«Ваші діти виглядають загубленими, — кажуть чудові емпатичні німецькі вчительки українській мамі. — Ми хочемо зрозуміти причину».
«Справді, загадково», — зазначає українська мама на сторінці у Фейсбук.
Нерозуміння німецьких (італійських, польських — потрібне підставити) вчителів інколи зачіпає, але пояснюється просто: вони не відчули на собі, що таке війна. Тільки чули про неї. А як удома, в Україні?
А в нас — виховання дитини в умовах воєнного часу.
Батьки намагаються налагодити побут і бодай трішки спланувати своє майбутнє. В цих умовах багато хто радіє, що просто залишився живим. Хоча це теж може бути непростим завданням, якщо, крім свого життя, ти втратив усе інше.
Але є речі, які включені в життя дитини попри все. Наприклад, організація освітнього процесу.
Наразі багато дітей змінили свої школи. Багато нових учителів візьмуть уже сформовані класи. Це може вплинути як на адаптацію учнів до навчального процесу, так і на успішність загалом.
Ми можемо купити дитині новий рюкзак, набір канцтоварів і шкільний одяг. Але ми не можемо заплющити очі на зміни в поведінці наших дітей. Ми не можемо вимагати від них концентрувати увагу 45 хвилин, знаючи, що будь-якої хвилини всі можуть побігти в укриття. Є природні фізіологічні реакції, які виникають у відповідь на перебування у стресових і травматичних подіях.
На перший погляд, ці реакції дуже схожі на типові труднощі в школі.
Складність із концентрацією уваги легко сплутати з неуважністю; потребу часто виходити в туалет — з ігноруванням правил; тривожність — із неповагою до вчителя; зниження когнітивних функцій — із небажанням учитися; страх іти до школи — з вередуванням; сором’язливість свого тіла через набуття інвалідності — з небажанням мати друзів.
І мені б хотілося, щоб бодай у цьому батьки знайшли підтримку з боку вчителів.
Так, педагоги мають додаткові виклики в організації навчального процесу в умовах воєнних дій: подбати про безпеку дітей, оптимізувати освітні матеріали без зайвих додаткових витрат, уміти розпізнавати ознаки травматичного стресу, надавати першу психологічну допомогу, працювати в переповнених класах, мати план викладання матеріалів для он/офлайн навчання тощо.
А батьки справді відповідальні за виховання своєї дитини. Вони привчають до дисципліни, ввічливості, навчають способів урегулювання конфліктів, відповідальності. Плекають у них цінності та розвивають загалом. Але навіть вони не можуть передбачити, як саме вплинуть нинішні події на дитину. Ба більше, наразі вони мають знайти баланс між «дитина й так натерпілася, нащо її чіпати» і «життя триває, а отже й вимоги також мають бути».
В ідеалі вчителі мали б враховувати нові виклики сьогодення в освітньому процесі, а батьки — прийняти зміни та допомагати своїм дітям налагодити шкільний процес. Так будується єдина система підтримки дитини.
А фактично — виснаження, вторинна травматизація, невизначеність, велике навантаження, погане самопочуття призводять до того, що всі шукають винних.
Звісно, батьки вважають винними вчителів, бо саме вони надають освітню послугу.
Вчителі звинувачують того, хто відповідає за дитину, — батьків. Не догледіли, не виховали, не розвивали, не відреагували….
За дітей відповідають батьки. Безперечно. Вони можуть припускатися помилок у вихованні. Проте чи означає це також, що у всіх труднощах, які виникають у дітей, винні їхні батьки?
Ні.
Є ще різні обставини, яких ніхто не планував і до яких ніхто не був готовий. Наприклад, війна.
І все ж я не хочу перекладати всі негативні зміни, які можуть проявитися в дитині, на травматичні події. Це теж було б неправильно.
Поведінку дитини визначає багато факторів: модель поведінки в сім’ї, реакція оточення, темперамент дитини, генетична схильність, традиції, соціальне оточення, вірування тощо.
Залишмо суддям процес пошуку винних і призначення для них покарання. Залишмо чиновникам написання законів, які мають на меті загалом поліпшити освітній процес.
Нам важливо дізнатися причини виникнення труднощів. Але тільки для обрання кращих стратегій їх подолання та профілактики їх виникнення надалі. Інакше ми втратимо основне — допомогу дитині.
Ваша дитина неадекватна: виходить із класу коли заманеться, не слухає мене й постійно крутиться на уроці.
Ваша дитина досі не вміє рахувати і читає повільно. Вона не тягне програму. Їй тут не місце.
Робіть щось із ним, бо я не можу так проводити урок.
Його ніщо не цікавить, весь час десь витає.
Він постійно хоче моєї уваги. Ви що, на нього вдома зовсім не звертаєте уваги?
Ой ні. Нетактовні репліки ніколи не допомагали. Особливо тепер, коли всі діти пережили якщо не травматичні, то точно стресові події. Це викликає в батьків як мінімум відчуття провини і безсилля.
Якщо педагога хвилює поведінка учня, пропоную дослідити це. Тактовність і ввічливість допоможуть зробити зазначений процес доброзичливим.
Учителька:
- Я помітила, що Катруся більшу частину дня мовчазна.
- Максиму важко сконцентруватися над завданням.
- Олена не любить розповідати про себе.
- Ігоря важко зацікавити чимось, крім техніки.
- Підкажіть, чи він завжди такий? А як вона поводиться вдома? Як ви впорюєтеся? Чи є щось, що мені варто знати?
Батьки:
- О ні, Максим такий енергійний був завжди.
- Ми втратили батька та дім.
- Ігор весь час сидить у телефоні й розбирає техніку. Його справді більше ніщо не цікавить.
- Раніше Катруся мала багато друзів.
Вчителька:
- Як ви гадаєте, чи можу я чимось допомогти?
- Мені дуже прикро, що вам довелося це пережити. Давайте домовимося, що ви вдома робите оце, а я на уроці — оце.
- На жаль, я не зможу тут самостійно впоратися. Чи можете ви звернутися до дитячого психолога/логопеда/невролога?
- Бачу, що в цьому питанні ми не дійдемо згоди. Мені доведеться залучити соціального фахівця, директора школи.
Нові вчителі не знають, що є нормою для вашої дитини.
Тобто вони знають вікову періодизацію, але не знають, яка поведінка типова для дитини. Тим більше вони не знають, якою була дитина ДО події, котра призвела до негативних змін у її розвитку.
Це означає, що вчителі можуть:
- не звернути увагу на те чи на того, на кого варто було б (наприклад, на тиху дитину, яка має мало друзів і середній рівень знань, бо не знають, що раніше дитина була душею колективу й відмінницею);
- надмірно реагувати на поведінку, не розуміючи, що вона є наслідком травматичної події (наприклад, дитині треба часто ходити в туалет або вона має зниження розумових здібностей).
Чи батькам варто одразу розповідати всю свою історію? Точно, ні. Але якщо зміни істотні, то слід про них розповісти, а ще краще — підказати вчителю, як ви цьому даєте раду, чи передати рекомендації дитячого психолога.
Насамкінець я нагадаю вчителям, що зараз важко всім. І якби батьки могли щось зробити інакше, вони б зробили. Їм потрібна ваша допомога.
Попрошу батьків пам’ятати, що педагоги не володіють усіма необхідними знаннями. Їм також потрібна ваша допомога.
Нагадую всім дорослим, що нашим дітям наразі дуже складно. Так, зміни несуть у собі конфлікти й незручності, а також шанс на розвиток і відповідність сьогоденню. Не можна жити ані минулим, ані минулими образами (наголос на другий склад). Діями зараз ми будуємо наше майбутнє.
Нашим дітям вдасться впоратися з усіма негараздами, якщо на нас можна спертися. Тож не забуваймо піклуватися про себе та вірити у ЗСУ.
Більше статей Ірини Королець читайте за посиланням.