У системі освіти завжди було багато проблем, а з війною їх істотно побільшало. Хто знає про них краще за освітнього омбудсмена? До нього стікаються звернення з усієї країни і від представників різних «таборів» — батьків, учителів; з різних куточків — з глибокого тилу й окупації. Така робота в полях дозволяє побачити те, чого не видно з чиновницьких кабінетів.
ZN.UA поспілкувалося з освітнім омбудсменом України Сергієм Горбачовим про найгостріші проблеми, які підкинула нашій системі освіти війна. Ніхто не має досвіду організації навчання в таких обставинах, багато рішень владі доводиться ухвалювати з коліс, до якихось просто не доходять руки, а інші, нагальні, — лежать під сукном. Саме про такі проблеми ми розпитували омбудсмена.
— Пане Сергію, я бачила результати опитувань дорослих і дітей, які проводила Служба освітнього омбудсмена. В одному з них діти вам відповіли, що 83% з них відчувають потребу в підтримці і мають поганий психологічний стан (що й зрозуміло під час війни). А от з-поміж батьків тільки 26% опитаних зазначило це про своїх дітей. Тобто багато батьків не помічають проблем.
— Інколи дорослі не дуже розуміють дітей. У них різна зрілість психіки, різний життєвий досвід, різні настанови й рівень емоцій. Більшість дорослих також мають поганий психологічний стан, як через війну, так і через інші обставини. Тому не завжди можуть помічати стан дитини.
Це абсолютно нормально, але це недобре. Немає іншого шляху вирішення цієї проблеми, крім як просвітництво та формування в суспільстві розуміння прав дитини, зокрема — права дитини на свою позицію, емоції і навіть на страх.
Формування розуміння, що як дітям, так і дорослим необхідна допомога психолога. Адже частина батьків досі не розуміє, навіщо потрібен психолог, і, відповідно, не звертається до цих фахівців.
— А психологічна служба в школі? Хоча я добре розумію, що шкільним психологам додалося зараз роботи, рук не вистачає. Та їх ще й до війни не вистачало.
— Є наказ Міносвіти про тарифні ставки у школі. Це «святе письмо» для будь-якого закладу освіти, який нараховує зарплату. Отож, там зазначено, що ставка психолога оплачується державою, якщо в сільському закладі освіти від 300 дітей, а в міському — від 700 учнів. Так не повинно бути! Ще до війни про це багато говорили і ми, і психологічні асоціації. Психолог працює з дуже делікатними й емоційно насиченими ситуаціями та проблемами, і одна людина просто фізично не може допомогти колективу з кількох тисяч, навіть сотень людей. Старий наказ МОН треба змінювати. Потрібно визначити, що, наприклад, на кожних 300–500 дітей у школі має бути один психолог.
Крім того, щоб психолог міг надавати дитині психологічну підтримку, батьки мають дати згоду на роботу психолога з дитиною. Це також ускладнює роботу психолога.
— Ще одна проблема — навчання дітей, які зараз живуть за кордоном, навчаються в місцевих школах і не хочуть втрачати зв’язок з Україною. Діти отримують просто шалене навантаження, бо немає системи взаємозаліку програм і оцінок. Я вже не кажу про шкоду для здоров’я. Ви давно звертаєте увагу на цю проблему в дописах та інтерв’ю. Скажіть, чи є зрушення?
— Певні зрушення є. Давайте розділимо готові рішення та ідеї і проєкти рішень. Ідей, власне, є три, і вони добре відомі Міністерству освіти і науки України. Ми спільно з освітянами та батьками говоримо про це ще з березня.
Перша ідея — надати дітям, що тимчасово навчаються за кордоном, можливість у межах навчального дня спілкуватися з українськими вчителями в онлайн-форматі і навчатися за українською програмою. Для цього треба в Україні зробити відповідні адаптивні програми і мати домовленості з країнами, де наші діти перебувають.
Друга ідея — укласти міждержавні угоди про те, що офіційно підтверджене онлайн-навчання в українській школі дозволяє дитині не відвідувати школу у країні перебування. І тут просимо допомоги в МЗС. До речі, хочу подякувати МЗС за те, що вони ще навесні провели із власної ініціативи дуже важливу роботу: опитали посольства і зробили аналітичні довідки про те, як вибудовується система освіти для наших дітей у кожній конкретній країні. Ви, мабуть, бачили наші публікації про це. Однак потрібно було б ще з весни укладати міжнародні договори, домовлятися про те, щоб до наших дітей було особливе ставлення. Бо вони опинилися за кордоном не з власної волі, а рятуючись від російської небезпеки.
— Ще один варіант — потрібно дозволити враховувати результати навчання за кордоном в українській школі.
— Такий дозвіл є, але немає механізму. Величезна проблема полягає в тому, що наші освітні системи дуже різняться: різні терміни навчання, освітні програми, перелік предметів . Наприклад, у багатьох країнах світу немає такого окремого предмета як фізика або хімія. Натомість є інтегрований курс science. Тому директори не знають і не розуміють, як зарахувати предмети, котрі дитина вивчала за кордоном.
Реалізація цих ідей — пряме завдання МОН. Якщо дитина вимушено певний час не навчалася в українській школі, то для продовження навчання в українській школі, для зарахування до закладу освіти вона має пройти підсумкове оцінювання.
Але для цього вона повинна навчатися в українській школі. А більшість дітей, які навчаються за кордоном, перевели у школах на сімейну форму навчання або екстернат, чи взагалі «попросили» забрати документи. Бо, згідно із законодавством, якщо дитина відсутня в школі більше десяти днів (це стосується й дистанційного навчання), школа має повідомляти про це поліцію та Службу у справах дітей.
Велике питання — віковий розподіл навчального матеріалу. Бо в багатьох країнах певні теми, наприклад з тієї ж математики, вивчаються зовсім не в тому віці, що в українській школі. Здебільшого українська школа в більш ранньому віці починає навантажувати дітей математичними знаннями без прив’язки до життєвого використання.
— Так, я знаю такі приклади. Батьки розповідають: «У четвертому класі закордонної школи наша дитина — зірка з математики, бо вони там тільки в межах таблиці множення обчислюють, а ми в Україні вже у стовпчик ділили». Це не кращі знання, це випередження.
— Закордонні програми йдуть уперед не різко, вони поступово набирають обертів, але учні на виході досягають кращих результатів. І ми це бачимо за підсумками міжнародних досліджень.
На початку серпня Міністерство освіти і науки України уклало угоду з Кембриджським університетом щодо проєкту, в межах якого Кембридж за власні кошти проводить дослідження освітніх систем різних країн, аби з’ясувати, як можна зарахувати результати навчання в Британії або в Німеччині до української освіти. Які результати цього дослідження, які рішення на його підставі буде ухвалено — поки що невідомо. А в мене зараз величезна кількість звернень — і офіційних, і неофіційних. Люди пишуть з-за кордону, що дітям дуже важко, і ніхто не розуміє, що треба робити.
На жаль, мушу зазначити, що через відсутність ефективних рішень (хоча б тих, що перелічені вище) ми ризикуємо втратити ціле освітнє покоління.
— Тепер я б хотіла запитати вас про проблеми вчителів, які перебувають на окупованих територіях. З одного боку, є стаття Кримінального кодексу про те, що той, хто працює на окупанта, вважатиметься колаборантом і нестиме за це відповідальність. Але разом з тим учителям погрожує окупаційна влада, і декому доводиться працювати під примусом, під страхом за свою сім’ю, за своє життя. Хоча, звісно, є й ті, хто палить вишиванки та допомагає організовувати «референдуми».
— Стаття № 111-1 Кримінального кодексу, про яку ви зараз говорили, визначає як один із різновидів колаборації роботу за освітніми програмами окупантів. Але ви абсолютно правильно кажете, що багато примусу і що ця стаття потребує дуже ретельного уточнення механізму застосування. Щоб ми чітко розуміли: де проросійський зрадник, який допомагає і працює на окупантів, а де — людина, яка змушена це робити під дулом автомата.
Я вам більше скажу: там, де окупанти були доволі тривалий час, скажімо в Харківській області, частині Запорізької, Херсонській області, — виникають проблеми вже іншого штибу. Ми отримуємо звернення з визволених територій про те, що певний представник влади, начальник управління освіти, директор школи, вчитель побігли працювати на окупантів, а тепер, після визволення територій, продовжують працювати в українській школі чи владі, отримують зарплату, і це гнобить учителів, які залишалися вірними Україні.
Це нова проблема, яка виникла в останній місяць, її треба усвідомити і шукати рішення: що ми будемо робити в таких випадках? Хочу поспілкуватися з цього приводу з народними депутатами. Вже зараз у Кримінальному кодексі України, крім позбавлення чи обмеження волі, визначений такий вид відповідальності як заборона займатися певний час окремими видами професійної діяльності. Але ці норми Кримінального кодексу потребують уточнення і певних механізмів застосування. Бо якщо людина працює на окупанта, свідомо йде на посади окупаційної адміністрації, то вона не має права займати певні посади протягом тривалого часу. Це дуже назріле питання захисту прав наших дітей, вчителів і всіх українців. Ми не можемо допустити, щоб наших дітей навчала всіляка рашистська наволоч.
— Хочу також запитати про дітей, які опинилися на окупованих територіях . Як їм навчатися за українською освітньою програмою, отримувати документи про освіту?
— Це питання дуже болюче. Ще місяць тому, за дорученням Координаційного штабу Кабміну з дотримання прав дитини, було створено робочу групу, яка розробила алгоритм доступу до української освіти дітей із тимчасово окупованих територій. Туди увійшли представники Служби освітнього омбудсмена та МОН.
— Хто ще увійшов до цієї групи?
— Керівники шкіл і керівники органів управління освіти з тимчасово окупованих територій. Тобто люди, які реально з цим стикалися і стикаються. Ретельно розроблений алгоритм ще місяць тому ми передали до Міністерства освіти і науки України, воно мало цей алгоритм затвердити, але поки що ми його не бачимо. Там першим кроком іде безпека. Ми попросили, щоб із цим розділом нам допомогли в Мінцифрі, і вони відгукнулися та допомогли. Цей алгоритм дуже потрібен, — і його треба ухвалювати якнайшвидше.
— Ви тримаєте зв’язок з учителями і батьками в усіх соцмережах, це дуже важливо, за це вам окрема подяка. Я бачила там дописи вчителів з окупованих територій про те, що вони не завжди отримують кошти за простій.
— Так, це велика проблема, яка виникла давно. Тут є два фактори — об’єктивний і суб’єктивний. Об’єктивний фактор — це те, що часто під час окупації чи бойових дій знищується документація, за якою проводиться нарахування заробітної плати, комп’ютери, паролі доступу, токени (спеціальна флешка, що дає доступ до бухгалтерської системи). В перші дні війни мені доводилося піднімати на ноги всіх, кого я міг дістати в казначействі, в Мінфіні, для того щоб людям допомогли з нарахуванням грошей.
Є й суб′єктивний фактор. Деякі керівники органів освіти на окупованих територіях пішли на співпрацю з окупантами. Їх треба відключити від наших платіжних систем. У них треба забрати наші гроші, бо ми отримували непоодинокі звернення, що гроші, які Україна передає на зарплатню вчителям, іноді витрачаються на оплату роботи колаборантів. Але це питання вже вирішується.
— Як щодо школярів, які навчаються в Україні? З якими проблемами, котрі потребують негайного врегулювання, звертаються до вас?
— Перша проблема, про яку ви вже сказали, це проблема психологічної підтримки. Друга — проблема оцінки освітніх втрат. Як їх визначити та компенсувати? Як людина може отримати якісну освіту в таких, м’яко кажучи, неякісних умовах? Нам дуже потрібні якісні освітні вимірювання і концепція, стратегія відновлення освітніх втрат.
Поки що зрушень у цьому питанні я не бачу. А освітні втрати були і під час карантину, через особливості дистанційного навчання, з початком же війни ця проблема лише загострилася.
Частина дітей тривалий час не навчалася, з різних причин: перебування в укриттях, бомбардування, переїзди, відсутність гаджетів та інтернету.
Багато дітей у нас перебувають за кордоном, а це — окрема проблема. Бо, за законами країни перебування, діти повинні відвідувати там школу, інакше батькам загрожує дуже відчутний штраф. Тому багато дітей не мають можливості навчатися в українських школах — і потребують підтримки Української держави (ми про це вже говорили на початку нашої розмови). А це знову освітні втрати.
Дуже велика проблема — організація навчання. Я цілком поділяю ідею Міністерства освіти і науки України, що можливо й навіть бажано, аби в межах одного закладу освіти комбінувалися всі форми здобуття освіти — очна, дистанційна, змішана. Але під цю ідею потрібні механізми нової організації освітнього процесу та оплати праці вчителя. Батьки обрали форму навчання, але як її організувати? Бо уроки онлайн, консультації — це додаткове педагогічне навантаження, яке має оплачуватися. Тільки на яких підставах? Мене директори шкіл запитують про це. І якби я був зараз директором школи, то в мене були б ті самі запитання.
На мою думку, зараз для прийняття ефективних рішень нам дуже бракує широкого залучення експертної спільноти. Причому експертами мають бути люди, які не сидять у далеких від школи кабінетах, а безпосередньо занурені в процес, саме ті люди, яким ці рішення потрібно буде виконувати. Бо ніхто краще, ніж директор школи, завуч чи вчитель-практик, не знає всіх нюансів, тонкощів складання розкладу, тарифікації тощо…
— Ще одна болюча проблема — студенти, яких не випускають на навчання за кордон. Вони до вас звертаються? Як ви оцінюєте ситуацію?
— Звертаються. Тут питання чесності влади перед громадянами. Якщо влада вважає, що для захисту країни ці люди потрібні в Україні, то варто заборонити виїзд усім на законодавчому рівні.
А зараз виходить так, що закон нібито не забороняє, а на кордоні зупиняють людей невідомо на яких підставах. Тільки недавно, буквально за кілька останніх тижнів, роз’яснення надійшли.
А доти взагалі просто зупиняли людей і не пускали, хоч у них є підтверджені запрошення з закордонних закладів вищої освіти. Знаєте, я розумію підозри щодо тих, хто не хоче йти до війська і планує втекти з допомогою студентського квитка. Такі люди завжди є і будуть, на жаль. Але ми бачимо, що українці загалом захищають свою країну, інакше б ми усі були під Москвою.
А ось щодо тих, хто справді навчається, потрібно ретельно розібратися. Дуже багато людей подавали документи до закордонних ЗВО ще задовго до активної фази війни, і звинувачувати їх у бажанні «відкосити» — абсолютно неправильно.
Потрібні дієві й ефективні механізми, щоб відокремити тих, хто планує справді відповідально навчатися, від тих, хто таким чином намагається уникнути обов'язку захищати Україну.
— Поки що відомо про один робочий механізм: студенти пишуть листи в МОН, а МОН розглядає окремо кожен випадок. Про це говорив Сергій Шкарлет.
— Потрібен ефективний механізм перевірки документів із закордонних університетів у співпраці з ними. Можливо, варто проводити автоматизовану перевірку факту навчання студентів у закордонних університетах, щоб максимально уникнути суб′єктивних чинників. Бо це — можливості для корупції. Зараз Служба освітнього омбудсмена готує пропозиції з цього питання, які скоро будуть надіслані до Верховної Ради і Кабміну. Дуже сподіваюся, що ми знайдемо вирішення цієї непростої проблеми. Як і інших проблем.
Більше статей Оксани Онищенко читайте за посиланням.