Як у будь-якого процесу, в дистанційної освіти є переваги, вади й ризики, про які не розповідав лише лінивий: неоднаковий доступ до Інтернету, складність організації та неконтрольоване списування. А ще — страшилки про те, що дистанційна освіта знижує рівень знань дітей і емоційно знищує вчителів.
Тимчасом є речі, про які не заведено чи не зрозуміло як говорити. Але вони є, і насправді в основі процесу лежать саме вони. Решта — просто наслідки. Важливі, які впадають в око, та все ж наслідки. Про них мова.
Але спершу мені хотілося б окреслити кілька важливих речей.
Дистанційна освіта — це просто формат навчання. Це не інший процес, не інша «реальність», як люблять розповідати. Формат для багатьох новий, незнайомий, — а люди бояться невідомого, і їм здається, що світ зламався. Однак це всього лише новий формат роботи.
Дистанційна освіта не є причиною проблем в освіті. Проблеми в українській освіті існують давно, більшість їх дісталась у спадок від СРСР, декотрі ми напрацювали самі, 30 років вдаючи, що реформуємо галузь. Дистанційна освіта лише загострює кути й проявляє проблеми, вона їх чудовий індикатор. Але не джерело. Уявіть, що ви за кулісами чините якесь неподобство, — і тут вони розсуваються, й на вас наводять світло софітів. Ось і з дистанційною освітою зараз відбувається щось схоже.
Діти списують? Ну так вони і в школі списують. І вчителі списують: абсолютна більшість учителів дає контрольні зі збірників у Мережі. Звісно, не зазначаючи авторства. Онлайн просто доводить ситуацію до абсурду, коли двієчник може здати досконало зроблену роботу — і вчитель не знає, що з тим робити.
Навчання неефективне? По-перше, воно і вживу не надто ефективне, по-друге, це лише питання звички й напрацювання нових матеріалів. У перехідний період із тим учителям мали б допомагати міністерство та купа структур, які отримують державні гроші за відповідні функції, але…
Учні ігнорують учителя? Чи влаштували йому «пранк»? Та вони б і в школі радо, але… А тут така нагода — чом би не скористатись?
Дистанційка — причина низького рівня знань учнів? Серйозно? Гляньте на PISA чи результати останніх ЗНО. Не нормовані, які завше однакові, а абсолютні.
А ми тепер ще й ДПА у формі ЗНО плануємо скасувати — аби геть заплющити очі на те, що відбувається. Ці проблеми серйозні, і їх потрібно вирішувати, але це не проблеми дистанційної освіти. Так само, як вигорання вчителів, неадекватне часове навантаження, море звітності в шкільної адміністрації тощо. Це все є, було й раніше, просто тепер нарешті знайшли крайнього.
Дистанційна освіта — це майбутнє. Ні, не в сенсі, що це щось прогресивне й хороше. Просто з часом уся освіта поступово перебиратиметься в онлайн, бо це дозволяє легко масштабувати найякісніше.
У березні 2020-го, коли комунальні школи закрили й ніхто не розумів, що відбувається і що робити, ми з друзями відкрили «онлайн-школу» — просто створили сервер у Discord, куди запросили допитливих дітлахів знайомих і знайомих знайомих.
За півтора місяця для кількох десятків дітей різного віку ми провели півсотні волонтерських занять із математики, програмування, психології, створення стартапів та фінансової грамотності. Діти самі адміністрували сервер, а під кінець почали організовувати уроки одне одному. Це коштувало 0 (нуль) гривень і мінімум нервів.
Я робив подібне офлайн, — це потребує приміщення, розв’язання логістичних задач і велетенську кількість часу на організацію. Так, в офлайновій роботі є свої переваги, але онлайн тут вочевидь у виграшному становищі. І тому він із часом переможе.
Тимчасом у дистанційного формату є свої проблеми. Серйозні. Деякі, здається, нерозв’язні. І тому про них говорити не хочеться й не заведено.
Слабший емоційний контакт.
Для хорошого уроку насправді є лише дві умови — одна необхідна і одна — достатня. Необхідна умова, без якої взагалі ні про що говорити, — безпека дитини. І це не лише про фізичну безпеку. Це про розуміння дитиною, що з неї ніхто не сміятиметься і її ніхто не принижуватиме, якщо спроба не вдасться. І про те, що її приймають такою, якою вона є. І, даруйте, про те, що коли дитині захочеться — її без зайвих запитань випустять до вбиральні. Без принижень на кшталт відпрошування, погроз і «зачекаєш дві хвилини, поки інший(а) повернеться, — нічого з тобою не станеться».
На жаль, часто це все не є нормою в українських школах. І тут онлайн-формат демонструє відчутну перевагу: вдома дитина почувається у значно більшій безпеці, бо в некомфортній ситуації має шлях до відступу. Хоча знаю багато історій, коли вчителі примудрялися ламати і це — вимогами вмикати камеру, погрозами та безглуздими безцільними перевірками присутності.
Достатня ж умова якісного уроку — контакт учителя з класом і, в ідеалі, з кожною дитиною окремо (хоча останнє майже неможливо з наповнюваністю стандартного класу). Контакт — це коли вчитель відчуває, що відбувається з дитиною і де та витає зараз думками. І завдяки цьому може скеровувати її в процесі. Хто з душею працював у школі — розуміє, про що я кажу.
І саме тут криється ключова, як на мене, проблема онлайн-формату. Ми надто багато інформації передаємо невербально під час спілкування, а онлайн чимала частина цієї інформації втрачається, тож і тримати контакт із дітьми значно складніше, відповідно «включення» в урок менше. З обох боків.
Оцінювання.
Онлайн потребує зовсім іншого оцінювання дітей. Забудьмо на хвилину, що оцінювання дітей — узагалі доволі безглузда й непродуктивна історія. Біда ще й у тому, що оцінювання дітей в українських школах заточене на знання. До того ж на абсолютне значення знань у певний конкретний момент.
Відповідно, в онлайні — коли дітям у Мережі доступні всі знання світу — оцінки стають безглуздими. В них і так небагато сенсу, просто онлайн знову безжалісно це підсвічує.
Цього могло б не бути, якби в суспільстві розуміли цінність академічної доброчесності, але чого немає, того немає — ні серед дітей, ні серед учителів. Вся боротьба з плагіатом у школах перетворюється на гру «спіймає/не спіймає/ну, спіймає — то не страшно, бо всі все розуміють». А тут ще й така нагода.
Найсмішніше, що виправити це дуже просто. І навіть без скасування оцінок.
Достатньо адаптувати систему оцінювання під прогрес кожного конкретного учня. Чи під докладені зусилля. Це, взагалі, давно слід зробити, — адже для знань і досягнень у нас є ЗНО, а ефективність роботи вчителя все одно не контролюється жодним чином, навіть у кричущих випадках. Відповідно, оцінки перетворюються просто в дивний карго-культ і лише відтягують на себе мотивацію дітей: бажання отримати добру оцінку поступово підміняє радість пізнання. Оцінка ж, поставлена за зусилля чи прогрес, принаймні не шкодила б. І значно об’єктивніше описувала б роботу дитини під час онлайн-навчання.
Поки що ж маємо нижчий рівень знань (що природно) і в середньому вищі оцінки (що теж природно в умовах, у яких ми працюємо, але парадоксально). І абсурдні ситуації, коли відмінник, який чесно написав роботу, має умовні «10», а двієчник, який здер з ГДЗ контрольну, бо вчитель здер її зі збірника, — має «12».
Низька цифрова грамотність учасників освітнього процесу.
Будь-яка діяльність потребує найзручніших інструментів. І якщо роботу в офлайні вчителі відточували десятиліттями, то онлайн — абсолютно нове для них середовище. І в поєднанні з дуже низькою цифровою грамотністю — виходить дуже боляче. І це навіть за умови, що адміністрація шкіл чи району не створює додаткових проблем учителям, вимагаючи конкретного формату роботи. До вигорання призводить саме це.
Уявіть — на завтра потрібно підготувати контрольну. Я заходжу на віртуальну дошку, швидко накидаю формули у форматі LaTex, доповнюю картинками і схемами, текстом, розміщую все зручно, роблю скрін і кидаю в google classroom дітям. П′ять, ну, щонайбільше, десять хвилин — і діти отримують максимально зручне, зрозуміле, красиве завдання.
Тепер уявіть, що те ж саме робить учитель, який не обізнаний зі зручними інструментами. Спершу він пів години намагатиметься набрати формули в google-формах. Потім зрозуміє, що то — не варіант, і перейде в MS Word чи googleDocs (у кращому разі) й витратить ще півгодини на те, аби кривенько звести все докупи. Його формули «попливуть» і некоректно відображатимуться в половини дітей. Це за умови, що вчитель відносно швидко друкує і знає, як працювати хоч із такими інструментами.
Я бачив контрольні в гугл-презентаціях. Бачив формули у формах. Бачив геометричні малюнки, намальовані в paint, що з’їхали під час масштабування. Це все дуже боляче. І довго. І, звісно, виснажує всіх.
Сюди ж окремо хочеться додати низьку якість інструментів, якими зазвичай користуються українські вчителі. І невідповідність їх поставленим завданням.
Мені пощастило, у мене в школі більш ніж адекватна адміністрація, в якої єдиною обов’язковою вимогою до мене при дистанційному навчанні було створити свої класи в google classroom (що я й так планував зробити). Тим часом про те, що в google classroom можна зареєструвати школу й синхронізувати всіх учителів, ніхто не чув. Відповідно, умовний 6Г вчителя математики і 6Г вчителя біології — це різні класи, і класним керівникам/цям доводиться передавати дітям лінк на кожен предмет окремо. Статистику з таким підходом не збереш. Про безпеку даних я взагалі мовчу.
Та ж історія з уроками. Я просто зібрав дітей у Discord (де більшість і так буває часто). Один лінк — швидка реєстрація — і всі там. А далі — ролі, доступи, спрямування потоків інформації, збереження файлів, голосовий зв’язок, відеозв’язок, презентації — все максимально зручно і в «два кліки». Інколи на лекційній частині уроку вмикаю OBS і записую відео, щоб діти могли передивитись і пригадати, коли мають бажання.
Інші ж учителі страждають із Zoom та його аналогами. Роздають дітям лінки, щоразу запускають усіх на урок, інформація не зберігається, коментувати щось неможливо, мережа не витримує, ще і обмеження в 40 хвилин.
Так, є google meet, — він значно приємніший. Але й він іде окремою сесією. А в мене діти на сервері живуть — перепитують щось, скидають домашки і меми, стрімлять одне одному домашні (й ігри). Майже впевнений, що вони попросять мене залишити їм сервер, коли я йтиму зі школи. Бо це зручно й комфортно.
Це не про рекламу конкретного продукту, це до того, що варто шукати найкраще, а не звичне. І добирати інструменти під свої завдання, а не тому, що хтось так велів.
Рано чи пізно до такого прийдуть усі вчителі. А ті, які не прийдуть, — будуть неконкурентними і змінять сферу діяльності. Це станеться дуже нескоро, але неминуче.
До речі, в дітей цифрова грамотність — теж серйозна проблема, бо уроки інформатики вчать чого завгодно, крім справді корисних речей. Так, програма трішки пішла вперед, у котромусь із класів навіть з’явилася невеличка тема про хмарні сервіси, але загалом усе дуже боляче: діти, які живуть зі смартфоном у кишені, не вміють виконувати дуже простих операцій — перекинути файл, скопіювати щось, авторизуватися на сайті тощо. Про культуру роботи в Мережі взагалі мовчу. Хоча цього й навчити складно, зазвичай учать життя та набиті ґулі.
Це не проблема дистанційної освіти, але це проблема, безпосередньо з нею пов’язана. І з цим потрібно працювати. Системно, на рівні держави. Мотивувати вчителів дізнаватися нове. Принципово оновити програму з інформатики в школі і зробити її максимально незалежною від учителів, підготувавши якісні матеріали для самостійного вивчення.
Ну й насамкінець дозволю собі дати невеличку пораду, яка дуже згладжує всі незручності онлайну (й не лише). Дуже загальну, але водночас дуже універсальну пораду, яка точно не зашкодить.
Перш, ніж щось зробити, подумайте, як це вплине на інших. Так, можливо, це банально звучить, але якби люди користувалися зазначеним правилом:
- не було б повідомлень у месенджери об одинадцятій вечора;
- не було б сотні непотрібних шкільних чатиків;
- не було б образ дітей, які на хвилину запізнилися здати роботу (бо вчитель поставив жорсткий таймінг, «щоб не встигли списати»);
- не було б завдань «прочитайте ст.N — ст.M».
І дистанційна освіта стала б трішки комфортнішою для всіх.