другого боку, можна зустріти твердження про те, що у підручниках у минулі після 1991-го роки здійснювалась апробація саме нових підходів в історичній науці.
Яскравими прикладами тут можуть бути спроби відмовитися від вживання поняття "Велика Вітчизняна війна", проаналізувати справжні причини невдач 1941 року. А також спроби переоцінки ролі і значення Української Повстанської Армії (УПА) та Організації Українських Націоналістів (ОУН), внеску західних альянтів у перемогу над нацизмом тощо.
Насправді, якщо уважно проаналізувати підручники, то можна побачити в них наявність обидвох згаданих тенденцій. Напевно, ключове питання полягає в тому, за якими матрицями, "лекалами", вимогами створюються підручники. Тут, напевно, доцільно було б згадати про Міністерство освіти і науки України з усіма його нинішніми особливостями і вимогами. Втім, про це Міністерство і без мене чимало говорять… Я краще зупинюсь на кількох аспектах, що видаються принциповими, коли йдеться про формування в учнів уявлень про Другу світову війну та місце і роль в ній України.
Насамперед, на мою думку, підручники мають формувати чітке розуміння того, що для України війна розпочалася не 22 червня 1941 року. Це потрібно для розуміння співвідношення понять "Друга світова війна війна" та "Велика Вітчизняна війна". У цьому зв'язку дуже промовистим був для мене приклад з терміновим внесенням змін до підручника Ф.Турченка, П.Панченка, С.Тимченка "Новітня історія України. Частина друга (1939 – початок ХХІ ст.)" (Київ, 2007).
На вимогу тодішнього міністра освіти і науки України було змінено формулювання назв першого розділу (в попередньому виданні "Україна під час Другої світової війни (1939–1941)". Воно було доповнене означенням "Велика Вітчизняна війна"), було вилучено світлини і документи, що позитивно характеризували діяльність ОУН і УПА, а натомість вміщено фотографії і документи, що стосувалися дій Червоної/Радянської армії, партизанів та підпільників, особливий акцент зроблено на проявах героїзму радянського народу/
радянських воїнів на різних етапах війни. Це була очевидна спроба надати війні насамперед характеру "радянськості".
Тим часом, гадаю, слід надавати війні "українськості". Це не повинно випадати з поля зору викладачів. Як і той незаперечний факт, що СРСР і УРСР вступили у Другу світову війну 17 вересня 1939 року: війська Українського фронту увійшли на територію Західної України і Західної Білорусії. Це був не "визвольний похід", не братерське "возз'єднання", а наслідок змови двох тираній, що поділили між собою сфери впливу, домовилися знищити Польщу як державу. Слід визнати: СРСР вступив у Другу світову на боці нацистів. Це потім, у 1941-му, страшною ціною довелось розплачуватись і "виправляти" вади сталінської таємної дипломатії.
Ось чому учням доцільно пояснити, що ніяка не Велика Вітчизняна (цю ідеологему вигадав сталінський академік Ємєльян Ярославський у статті в газеті "Правда" 23 червня 1941 року), а Друга світова війна для України, як і для всього світу, почалась у вересні 1939 року.
У завойовницьких планах Адольфа Гітлера Україна посідала особливе місце. Власне, ці плани будувалися з урахуванням захоплення України, що мала стати важливою частиною реалізації "Плану голоду" (Der Hungerplan). План передбачав голодування жителів окупованих територій СРСР для того, аби отримати додаткові продукти харчування для німецьких військ і населення Німеччини.
У стратеґії Йосипа Сталіна Україна так само завжди була присутня. Червоний диктатор ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстроване у 1917-1920 роках. Він люто боровся не лише із відвертими супротивниками більшовиків. Серед української етноеліти постійно вишукував "сепаратистів" і "націонал-ухильників", висловлював недовіру всій Компартії України і зрештою використав складну ситуацію початку 1930-х років для упокорення України за допомогою Голодомору. Приреченій на існування між двома тоталітарними потугами Україні під час Другої світової війни судилося пережити протистояння регулярних армій, геноцидів, депортацій, мобілізацій, вивезень на роботи, зіткнення партизанських і підпільних рухів і ще чимало такого, що направду зробило українську землю кривавою ("bloodland", якщо використовувати неологізм американського історика Тимоті Снайдера).
Усе це прирікало Україну на незліченні жертви. Отже, якщо розуміти це, можна відразу позбутися ілюзій того, що українці тільки і мріяли про те, аби захистити сталінську владу.
Події після 22 червня поставили під сумнів, власне, "вітчизняність" війни, легендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони "социалистического отечества", виявили глибинний розкол суспільства: хтось воював у Червоній Армії, хтось був антикомуністом і боровся проти сталінців, а хтось просто виживав, пристосувався.
Це в жоднім разі не можна ігнорувати при викладанні подій періоду Другої світової війни. Українці були не лише у Червоній Армії, а й в УПА. Армією без держави назвав її один з її фундаторів, отаман "Поліської Січі" генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець. Стільки неправди було накопичено навколо УПА, що навіть один із найкваліфікованіших і найпослідовніших її критиків (він ховався під псевдонімами В.Давиденко та Клим Дмитрук) у 1989 році змушений був визнати: "...Радянські дослідники, керуючись багаторічними настановами "не перебільшувати" політичної значущості сил ворога, здебільшого показували УПА та інші збройні формування українських буржуазних націоналістів як невеликі, розрізнені, неорганізовані зграї, які не мали ні відповідної військової підготовки, ні централізованого керівництва".
Нині дуже багато написано і надруковано про діяльність ОУН і УПА, і вчителі цілком вільно можуть користуватися цими джерелами. Принциповий момент полягає в тому, щоб не ідеалізувати діяльність цих структур, але так само не можна ідеалізувати діяльність ВКП(б) і дії Червоної (потім Радянської) Армії.
Вкрай важливо, щоб у викладанні була тема Голокосту, здійснюваного нацистами в Україні. Ба більше, можна говорити, що ця геноцидна політика, спланована нацистським керівництвом, почала масштабно втілюватися саме в Україні – з екстермінації київських євреїв у Бабиному Яру. Як відомо, у радянських підручниках "єврейські аспекти" нищівної політики Німеччини в Україні ігнорувалися. Нині завдання полягає в тому, щоб не забувати і про інші жертви (українці, росіяни, роми та ін.).
Нарешті, давно слід ревізувати один із корінних постулатів – про визволення України. У 1944 році такого визволення по суті не відбулося. Відбулося вигнання нацистів з території України. Та війна після війни, що її сталінський режим розгорнув відтоді на західноукраїнських землях і вів аж до середини 1950-х років, є одним з найпереконливіших аргументів на користь саме такої дефініції. Одначе є й чимало інших (систематичні кампанії боротьби з "українським націоналізмом" або з його "проявами", переслідування інакодумання, тих, хто боровся за права людини, обстоював необхідність дотримання норм самої ж Конституції СРСР тощо).
Доцільно звертати увагу на те, що українці воювали не лише у складі Червоної/Радянської Армії, а й у різних арміях світу. За різними джерелами, від 35 до 50 тисяч українських добровольців з числа канадських емігрантів (а серед них майже півтисячі офіцерів) у 1941-1942 роках виявили готовність вступити до Канадських збройних сил, аби взяти участь у розгромі нацизму. Йдеться майже про 11% української громади цієї держави, що в довоєнні роки налічувала 360 тисяч.
Не набагато меншу кількість волонтерів послала до армії США північноамериканська громада українців. Майже 40 тисяч американців українського походження брали участь в операції "Оверлорд", тобто у висадці 6 червня 1944 року в Нормандії, воювали в Тихоокеанському регіоні, Північній Африці, Італії і нарешті зустрілися зі своїми земляками-українцями з Червоної Армії на Ельбі в 1945 році.
Не всі знають, що кожен восьмий вояк корпусу генерала Владислава Андерса був українцем. Назвавшись поляками, вони у складі понад 100-тисячної польської армії пройшли шлях від туркестанського міста Красноводськ через Іран, Ірак, Сірію, Лівію, Судан, щоб взяти участь у бойових діях за звільнення Італії від фашистів.
Дослідження
Якось мені довелося бути на зустрічі, де виступав Посол Нідерландів в Україні. Він цитував роман, герой якого казав, що він відчував себе Другою світовою війною. Символічні і важливі слова. Коли йдеться про дослідників Другої світової війни, то вони повинні бути і війною, і обома протидіючими сторонами. Лише в цьому разі, напевно, можна бодай якось наблизитися до більш-менш реалістичного відтворення досліджуваних подій.
За словами професора Олександра Лисенка, "про війну написано, на перший погляд, усе, принаймні, набагато більше, ніж про будь-який інший період нашої історії: понад 20 тисяч монографій, брошур, збірників статей загальним накладом 1 млрд примірників. З другого боку, очевидно немає жодного питання, яке б не було так чи інакше сфальсифіковане, заполітизоване чи просто замовчуване або позначене напівправдою".
Якщо давати загальну оцінку стану цих досліджень в сучасній Україні, то доводиться констатувати: вони все ще перебувають під впливом політиків, міфологізують цю проблематику, реставрують стереотипи сталінсько-брежнєвської історіографії. Однак це – неприйнятний інструментарій для осмислення амбівалентної проблематики Другої світової війни, ролі і місця України в ній. До цієї групи належать і ті, хто сповідує (частіше приховано, ніж відверто) "обережність" у ревізії застарілих підходів і оцінок.
Пам'ятаю, як в "Українському історичному журналі" у 2005 році один автор написав: "Нове бачення полягає не в тому, аби обмовляти героїв і події Великої Вітчизняної війни, паплюжити нашу пам'ять про подвиг народу, як це подається в деяких публікаціях... У багатьох академічних виданнях, вузівських і шкільних підручниках, художніх творах, кінофільмах, через засоби масової інформації ці роки подаються як період суцільних репресій, "тоталітаризму й диктатури", "гулагів", "голодоморів" і т.п.".
Лапки, у які взято всесвітньо відомі й аксіоматичні поняття, за задумом автора, явно мають показати читачеві, що цих "гулагів", "голодоморів" і т.п. ніби й не було. Коментар тут, на мою думку, зайвий. Згаданий автор акцентує увагу на тому, що під час війни "на чолі народу стояла партія комуністів" (звісно, це правильно, але яка ще партія могла стояти, коли всі інші партії більшовики знищили як конкурентів?), і переймається тим, що останніми роками не було опубліковано "жодного правдивого дослідження про роль комуністичної партії в досягненні Перемоги".
Не тільки останніми роками, але й попередніми. І заважала цьому сама партія, точніше, її ідеологи. Наприклад, десятиліттями не можна було розповідати про трагічний перший рік війни, пов'язаний із прорахунками керівництва, відступом і поразками, ганебною втечею владних структур, майже блискавичним провалом залишених для роботи проти німців підпільних структур, тобто з усім, що руйнувало офіціозні стереотипи. Було заборонено торкатися теми полону, хоча в полоні опинилося понад 5 мільйонів радянських військовослужбовців. Можна було писати про негуманне ставлення до них з боку гітлерівців, але не можна було говорити про нелюдське і принизливе ставлення до них власної держави.
Ні Женевської конвенції 1929 року, ні Гаазької конвенції і Декларації 1907 року про закони і звичаї сухопутної війни СРСР не визнав. Однією з причин, через які Радянський Союз не підписав Женевської конвенції в цілому, була незгода з розподілом полонених за національною ознакою. На думку керівників СРСР, це положення суперечило принципам інтернаціоналізму.
До того ж сталінські "правники" додали те, що Конвенція не гарантувала права військовополонених як трудящих: низька оплата праці, відсутність вихідних, невизначеність робочого дня тощо. Одне слово, все "обґрунтували", аби відмовитися від Конвенції. Відмова СРСР від підписання конвенції дозволила нацистам використати цей факт і залишити радянських військовополонених без усякого захисту і контролю з боку Міжнародного Червоного Хреста та інших організацій, що допомагали полоненим західних країн. Німецька статистика зареєструвала: 280 тисяч радянських полонених загинули у пересильних таборах і понад 1 мільйон 30 тисяч пішли з життя при спробах втекти, померли на заводах, шахтах у самій Німеччині. І цифри для порівняння: у цій самій країні за всі роки війни перебувало понад
235 тисяч англійських і американських військовополонених, з яких померло всього 8348 осіб.
Звільнені з полону радянські вояки проходили тривалу перевірку у фільтраційних таборах, частина з них направлялася на фронт, а решта під "опіку" ГУЛАГу (у серпні 1945-го Державний комітет оборони СРСР прийняв постанову, відповідно до якої репресіям мали піддаватися всі військовослужбовці, котрі опинилися в полоні).
Ще одна принципова тема – ставлення командирів до солдатського життя. Чимало слів витрачено для описання того, що називають "солдатським героїзмом". Проте ніхто все ще не наважиться сказати на повний голос про ціну перемог. Про те, що ціна солдатського життя була копійка. Життя це взагалі не бралося до уваги. Наприклад, взяття Києва у листопаді 1943 року було класичною сталінською примхою: він поставив завдання оволодіти містом до річниці того, що називали "Великою Жовтневою соціалістичною революцією". Заради цього під час штурму Києва поклали понад 400 тис. радянських вояків.
Не випадково дані про втрати у війні тривалий час було засекречено або применшено, адже вони ставили під сумнів репутацію багатьох воєначальників у різних воєнних операціях. Дотепер відсутній повноцінний аналіз самого процесу мобілізацій до сталінської армії (методи, категорії населення, ставлення людей до мобілізації тощо).
Ситуація поступово почала змінюватися з часів горбачовської "перебудови". Тоді надрукували чимало унікальних архівних джерел, з яких поставав зовсім непарадний образ війни. Як приклад можна згадати наказ
№ 227, що увійшов в історію під назвою "Ні кроку назад!". Цей унікальний документ мав гриф "Без публікації". Так воно взагалі-то й було: про нього не згадували в СРСР аж до 1990 року, коли його текст уперше надрукував московський журнал "Агитатор".
Проте процес "непарадного" розуміння війни поступово загальмувався. Насамперед це відбулося в Росії, де міф про "Велику вітчизняну" вважають останньою барикадою і трактують як один з ефективних засобів консолідації нації. Розпочалася "повзуча", а потім і відверта героїзація радянського часу, апологетика Сталіна, радянської спецслужби, художній свист про "романтику" війни.
Зрештою, це справа Росії. Неприпустимо, щоб нині у ніби незалежній Україні, з перспективи якої і варто оцінювати минуле, нас знову почали навчати, як "правильно" писати про війну. Навряд чи припустимо реставрувати міфи з недавнього (неподоланого) минулого, маневрувати між старими і новими підходами.
Після серпня 1991 року національно-демократичні сили в Україні взяли на озброєння наратив національно-визвольної боротьби. Прискіпливі критики зауважили, що при цьому не було зроблено якихось серйозних спроб переглянути його чи, принаймні, найсуперечливіші його складники. Складники ці пов'язані насамперед з ОУН і УПА та з "неприємними" сторінками їхньої діяльності. До цих сторінок відносять тероризм, причетність до етнічних чисток (тут ідеться передусім про відому "волинську різню" 1943 року), непоодинокі випадки співпраці з нацистською Німеччиною тощо. Все це ніби відійшло на другий план, оскільки діячів ОУН і УПА в незалежній Україні почали зображувати насамперед як приклад борців за незалежну Україну (якими вони, власне, і були), забуваючи про їхні "гріхи".
Тож недивно, що в сучасній Україні витворилися ніби два підходи до висвітлення подій війни. У прибічників кожного з підходів – свої герої. Скажімо, для одних це ватажок радянських партизанів Сидір Ковпак, для інших, наприклад, Роман Шухевич. В обох таборах згаданих та інших персонажів трактують по-різному. Прибічники Шухевича зображують Ковпака як ставленика Кремля, котрий затіяв похід від Путивля до Карпат задля нищення "української партизанки", себто УПА. Для цього табору Шухевич – це легендарний націоналіст-борець за незалежну Україну, нескорений головнокомандувач УПА, Голова Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
Не буду коментувати згадані підходи, але зверну увагу на справді нагальну потребу: потребу подальшого наукового пошуку, створення наукових біографій Степана Бандери, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Євгена Коновальця та багатьох інших з реалістичним потрактуванням непростих колізій їхнього життя та діяльності, а не продукування патріотичних агіток про них.
Суспільно-політичний інтерес
Фахівці стверджують, що Україна це єдина республіка СНД, де культура пам'яті стала найважливішим полем битви між двома політичними таборами – посткомуністами і націонал-лібералами. Таким "полем битви" залишається і все, що пов'язане з Другою світовою війною. Розпочалося це ще за президентства Леоніда Кравчука, а особливо Леоніда Кучми.
Найбільш рішучі спроби "націоналізувати" історію України (зокрема й історію періоду війни) приписують президентові Віктору Ющенку. При цьому вважається, що це не принесло йому політичних дивідендів. Чому? Тому, що він намагався грати роль, сказати б, історико-політичного Фігаро. З одного боку, неревізовані ключові радянські дефініції (такі, наприклад, як "Великая Отечественная война"), а з другого – Віктор Ющенко нібито віддавав належне ОУН і УПА, тобто тим силам, які послідовно боролися проти комуністичного режиму, його адептів, їхніх уявлень про Україну.
Виступаючи 9 травня 2007 року, Ющенко сказав: "Я твердо переконаний – ми повинні пишатися численними світлими прикладами єдності і мужності нашого народу у роки війни. Ця єдність існувала всупереч злу, всупереч насильству, всупереч фронтам і воєнним лініям. Цю єдність творили мільйони українських імен, тисячі бойових звершень. Від Олександра Довженка до Oлеся Гончара. Від Миколи Ватутіна до Никифора Шолуденка. Від Олександра Сабурова до Івана Кожедуба. Від Романа Шухевича до Олени Теліги". Ющенко переконував, що "настав час щиро і по-братньому сказати одне одному – кожен, хто боровся за Україну, заслуговує на довічну шану і подяку". Закінчилося тим, що запланований пам'ятник Олені Телізі у Бабиному Яру так і не встановили. Натомість на Печерську, у Парку слави, спорудили пам'ятник Іванові Кожедубу. Акценти, як бачите, цілком зрозумілі…
За Віктора Януковича відзначення 9 Травня почало проводитися цілком в радянських традиціях: Хрещатиком навіть проїхали танки з червоними прапорами. Цього виявилося замало. Невдовзі суспільству і дослідникам почали "підказувати", що й як в історії розуміти. У 2011 році Верховна Рада України ухвалила заяву "До 65-ї річниці Нюрнберзького трибуналу над фашистськими злочинцями". В заяві засуджуються як "аморальні" спроби вказати на те, що СРСР і нацистська Німеччина відповідальні за розв'язання Другої світової війни, адже це, мовляв, спроби "виправдати нацистів, їхніх поплічників за вчинені страхітливі злочини проти людства".
Для комуністів, які чинили не менші злочини, ініціювання та прийняття такої заяви – це просто спосіб "відбілити" свою ідеологію і своє непривабливе минуле. Та річ не лише в цьому. Прикро те, що влада намагається диктувати, як "правильно" розуміти минуле.
Вчені оберігають сферу історичної пам'яті від директивного втручання політики. Промовистий приклад: французька газета "Ліберасьйон" оприлюднила у грудні 2005 року Декларацію 19 найбільш авторитетних істориків Франції з протестом проти практики видання парламентом так званих указів про пам'ять – із забороною піддавати сумніву Голокост, влаштований турками проти вірмен геноцид
1915 року, із рекомендаціями щодо трактувань наслідків колонізаторської політики Франції в Африці тощо. Історія – не релігія і не мораль, заявили науковці, вона не повинна бути рабинею актуальності і не може зводитися до пам'яті. Тим більше, вона не може бути об'єктом юрисдикції. У вільній державі ані парламент, ані інший юридичний авторитет не має права визначати, що в історії є правдою. До цієї заяви істориків невдовзі приєдналися кілька тисяч французьких учених.
Це – добрий приклад для України. І для політиків, і для дослідників. Схоже, однак, нинішній політичний режим його не засвоїв. Минулорічне 9 Травня не стало Днем пам'яті і вшанування полеглих, як в усьому світі. Все "святкувалося" цілком у дусі застарілих радянських канонів, а вони не передбачають повноцінного діалогу влади і вчених.
…Свого часу Мішель Фуко висунув тезу про наявність "пам'яті" (себто того, що нав'язує держава через офіційний історичний наратив) і "контрпам'яті" (тобто того, що не відповідає офіційній версії історичних подій).
Усе це ми маємо в Україні. Схоже, не маємо іншого – відчуття гідності, невторинності, не маємо розуміння того, що живемо в країні, яка не є частиною СРСР і Росії. А чим же є тоді сучасна Україна?
Хороше запитання…