Після загострення війни міжнародна організація «Лікарі без кордонів» розширила свою гуманітарну діяльність в Україні, зосередивши увагу на підтримці людей, які живуть поблизу лінії фронту, де гуманітарні та медичні потреби найгостріші. У фокусі організації, зокрема хірургічна та невідкладна допомога; евакуація пацієнтів до медичних закладів подалі від лінії фронту; надання лікарням основних ліків та медичного обладнання; забезпечення роботи мобільних медичних клінік; реабілітація поранених на війні, психологічна допомога людям, котрі пережили сексуальне насильство.
Після зміщення лінії фронту на південний схід команди «Лікарів без кордонів» відвідали 161 місто і село на Донеччині та Херсонщині, які були між лініями фронту. Системні руйнування, заподіяні російською армією українській цивільній інфраструктурі, зафіксовані у звіті організації «Між лініями фронту: знищення медичних закладів в Україні».
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/d07ab015f631980e2034736bfcd52781.jpg" ltitle="" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/0d240812c5dd6d72f0aab11fbf0f029c.jpg" rtitle="undefined"]
Пограбовані будівлі та знищені медичні транспортні засоби, зокрема карети швидкої допомоги. Будинки, магазини, дитячі майданчики, школи та лікарні перетворилися на руїни після постійних обстрілів і бомбардувань. Так у районах Херсонщини, відвойованих українськими військами, 89 медзакладів не підлягають відновленню. Понад 163 тисячі людей залишилися без доступу до цих медзакладів. Крім того, лікарі, які раніше проживали на територіях, окупованих російськими військами, розповідали про залякування, затримання, насильство та жорстоке поводження, яких вони зазнали з боку солдатів.
«У деяких містах і селах, де ми працюємо, руйнування повсюдне. За 25 років роботи в зонах бойових дій я, мабуть, лише один чи два рази бачив схоже — у таких місцях як Мосул чи Грозний. Деякі ділянки вздовж тисячокілометрової лінії фронту в Україні просто стерті з лиця землі», — каже головний координатор з надзвичайних ситуацій «Лікарів без кордонів» в Україні Крістофер Стоукс.
— Пане Крістофере, звіт вашої організації далеко не перший, але, можливо, більш емоційний, оскільки побудований не так на цифрах, як на свідченнях людей, зокрема й лікарів. Які ваші особисті враження після зустрічей та прямого спілкування з людьми?
— Це історії простих людей із селищ у Херсонській та Донецькій областях. Ніхто з них не очікував війни, ніхто не був до цього готовий. І якщо хтось хворів, перебуваючи на окупованій території, то опинявся у надскладній ситуації. Коли неможливо знайти ліків, лікарні знищені, а лікарі виїхали. Важко було всім. Але тим, хто в цей період хворів, мав якісь медичні проблеми, було ще складніше. Це те, що ми почули в усіх цих історіях.
— Можливо, є якась історія, яка вас особисто вразила, але не ввійшла до звіту?
— У звіт ми включили лише кілька історій. Одна з тих, які мені запам’яталися, сталася в селі на Херсонщині. Упродовж шести місяців людям не те що не дозволяли виїхати, їм навіть забороняли виходити на вулицю. У мешканців села не те що не було ліків, вони змушені були ділити між собою коробку сірників. На всю вулицю — коробка сірників. Можете собі уявити, якою складною там була ситуація.
— Ви були в Афганістані і Чечні. Наскільки те, що ви бачили там, порівнянне з тим, що відбувається в Україні?
— В Афганістані я бував досить часто, починаючи з 1990-х. У Чечні — в 1994–1995 роках, під час першої війни.
У війні в Україні вражає рівень руйнувань. Знищують всі будівлі — і цивільні, і будинки мирного населення, і лікарні. Причому це відбувається не в одному місці, як було, наприклад, в Іраку, де страшних руйнувань зазнало місто Мосул. В Україні це відбувається на всій території.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/df814b8dd940dac363e7143bad9fd8cf.jpg" ltitle="" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/35b8a03fae6101378d206afdd5847f5d.jpg" rtitle="undefined"]
— З початку повномасштабної війни «Лікарі без кордонів» отримали можливість працювати лише на територіях, підконтрольних Україні. Наскільки я розумію, організація зверталась і до російської сторони. Яку відповідь отримали? Чим була вмотивована відмова дозволити вам працювати на окупованих територіях?
— Під час будь-якого конфлікту ми намагаємося працювати по обидва боки лінії фронту, тому що з обох боків є люди, які потребують медичної допомоги. Ми вели переговори щодо того, аби почати надавати допомогу і на територіях, які зараз контролюють російські війська. Не змогли почути ані «так», ані «ні». Нам просто не дали «зеленого світла». Жаль, оскільки з того, що нам розповідають люди в селищах і містечках, відвойованих українською стороною, на інших територіях населення так само має проблеми з доступом до медичної допомоги та до ліків.
— Якими були найгостріші проблеми?
— На територіях, повернутих під український контроль, ми спостерігали два типи ситуацій. Перша — люди з хронічними захворюваннями. Наприклад діабет, серцево-судинні та гіпертензія. У них була проблема з доступом до ліків. Аптеки зруйновані, поїхати кудись вони не могли.
Друга — люди, які мали поранення і травми, часом — від нещасних випадків, наприклад під час сільськогосподарських робіт. Люди потребували невідкладної медичної допомоги, але для цього не було достатніх медичних запасів. Ми спостерігали випадки, і говоримо про це у нашому звіті, коли люди повторно використовували старі бинти (прали їх), але внаслідок цього був ризик ускладнень, інфекцій. Люди потребували нагальної медичної допомоги і не мали змоги її отримати.
— Доводилося надавати допомогу дітям?
— Так, у нас були діти, які зверталися по медичну допомогу. Але все ж таки більшість, 65 відсотків пацієнтів, — літні люди. Багато сімей із дітьми виїхали. Зараз ми спостерігаємо, що вони починають повертатися.
— Якими ви бачите наслідки для України через настільки зруйновану медичну інфраструктуру? Через те, що вже понад рік люди з територій, на яких ведуться активні бойові дії, а тим більше на територіях, які були й досі залишаються окупованими, по суті не мають доступу до медичних послуг?
— На визволених територіях ми спостерігаємо, що більшість медичних закладів знищено. Чимало їх повністю зруйновані. На те, щоб їх відбудувати, знадобиться дуже багато часу. Інший аспект — це те, що багато лікарів, медичних працівників, особливо сімейних, із дітьми, виїхало. Є нестача медичного персоналу.
Ще один аспект — дуже значна проблема у психологічній допомозі. В нас є мобільні клініки, і за тиждень вони проводять тисячу консультацій. До мобільної бригади входять лікар, психолог, гінеколог та медсестра. І ось саме психолог неймовірно завантажений. Люди просять психологічної підтримки. Звісно, впродовж останнього року було непросто всім. Але людям, які перебувають на лінії фронту, особливо складно. Вони хочуть розказати свою історію, отримати підтримку. Можливо, вони приходять у мобільну клініку по якусь медичну допомогу. Але бачать психолога і хочуть із ним поспілкуватись. Причому часто це відбувається в якихось маленьких ізольованих містечках, селах, де люди, мабуть, раніше ніколи й не бачили психолога, але вони готові до такої роботи. Ми навіть не очікували, що психологи матимуть стільки звернень.
— Чи можливо хоча б приблизно оцінити, скільки часу знадобиться для відновлення? Яких ресурсів потребуватиме Україна? Що буде в найгострішому дефіциті?
— Насправді Україна — дуже вражаюча країна, адже тут неймовірно стійкі люди. Якби був мир, то, гадаю, Україні вдалося б відбудуватися за один-два роки. Але якщо миру не буде, якщо триватимуть обстріли, — буде складно все це відбудовувати, доки не настане стабільність.
Ми привозимо контейнери і встановлюємо їх у різних селищах. Наразі в нас є 12 таких контейнерів, у яких ми проводимо медичні консультації, якщо немає якихось інших, придатних для цього, будівель. Ми встановлюємо такі контейнери, щоб люди мали змогу звернутися по медичну допомогу, а не чекали, поки відбудують медичні заклади.
Також, як варіант, у нас є мобільні клініки. Вони розміщуються у транспортних засобах. І так само можуть приїжджати до різних населених пунктів.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/18be75169cff326356aec4acd8b4b3db.jpg" ltitle="" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/9cde877466aecdb126a4e59d54162ad0.jpg" rtitle="undefined"]
— Якою, на вашу думку, має бути реакція і дії світової спільноти на такі дії з боку РФ стосовно цивільних людей, лікарів і медзакладів?
— Один із ключових аспектів для нас — це те, що є міжнародне право, і за ним є певні зобов’язання. Одне з них — забезпечити доступ до медичної допомоги. Доки триває війна, ми закликаємо забезпечувати доступ до медичної допомоги людям по обидва боки лінії фронту. Якщо ж воюючі сторони не можуть це зробити самі, то ми просимо їх забезпечити можливість робити це міжнародним організаціям.
— Що в найближчих планах організації?
— Зараз ведеться дуже активна робота в Костянтинівці. Там є кімната невідкладної допомоги, куди надходить дуже багато поранених. Також у нас є «швидкі допомоги». В Донецькій області за тиждень ми здійснили 200 перенаправлень, тобто вивезли пацієнтів у якісь безпечніші місця. Наразі складно планувати щось далеко наперед, але ми б хотіли збільшити кількість наших «швидких», щоб допомагати пацієнтам добиратися до місць, де вони зможуть отримати медичну допомогу і врятувати життя.
Ми говоримо не про короткі перевезення. Це не дистанція в 5–10 хвилин. Ми забираємо пацієнтів, наприклад із Краматорська, Слов’янська, Дружківки і перевозимо їх до міст, де вони зможуть отримати медичну допомогу. Наприклад до Дніпра. Це займає п’ять годин. І весь цей час потрібно підтримувати життя пацієнта. Зараз ми хочемо посилити наші можливості.
Є ще один аспект, який нас хвилює. Ми спілкувалися з багатьма українськими лікарями. Вони неймовірні. Але ми також бачимо, що вони дуже втомлені, адже 13 місяців працюють в умовах війни. Яким буде для них навантаження далі і як вони впорюватимуться з ним — це нас також непокоїть.