День усиновлення — безумовне свято для тих, хто народив дітей серцем, але вже кілька років поспіль — сумний день для експертів у сфері захисту прав дитини. Кількість усиновлень та влаштувань дітей у сімейні форми виховання падає рік у рік.
Цього року, коли на всі проблеми, що існували раніше, наклалася повномасштабна війна, — воно рекордно низьке. З січня по вересень 2022 року, за даними Нацсоцсервісслужби, українці всиновили 479 дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. У сім'ї родичів та знайомих влаштовано 2779 дітей; у патронатні сім'ї — 98; ДБСТ/прийомні сім'ї — 79; під опіку — 1231 дитина.
При цьому в інтернатних закладах до 24 лютого 2022 року навчалося та перебувало 105,455 тисячі дітей. Це нова цифра, яка вперше озвучена на офіційному рівні. Ще нещодавно ми вважали, що в інтернатних установах України перебувало понад 90 тисяч дітей.
При цьому є відчуття, що повномасштабна війна викликала серед українців сплеск бажання допомагати дітям та приймати їх до своїх родин.
Про те, які зараз справи з процесами всиновлення та влаштування дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування у сімейні форми виховання, ZN.UA запитувало у національного програмного директора “СОС. Дитячі містечка — Україна” Дарії Касьянової.
— Дашо, на початку війни з'явився ініційований радницею-уповноваженою президентом Дар'єю Герасимчук чат-бот “Дитина має право”, за допомогою якого дорослі могли заявити про готовність прийняти у свою сім'ю дитину. З недавнього часу охочі всиновити дитину можуть подати документи на всиновлення у “Дії”. Це вплинуло на кількість усиновлень?
— На жаль, я не знаю, скільки людей скористалося цією можливістю. Знаю, що на вересень 2022 року в Україні було всиновлено 479 дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. Кількість усиновлених дітей цього року впала дуже сильно. Бо війна. Бо не працювали суди та реєстри. Дітей вивозили із небезпечних територій. Люди евакуювалися та переїжджали. Зрозуміло, що мегапоказників бути не може, і що ми не зможемо наблизитися навіть до вкрай низьких показників минулого року. На тлі війни, мабуть, це нормально, що всиновлення всередині країни знижуються.
Але емоційне піднесення, бажання всиновлювати, приймати у свою сім'ю дітей українці мають. На початку тригером у сенсі став чат-бот “Дитина не сама”. На нього відгукнулося дуже багато людей.
Можливість подати документи у “Дії” – мені здається, це більше про інформаційну кампанію, просування всиновлення. Я читаю відгуки людей, які пишуть, що це добре – є можливість зрозуміти, які документи потрібні, наскільки це складно.
Треба сказати, що влада активно змінювала законодавство. Внесено зміни до Постанови Кабміну №905, з'явилася нова Постанова щодо усиновлення №907. Ці зміни, по суті, спрощують систему, прискорюють можливість потрапляння дитини до сім'ї. Тобто за короткий період часу зроблено досить багато.
— Суди запрацювали, процес усиновлення розморозився?
— Так. Що суди відновлюються, було зрозуміло ще в травні. Їх перевозили із територій, де йшли активні бойові дії. Вони були завалені різними іншими справами. Треба віддати належне, на рівні віце-прем'єр-міністра Ірини Верещук було кілька серйозних зустрічей, на яких, зокрема, розглядалося, як тривають процеси всиновлення через суди, чому такі затримки, і чи можна це прискорити. Були справді дуже тямущі, конструктивні пропозиції.
Поки що я не маю історій про всиновлення цього року. Є історії, коли батьки загинули і дитина була влаштована під опіку.
— Міждержавне всиновлення зараз заборонене. І так триватиме, допоки діє військовий стан?
— Так. Міждержавні всиновлення наразі неможливі. Лише ті, що були започатковані минулого року. Всиновлення відбувається у країні, звідки дитина, а приїжджати сюди небезпечно. Крім того, є звернення різних міжнародних організацій щодо запровадження мораторію на міждержавне всиновлення за умов війни. Тому що не завжди остаточно зрозуміло, що з батьками дитини. Наприклад, вони можуть перебувати у полоні, незважаючи на інформацію про загибель. Щоб уникнути таких випадків, міжнародне всиновлення зупинено.
— А що з опікою?
— Родинна та неродинна опіка спрощені з перших місяців війни. Буквально місяць тому з'явилися нові статуси, що дозволяють влаштувати дитину в сімейну форму виховання — під опіку, в прийомну сім'ю, ДДСТ, якщо, припустимо, їхні батьки зникли безвісти, залишаються на окупованій території і не можуть звідти вибратися, перебувають у полоні тощо. Це дає можливість дитині не опинитися в інтернатній установі, і якщо все буде нормально, потім повернутися до своєї рідної родини.
— Багато прийомних сімей виїхали за кордон. Там вони опинялися в різних ситуаціях. Відомі історії, коли з прийомних сімей вилучали дітей. Яка ситуація зараз?
— Кожна історія аналізується, вивчається, що і як сталося насправді. На щастя, я не можу сказати, що таких історій багато. Але вони є. І ми вже бачимо, що це стосується не лише ДБСТ, а й звичайних сімей з дітьми. Траплялося, що бабуся виїжджала з онуками, але за законодавством країни, яка приймає, вона не є законним представником дітей -- тільки батьки чи опікуни та прийомні батьки, якщо є рішення суду. Не є законними представниками дітей і патронатні батьки.
Такі ситуації є. З ними активно працюють МЗС та Національна соціальна сервісна служба. Особливо, якщо це стосується опікунських, прийомних сімей та ДБСТ.
Знову ж таки, мені здається, проблема пов'язана і з тим, що люди, які виїхали, не зовсім розуміють, куди треба звертатися. І про такі ситуації ми часто дізнаємось із соцмереж.
З іншого боку, не приховуватиму, бувають випадки, коли дітей вилучають цілком справедливо, тому що зафіксовано або жорстоке поводження батьків з дітьми, або невиконання батьківських обов'язків. У європейських країнах на такі випадки дуже швидко реагують. Протягом 24 годин відбувається сімейний суд, і дитину переміщають або до прийомної сім'ї, або до якогось центру. Це картина, протилежна до того, що ми бачимо в Україні, коли подібні справи суди не розглядають місяцями і навіть роками.
Прийомні сім'ї та ДБСТ вже не так охоче переміщуються до Європи, а шукають можливості розміститися в Україні, бо просто бояться, що там заберуть дітей. Ситуації бувають різні. Особливо, коли ми не знаємо мови та не розуміємо законодавство країни, що приймає. Серед випадків, про які мені відомо, є такі, коли було зафіксовано насильство. Триває розслідування.
— Тобто, за великим рахунком, ми побачили, як має працювати система захисту прав дитини?
— Так. В інтересах дитини, без знижок на те, що, мовляв, добрий батько лише двічі залишив дитину одного будинку. Факт став відомим — служби відреагували. Викликали до суду — доводь, що можеш дбати про дитину, не застосовувала насильства. Все оперативно, з огляду на думку дитини.
— На початку повномасштабної війни, так само, як і на початку карантину два роки тому, Міносвіти відправило дітей з інтернатних установ до родин без їх перевірки. Тільки тепер масштаб значно більший — понад 96 тисяч дітей (до карантину — 42 тисячі). Чи проводився якийсь моніторинг -- де ці діти, що з ними відбувалося?
— Є проект ЮНІСЕФ та Мінсоцполітики щодо моніторингу сімей, до яких повернулися діти. 2019 року у нас був подібний. І я знаю, що це дуже складно — знайти інформацію та контакти цих сімей. Але тоді ми мали хоча б можливість поїхати і подивитися. Нині її часто немає. По-перше, небезпечно. Деякі території, куди повернули дітей, зараз окуповані, заблоковані або йдуть активні бойові дії. Є випадки коли взагалі немає зв'язку. По-друге, моніторинг -- це стан на поточну дату, а не показник того, що реально відбувається.
Тому навряд чи можна говорити, що ми точно знаємо, що відбувається з цими дітьми. Про якихось дітей відомо. Я знаю випадки, коли дітей у перші дні війни віддали батькам. І через три дні вони повернулися до інтернатних установ. Є випадки, коли установу евакуювали, а за тиждень діти, яких раніше відправили до родин, повернулися до неї та залишилися там. Тому що батьки не могли їх годувати, йшли у глибокі запої тощо. Є ситуація, коли дитина, яку повернули додому, потрапила під обстріл і загинула в Луганській області. А інтернат, де вона була, виїхав і перебуває в Австрії.
— Зараз активізувалося тимчасове влаштування дітей у сім'ю?
— Ця форма працювала і до війни.
“СОС. Дитячі містечка – Україна” ще з березня надає у тому числі грошову допомогу сім'ям – приймальним, опікунським, ДБСТ. У своїх протоколах ми прописали, що надаємо допомогу також сім'ям, у яких діти влаштовані тимчасово за рішенням служби у справах дітей. Оскільки у цьому випадку немає державних виплат.
Ми бачимо тенденцію. Дуже багато прийомних сімей, ДБСТ, просто сімей, які до нас звертаються, надають документ про тимчасове влаштування дитини. Причому часто діти були влаштовані сім'ю ще до війни. І хоча тимчасове влаштування має часове обмеження — три місяці -- діти, як і раніше, перебувають у цих сім'ях. Пов'язано це з тим, що дитина не має статусу. Її влаштували в сім'ю, бо лікарня чи установа, в яких вона перебувала, вивезені, і подіти дитину немає куди.
Бачимо, наприклад, що у ДБСТ – десять дітей. І ще на початку березня туди тимчасово влаштовано ще трьох дітей, що взагалі-то законом заборонено (у ДБСТ не може бути більше десяти дітей, включаючи біологічних).
Є ситуації, коли діти були влаштовані в ДБСТ, прожили там більше півроку, а потім їх навіщось відвезли до ЦСПРД, яка переїхала, наприклад, до Чернівецької області. Хоча діти вже звикли до батьків, батьки та інші діти — до них. Але їх повернули до евакуйованої установи, якій дали нове приміщення, і там не вистачало дітей.
Є випадки, коли у сім'ю тимчасово влаштовують дітей, яким ще немає двох місяців. А згодом — під опіку цієї ж родини. За законом цього робити не можна. Два місяці дається біологічним батькам, щоб вони могли передумати та забрати свою дитину.
— Чи передбачається при тимчасовому влаштуванні дитини у сім'ю навчання батьків?
— Дізнавшись, що така можливість є, людина подає заявку. З нею зв'язуються та повідомляють, коли буде навчання. Але, гадаю, кореляції між кількістю дітей, тимчасово влаштованих у сім'ї, та кількістю сімей, які пройшли навчання, немає. Чат-бот і все, що було з ним пов'язане, - це переважно комунікаційне просування ідеї тимчасового влаштування і взагалі сімейних форм виховання. На номер гарячої лінії УМПД та ЮНІСЕФ надходили звернення, про те, що люди зареєструвалися, пройшли навчання, але дитину до їхньої родини не беруть.
Як показує аналіз, людей перш за все цікавлять маленькі діти — до трьох років, які не мають батьків. Але набагато частіше сім'ї потребують діти старші десяти років; у них можуть бути брати та сестри (сімейна група). Знову ж таки це можуть бути діти, які і до війни перебували в інтернатних установах або в прийомних сім'ях та ДБСТ, і підлягали усиновленню.
І виходить, що ми відштовхуємося не від потреби та інтересів конкретної дитини, а від очікувань, у тому числі дуже емоційних, потенційних батьків чи сім'ї, яка хотіла б прийняти таку дитину.
— Тобто заміряти душу цими поривами і процесами не варто?
— Ні. Будь-які пориви в сімейних формах влаштування в принципі погані. Емоційно може виникнути таке бажання. А далі воно має перетворитися на реальне рішення, яке базується на дуже раціональному підході. Тому що ростити дитину потрібно довго. Є багато різних складнощів, викликів. Плюс на все це накладається війна. Відповідно, дуже важлива підтримка. І не короткострокова, а постійна, регулярна.
“СОС. Дитячі містечка – Україна” нещодавно озвучило, що готове підтримати 500 українських дітей, яких усиновлять до кінця цього року. Фінансово -- в еквіваленті двох прожиткових мінімумів, помножених на 12 місяців. Це становитиме одноразово від 45 до 75 тис. грн залежно від віку дитини.
Ми також пропонуємо психосоціальну допомогу, якщо така знадобиться дитині та сім'ї.
Я розумію, що жодні фінансові вливання не стимулюють народжуваність та влаштування дітей у сім'ю. Але є випадки, коли люди всиновлювали дітей і їм довелося переїжджати на інші території, орендувати житло тощо. Ми розуміємо, що всиновлені діти часто потребують додаткової медичної допомоги. Гадаю, подібна підтримка за нинішніх умов дуже важлива.
Важливо проаналізувати, як це відбуватиметься, наскільки це потрібно. Знаю багато прикладів, коли усиновлювачі відмовлялися від державної допомоги, яка прирівнюється до допомоги при народженні дитини. Хоча вона зараз і не така значна.
Аналізуватимемо також, наскільки потребують усиновлювачі психосоціальної підтримки. Прийомні сім'ї та ДБСТ, відповідно до законодавства, супроводжуються соціальними працівниками (у деяких випадках, на жаль, дуже формально). Усиновлювачі такої можливості не мають. Трапляється, що спочатку люди впевнені, що впораються самі, а потім вигоряють. Незважаючи на те, що свого часу пройшли навчання як кандидати в усиновлювачі. І, на жаль, є випадки, коли їм доводиться повертати дитину в систему, бо вони не впоралися, а поряд не було нікого, хто міг би допомогти.
— Ми говоримо про випадки до війни чи зараз?
— До війни. Але думаю, що зараз таких випадків може побільшати. Ви питали, чи можна душу українців заміряти за готовністю всиновлювати? Так от, я проти будь-яких емоційних поривів у всиновленні та сімейному влаштуванні.
Так, ми всі люди, реагуємо на біль інших людей, тим більше дитини, коли дізнаємося, що вона втратила сім'ю. Це перша емоція. Але далі має бути дуже холодний розум і аналіз — чи зможу я, чи зможе моя сім'я, тому що це рішення не однієї людини, а завжди сім'ї. Причому не лише мами та тата, але дуже часто — бабусь та дідусів.
Знову ж таки, аналізувати треба, ґрунтуючись на тому, які діти сьогодні чекають на батьків, які можуть бути всиновлені.
Навчання дуже важливе. Хоча люди часто кажуть: “Навіщо це нам? Ми вже своїх виховали”. Важливо, щоб про свій досвід розповідали прийомні батьки — бажано не через рожеві окуляри, а про те, з чим вони насправді стикнулися.
Ну і треба враховувати війну, яка ламає психіку, наш звичний спосіб життя. Позбавляє можливості планувати на якийсь певний період, коли ми в принципі не розуміємо — до якої школи ходитиме дитина, чи взагалі ходитиме чи навчатиметься вдома, бо так безпечніше; чи може батько працювати; що буде далі.
Вся ця невизначеність — це ще про те, що до процесу всиновлення треба підходити дуже тверезо.
З іншого боку, після війни завжди зростає народжуваність. І охочих усиновити чи прийняти дитину до своєї сім'ї також стає більше. Це підтверджено іншими війнами.
— Думаєте, й зараз так буде?
— Треба дивитися за результатами року. Але зараз буде складно виміряти народжуваність. Багато людей виїхали за межі України.
У будь-якому разі інтерес до всиновлення, зокрема емоційний, за останні півроку в Україні зріс. До мене звертаються люди, котрі чесно пишуть, що до війни про це навіть не замислювалися. Або замислювалися, але абстрактно, не співвідносячи із собою. Зараз вони пишуть про те, що готові. У тому числі й ті, хто виїхав до Європи, але має намір повернутися. Не знаю, наскільки моя вибірка є презентативною. Але звернень із запитанням, як і коли можна буде всиновити дитину, я отримую багато.
Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.