Російська пропагандистська машина безперервно працювала, зокрема, й над тим, щоб такі культові класичні балети як «Лебедине озеро» та «Лускунчик» викликали асоціацію з «великою Росією», щоб «великий російський балет» мав «незаперечну» першість у світі та й надалі слугував «фіговим листком» для всіх злочинів своєї божевільної країни.
Від початку повномасштабної війни на афішах державних українських театрів не знайти жодних «лебединих озер» і «лускунчиків» на музику російського композитора Чайковського, якого Путін восени 2022 року документально (згідно з «Концепцією гуманітарної політики Російської Федерації за кордоном») «затвердив» одним із маркерів російської культури.
Війна дуже страшною ціною, але відкрила українцям шлюзи для представлення своєї унікальної культури. І ми не маємо права змарнувати цей шанс — явити всьому світові автентичність нашої культури, її розмаїття та багатство.
Штрихи до портрета українського балету
Україна має свою славну балетну історію. Згадаємо лише кілька імен представників різних поколінь.
Серж Лифар, якого називали «богом танцю», який перші кроки як артист балету робив саме в рідному Києві і все життя вважав себе українцем, 1947 року в Парижі заснував Інститут хореографії при Гранд-опера, вів курс історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики й почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.
Валерій Ковтун — один із найбільш титулованих українських артистів та хореографів: лауреат Шевченківської премії, володар премії ім. Вацлава Ніжинського Французької академії танцю тощо. Саме він поставив один із шедеврів українського балетного мистецтва — філософську притчу «Лілея» за творами Тараса Шевченка.
Аніко Рехвіашвілі, перша жінка на посаді художнього керівника балетної трупи Національної опери України, до своєї передчасної смерті встигла дуже плідно попрацювати для українського балету шість років. Вона авторитетно стверджувала: «Український класичний, неокласичний балет вирізняється більшою емоційністю й особливою виразністю танцю». Її балети «Віденський вальс», «Дама з камеліями», «Дафніс і Хлоя», «Юлій Цезар», «Половецькі танці», «Снігова королева» та багато-багато інших збирають повні зали і в Україні, і за кордоном.
У 2018 році, за часів керівництва Аніко Рехвіашвілі, балетна трупа столичного театру, вперше з відновлення Незалежності, після перерви, що тривала з 1964 року, поїхала на гастролі до Парижа. І в одному зі світових балетних центрів відбувся прорив у сприйнятті культури України, зокрема української балетної школи. У Парижі наші артисти пережили справжній тріумф! Столиця Франції зустріла український балет аншлагами, а проводжала укладанням нових контрактів та запрошеннями на наступні сезони.
За словами одного з провідних балетмейстерів світу Олексія Ратманського, який виріс і навчався в Києві, легендарна Майя Плісецька говорила так: «Я завжди знала, що українці інакші, — у них і голоси кращі, і ноги гарніші».
Балет воєнного часу
Із-поміж п’яти балетних труп України Національних академічних театрів опери та балету сьогодні продовжують працювати чотири: в Києві, Львові, Одесі, Дніпрі. На жаль, у Харкові під постійними обстрілами немає такої можливості.
Ворог намагається нас деморалізувати. А ми тримаємося, зміцнюємо свою стійкість. Внутрішній фронт тримають усі, як можуть. Тримають його й наші артисти, що надихають нас і підтримують наш дух.
Як сказала прима-балерина Національного театру опери та балету України Анастасія Шевченко: «Мистецтво є своєрідним лікуванням людей. Так було завжди. Ми на сцені, а глядачі в залі — всі разом переносимося у світ мрій, фантазій. Мистецтво задля того й існує, щоб люди могли відволіктися хоч на годину від руйнівних інформаційних потоків, від тої жахливої реальності, куди нас втягнула війна».
Але якою ціною для артистів це відбувається?
Продовжують працювати, попри хронічний стрес, постійні ракетні обстріли, відсутність світла у студії, при температурі близько 15 °C, розділення родин…
На початок відновленої роботи Національної опери в балетній трупі було тільки 30 артистів зі 160. Але це не стало на заваді творчому процесові: так, у перші дні літа відбулася прем’єра балету-концерту «Танцюємо Штрауса» (балетмейстер-постановник Віктор Литвинов), а у вересні презентували одноактний балет «Доктор Фауст» у постановці Віктора Іщука.
Як розповідає керівниця пресслужби Національної опери Лана Роксі: «Коли зазирала в гримерки, артисти зосереджено читали ТГ-канали й плакали. А потім підводилися, витирали сльози, наносили грим і бігли на сцену дарувати радість. Вважаю, що трупі Національної опери України треба дати колективного Героя України!».
Абсолютно поділяю погляд керівниці пресслужби театру, бо, крім того, що артисти дарують настрій зі сцени, представники балетної трупи ще й волонтерять, як, наприклад, балерина Олеся Воротнюк, що в перші дні повномасштабного вторгнення долучилася до лав тероборони, а зараз, повернувшись на сцену, весь вільний час присвячує волонтерству. А ще — воюють на фронті: у вересні під Майорськом Донецької області загинув видатний соліст балету, заслужений артист України, викладач Олександр Шаповал…
Здорова альтернатива російській окупації балету
Упродовж майже року Україна наполегливо вимагає оголосити бойкот російській культурі, її численним символам. Бодай на час кровопролитної війни.
Як коректно зазначає наш міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко у своїх численних блогах-зверненнях до внутрішньої та зовнішньої аудиторій: «російська культура — це і «потьомкінські дєрєвні», і вістря ракет». Однак і тепер, і досі спостерігається загальна сезонна зацикленість на виконанні певних творів російського походження, як, наприклад, балетні марафони «Лускунчика». І сьогодні досвідченими російськими пропагандистами все професійно «загортається» у «традиції», які змушують весь світ нескінченно жувати одну й ту ж саму «культурну гумку».
І саме в цьому контексті Україна має здорову балетну альтернативу, наприклад «Снігова королева» та «Лісова пісня».
Напередодні новорічних свят Національна опера України представила оновлену виставу «Снігова королева». До музичної складової балету спочатку входили, крім музики Эдварда Гріга, Жуля Массне, ще й фрагменти творів російських композиторів (Чайковського, Лядова і Глазунова), але з початком повномасштабного вторгнення було вирішено вилучити музику титульних представників культури країни-агресора і замінити її на твори Жака Оффенбаха та династії Штраусів.
І, звісно, не можна не згадати про унікальний балет «Лісова пісня» на музику Михайла Скорульського, універсальний для всіх сезонів року. В основу однойменного балету покладено сюжет одного з найкращих творів української літератури — драми-феєрії Лесі Українки. Зрозумілий усім казковий сюжет, чарівна музика, висока майстерність артистів, само полотно вистави плюс розкішні декорації, — наш геніальний національний продукт може стати справжньою візитівкою балетного мистецтва України.
Головна виконавиця ролі Мавки — прима-балерина Тетяна Льозова вважає: «Дуже важливо просувати наше — українське. Українська самобутня культура з відомих причин опинилася у фокусі концентрованої уваги світу. І ми маємо скористатися цим шансом, це важливо зробити і в пам’ять про численні жертви цієї жахливої війни. «Лісова пісня» — це балет про перемогу правди над кривдою, волі над неволею, добра над злом».
***
Отже, час звернути увагу на український репертуар, на народжені в сучасній Україні балети на музику Євгена Станковича, Юрія Шевченка, Вікторії Польової, Івана Небесного та інших. І продовжувати повертатися культурно, ментально в рідне європейське середовище.
І пам’ятаємо: мистецтво в цій цивілізаційній війні — один із найсильніших антидотів.
Більше статей Мирослави Макаревич читайте за посиланням.