20-річчю Незалежності майже всі центральні телеканали присвятили своє фірмове кіно. Про етапи великого шляху нашої волелюбної країни. І значні культурні подвиги - відповідно - на цих етапах.
Стверджую з усією відповідальністю: строкаті картинки наших нібито культурних звершень у таких телепроектах представлені фрагментарно, однобоко, тенденційно.
Що означає «всесвітній успіх у Каннах» скромного фільму І.Стрембицького «Подорожні», якщо цю стрічку заледве бачили «три каліки», а може, й чотири? І скільки вже можна трамбувати тріумф на Євробаченні 2004-го, якщо після пісні про «танці» в репертуарі медійної артистки (за сім років!) більше не з’явилося іншого хіта?
Не все так просто, як ви там поназнімали в дусі пафосного «совка» (бракувало тільки дикторського тембру а ля Левітан). За двадцять років у вітчизняній культурі (і особливо в її «нижніх відсіках») плавали не тільки горді білокрилі вітрильники, не тонуло (там само) й багато «іншого»… Час - формує… Час - відображає... Ось і відображу (як зможу) - у формі псевдосценарію - вибрані «стоп-кадри», які, на жаль, не увійшли до пафосних фільмів «про головне».
1. Авторський текст. Остання декада незалежності - у сфері умовно прекрасного - тріумф всепереможного гламуру. Він опановує всі напрями. Долає будь-який опір. Український гламур - форма демонстративного неробства. Спосіб ситого чванства celebrities. І ще - популяризація обмеженої кількості звивин у такого ж обмеженого контингенту тусовщиків. «Красиве» (згідно з цією «ідеологією») - ще не означає «прекрасне». І нав’язуваний розкішний стиль життя - у трагічно бідній країні… це… просто вдосконалена форма «імморалізму». (На екрані: штатні фізіономії зі «Світських хронік Каті Осадчої»; ватага українських мажорів, які замовили в нічному клубі Сардинії сто пляшок шампанського Crystal по 900 євро штука, радісно купає в іскристій рідині голих дівах; нахабний собака дружини олігарха хлебче з кришталевого фужера шампанське всього лиш за 500 дол.)
2. Повільне, але неухильне здичавіння колись культурної української провінції… (На екрані: зруйновані районні бібліотеки; перепрофільовані в шинки сільські клуби; п’яниці й сморід біля пам’ятника Леніну в центрі населеного пункту.)
3. «Актуальне мистецтво» як найбільш актуальний бізнес незалежних років... (На екрані: оперативний телерепортаж ICTV з виставки в PinchukАrtСentre.)
4. У культурному побуті кінця 20-річки рідко натрапиш на колишню трепетну термінологію: творчість, натхнення, шлях до ролі, художній аналіз. Усе покриває вичерпна лексема - «зірка». Якщо ти не «зірка» (хоч якась), то в цьому часі ти - ніхто. І звати тебе - ніяк. Отже, немає тобі місця ні в телевізорі, ні в газетній колонці. І навіть якщо в якомусь театрі старанно відіграєш сто ролей (чесно не переспавши з режисером), та все одно - не «зірка» - так і гаснути тобі в невідомості. «Зірка» ( в сучасному аранжуванні) - модель порожнечі, істота без освіти і необхідних знань. Без харизми, відповідно. Навіть без індивідуальних рис. Просто - нахабний продукт піару. Чим більше вигадають про себе байок (спочатку «папіки» проплатять ефіри), тим частіше покажуть по ящику труси або пухкі губи й зуби. Вчися собі до пенсії «на балерину», а батьківщина навіть під тортурами не згадає: то хто там у нас на сцені Національної танцює в «Лебединому…»? Думаєте, Волочкова? Штучні, створені з повітря «зірки» («пленительного счастья») - головні герої незалежного від совісті часу... (На екрані: «Фабрика зірок»; «Х-Фактор»; збірні солянки на Майдані і в «Україні»; всі поспіль передачі «Нового каналу»; тупі мудрування співаючої дурепи на тему: «Як перший секс із олігархом змінив усе моє подальше життя…»)
5. Основна форма масового дозвілля (і такий же метод компостування колективного підсвідомого) на розломі 20-річки - серіал! Нескінченна китайська «стіна плачу». Безрозмірна мильна психодрама, що поглинула за період, який минув, абсолютно всі прайми. Цей відволікаючий телевідпочинок із самого початку позиціюється як «прокладка» між рекламними блоками (на будь-якому каналі). І вже навіть давні багатосерійні сльози мексиканських маріанн або диких троянд нам здадуться світлою ностальгією за чимось щирим, недосяжним… Особливо порівняно з нинішніми багатосерійними термінаторами (made in Ряшин). Оскільки масштаби (тут виробленого й тут показаного) вражають, захоплюють - і зашкалюють. Як відомо, серіальні гонорари (ні за що!) вирили за ці роки нездоланний рів між рештою хороших артистів (зі скромними зарплатами) і «серіальними» нездарами, чий знімальний день оцінюють у кілька тисяч у.о. Тільки в ці роки серіал і стає синонімом усесвітньої вульгарності, телевізійного ідіотизму. (На екрані: кадри з «Обручки» - з її 3799-ї серії, яка далеко не остання…)
6. Смерть художності - у «великому» українському кіно. А з іншого боку - не таке воно «велике», якщо бачити його могли за двадцять років заледве дві тисячі глядачів (у найкращому разі - на фестивалях). За ці роки так і не з’явився національний кінотвір, який було б не соромно і самим подивитися, і світу показати. Космополітичні кінофантазії Кіри Муратової не беремо до уваги. (На екрані: змішалися люди й коні у фільмах кіностудії Довженка «Богдан-Зіновій Хмельницький», «Чорна Рада».)
7. Кончина колись популярних «товстих» українських літературних журналів на початку 2000-х. Хоча ще на початку 90-х, на світанку незалежності, всі вони пишалися забороненими текстами з таємних «шухляд». Заборон нині немає. Таємниць - теж. Але з хорошими текстами і з тиражами проблеми. Читачеві, властиво, ніхто не пише. Читач пішов «на смітник», в Інтернет. На щастя, «укрсучліт» (як жартують деякі дотепники) жива, задерикувата, темпераментніша. (На екрані: хроніка 90-х - люди біля кіосків «Союздруку» купують томики «Дніпра», «Вітчизни», «Києва», «Всесвіту», а потім передають їх одне одному як коштовні раритети.)
8. Із журналістики йде література. У журналістику приходять «жовтуха», «джинса»… (На екрані: газетні розкладки, вітрини кіосків - і всюди в основному суцільні «ж…» або «с…» як образний прес-підсумок високодуховної 20-річки.)
9. Індустрія глянцю - наймогутніша системна стихія нульових. Правда, після недавньої кризи навіть глянець пішов на спад: багато чого закрилося або розорилося. І чому? Про одних і тих самих «мучителів» уже до нудоти остогиділо читати, а про цікавих людей - хто ж про них напише? (На екрані: переливчасті обкладинки з усмішками Лободи, Могилевської, Білик.)
10. Розквіт і забійна сила українських олігархічних телемонополій… Це справді саме «те», чим можна і (комусь) треба пишатися. У телебізнес - в еру незалежності - вкидаються мільярди. І вилучаються - звідти ж - колосальні прибутки. Феномен старого й відносно незалежного «1+1» колись базувався на магії особистостей. І навіть на розумних підводках до дурних інформприводів… Глядачеві ще тієї першої хвилі незалежного комерційного ТБ голосом Сумської дохідливо пояснювали, «хто такий» Бертолуччі або Люк Бессон (в «Імперії кіно»). З часом навіть такі підказки відпадають. І всі наші нинішні телемонополії - скільки їх там є - виконують єдине функціональне завдання... Воно - у зачищенні глядацьких звивин від хоч будь-яких гуманітарних виявів. На 20-му році «незалежного» ТБ в усьому панує триєдиний репертуарний принцип: реготати, жерти, брехати. На цій ниві, погодьтеся, наше ТБ досягло шалених економічних успіхів. (На екрані: учасники щовечірнього телебалагану. Який сенс їх перелічувати?)
11. «Поп-корнове» кіно, яке кардинально змінило за двадцять років систему кінопрокату в нас (і не тільки). Це даність. Її не варто проклинати. Хоча б тому, що на кожен товар є свій покупець. І якщо знайдеться артхаусний шанувальник творчості, скажімо, Ю.Іллєнка, то він все одно знайде у будь-яких засіках скандального «Мазепу». Те ж саме з фон Трієром… Кіно - за двадцятку - давно й помітно «незалежне» від мистецтва. І глядач «Трансформерів» тепер головний глядач. В усьому світі. (На екрані: порожній пакет від поп-корну…)
12. Царство-державство М. Поплавського, ключового фігуранта нібито культурного процесу незалежних років. Ватажок основної спеціалізованої культурної інституції в Україні. Перший співак на Першому Національному… Апологет кітчу як найважливішого державного культпріоритету за ці ж таки двадцять... Що характерно: чим більше в різних містах він відкриває своїх філій («кулька»), тим помітніше культурне виродження в тих-таки регіонах… Що за прикмета? (На екрані: черговий прощальний концерт співаючого ректора; танці напівголих студенток; декоративні вишиванки; сало й, звісно, «кропива»…)
13. Загибель «богів» - остаточне руйнування престижу (за ці двадцять) колись почесних і досить важливих для наших художників державних звань, нагород. Їх роздають у промислових кількостях. Причому всім - у кого тільки є волохата рука у відповідній адміністрації. Серед «народних» (за ці роки) - часто пройдисвіти або попсові клоуни. Серед «заслужених» - поодинокі пристойні люди. (На екрані: лацкан піджака Ф.Кіркорова із сяючим українським орденом…)
14. Революційна ротація в надзвичайно пріоритетному гуманітарному відділі - «володарі дум». Публічні місця, на яких раніше возсідали серйозні артисти (драматичні, музичні) або ж мудрі письменники, - помітно й спритно - захопили політики. Точніше - політикани. Саме вони - цими роками - панують у головах. І, відповідно, у студіях - Шустера або Кисельова… (На екрані: люди в піджаках і краватках люто репетують одне на одного, б’ються, сперечаються - хто з них більше любить Україну.)
15. Масовий відплив з країни золотих і мідних оперних голосів (а також м’язистих балетних ніг) - на Захід, на заробітки… Подалі. Певною мірою саме там вони і славлять нашу незалежність: чому б і ні? Молодим скрізь у нас дорога. Але, як правило, рідко хто додому повертається - займатися тут своєю професією. Триста разів писали про таке, тож дай боже цим людям і надалі пристойних контрактів. (На екрані: Оксана Дика співає в Ла Скала, а Вікторія Лук’янець - у Відні.)
16. Культурні погроми й архітектурні зачистки - у столиці та в інших містах. (На екрані: рейдери виганяють художників із майстерень на Андріївському, історичні будинки в центрі Києва зносять бульдозером.)
17. Конвульсії сучасної драматургії, яка живе «поза» українським театром, а той живе поза новими п’єсами. І все-таки якось живе... (На екрані: репертуарна афіша з назвами-кричалками московських антреприз.)
18. Фронтальна реструктуризація колишніх «храмів мистецтв». Тобто переорієнтація їх на потреби маскульту. У Національній опері Києва гарцює поп-шоу Оксани Марченко. У священній відреставрованій Одеській опері на підмостки запущено череди пародистів різних мастей із однієї великої дороги - телевізійної «Великої різниці»… Україна - не Європа! Уявити, щоб на сцені Ла Скала куражилися попсові босяки під предводительством Тото Кутуньо, неможливо! А у нас досі не звільнено жодного директора… (На екрані: Цекало, Ургант, Собчак та інша братія дуркує в Одеській опері - у вигляді «привидів»…)
19. Поет (прозаїк) в Україні - більше, ніж поет, - за звітний період. Можливо, не всі читали художні твори Андруховича, Жадана або Забужко. Однак широка інтернет-аудиторія добре обізнана з їхніми яскравими публіцистичними позиціями. Додати до «обмундирування» своїх «Пегасів» обов’язкові металеві (публіцистичні) обладунки - теж форма творчого існування в літературному світі… У тому світі, де ми маємо бойову «могучу» кучку: згадані Андрухович, Забужко, Жадан і примкнулі до них Шкляр, Матіос. (На екрані: Андрухович розповідає, яким він бачить майбутнє Донбасу, а Забужко розповідає, де вона бачить тим часом Андруховича.)
20. Метелики, що летять на вогонь… Наші регулярні обнадійливі сюжети про разові яскраві творчі спалахи молодих співвітчизників… Які, мабуть, після перших же успіхів - чи то тануть, чи то згоряють? Принаймні поки що не підтверджують покладених на них надій і сподівань. Приклад того ж таки режисера І.Стрембицького... «Вистрелив», спалахнув. А потім? Чи то перегорів? Чи то шукає «свій» шлях у якихось регулярних творчих муках і лабіринтах? Принаймні хочеться побажати йому (і їм) подальших можливих успіхів. (На екрані: кадр із фільму І.Стрембицького «Подорожні» - люди кудись бредуть у темряві…)
P.S. Погляди автора можуть не збігатися з позицією редакції, з думкою «форумів» і з громадянською місією Міністерства культури.