Вільні економічні зони: чорна діра чи маяк для інвестора?

Інвестора треба любити. Він потребує чуйного ставлення та надійного захисту. Інакше зачахне й піде до іншого.

Щоб цього не сталося, там, де клімат для інвестицій несприятливий (що нерідко зустрічається на нашому пострадянському просторі), їх вирощують у захищеному грунті, укриваючи від стихії в так званих спеціальних (вільних) економічних зонах. У світі відомо понад 800 таких зон. А появі та розвитку в Україні ВЕЗи значною мірою зобов’язані донеччанам, з ініціативи яких 1998 року Верховна Рада прийняла Закон «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області». Головна його мета — подолати депресивність територій у зв’язку з закриттям, реструктуризацією гірничодобувних та інших підприємств.

Шукаємо інвестора з серйозними намірами

Відповідно до державної програми структурної перебудови вугільної промисловості з 1997 по 2004 рік у стадії ліквідації перебували 53 вугільні підприємства. За цей період було звільнено 59 тис. чоловік. У найближчі два роки доведеться ліквідувати ще 11 шахт, що також призведе до звільнення 7,9 тис. гірників. Разом з тим за час дії Закону «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» схвалено до реалізації 216 інвестиційних проектів вартістю 4 млрд. 294,4 млн. дол., у тому числі за участі іноземних інвесторів — 68 проектів на 837,1 млн. дол. Створено 18 тис. нових робочих місць, понад 30 тис. — збережено. При цьому майже по 30 інвестиційних проектах етап реалізації вже завершено. Нині робота на цих підприємствах здійснюється в звичайному режимі — без надання пільг і з виплатою державі всіх належних податків.

Зрозуміло, що тепличними умовами захищеного грунту намагаються скористатися і бур’яни. Та дбайливий господар у такому випадку вдається до прополювання, а не ламає теплицю.

Однак із заяв окремих членів уряду з приводу ВЕЗ можна дійти висновку, що саме «зламати теплиці» вони й намірилися. Понад те, у необхідності такого кроку переконують Президента України, який на зустрічі з адміністративно-господарською елітою Донецької області недвозначно дав зрозуміти, що вільні економічні зони й території пріоритетного розвитку чекає незавидна доля, і Україну незабаром врятують від цих «чорних дір».

З такими намірами рішуче не погоджується голова Донецької обласної ради Борис Колесников. «Закрити ВЕЗ і ТПР, — підкреслює він, — це відлякати капітал, укотре продемонструвати всьому світу, які високі в Україні ризики для інвестицій».

За словами Бориса Колесникова, після виступу Президента в Донецьку в них відбулася розмова, у результаті якої Віктор Ющенко прийняв рішення обговорити це питання на окремій нараді.

За ініціативу можуть покарати?

— У режимі ВЕЗ, — розповідає Борис Вікторович, — у Донецькій області працюють два підприємства — «Норд», що виробляє побутову техніку, і «Відродження» —з переробки м’ясної продукції. Що ж до територій пріоритетного розвитку, то це понад 180 проектів у містах і районах області, куди інвестор прийшов і власним коштом побудував висококласні підприємства з новітнім устаткуванням, створивши робочі місця та надавши людям роботу. Там середня зарплата становить 1008 гривень, що в 1,5 разу вище, ніж по області, причому затримок із її виплатою ніколи не було.

Діяльність цих підприємств абсолютно прозора. Не стане інвестор ризикувати вкладеними коштами заради сумнівної вигоди від порушення закону. Сюди приходять не заради того, щоб бути пійманим на протизаконних діях і відразу втратити бізнес, створений із неймовірними труднощами. Такого ще жодного разу не траплялося. Було інше, коли інвестор відмовлявся від своїх намірів, упритул зіштовхнувшись із специфікою ставлення до нього держави. У Китаї, приміром, під майбутнє підприємство в рамках ВЕЗ інвестору надають облаштовану інфраструктуру: за державний рахунок побудовано ангари, підведено комунікації. Залишається лише завезти й змонтувати устаткування, найняти робітників і фахівців, знайти яких йому також допомагає держава. В Україні всі ці турботи кладуть на плечі інвестора. Єдине, що він отримує від держави, — це гола ділянка, яку він має облаштувати за свій рахунок. І насамперед побудувати приміщення для митної служби. Адже ВЕЗ — це держава в державі, й поки там не буде митниці, не може бути й мови про завезення будматеріалів, технологічного устаткування, сировини.

І ось тепер, коли в область залучено стільки інвестицій, пропонують, усупереч державним гарантіям, які містяться в законі, заявити інвесторам, що їхні послуги більше не потрібні. Відповідну реакцію спрогнозувати нескладно. Немає сумніву, що інвестори звернуться за захистом до міжнародних судових інстанцій. Як це вплине на Україну, її бюджет, а головне — державний імідж, здогадатися зовсім просто. Недогадливим же можу пояснити. Насамперед зростанням недовіри до України, як це вже сталося з Грузією, яка, відмовившись від ВЕЗ і ТПР, моментально втратила 40% інвестицій. Ще більшою тінізацією економіки. Втратою економічної самостійності та власної економічної безпеки регіонів і кризою в регіонах і субрегіонах із моногалузевою структурою економіки. Багатомільйонними втратами для бюджету, зростанням безробіття і, нарешті, знищенням деяких галузей промисловості внаслідок втрати ними конкурентоспроможності. Чи не надто велику ціну буде сплачено за те, щоб продемонструвати Європі рівні правила гри в Україні перед вступом до СОТ?

Віртуальний прибуток — реальні втрати

Усього з початку функціонування ВЕЗ і ТПР суб’єктам господарювання, які реалізують інвестиційні проекти в Донецькій області, держава надала податкових і митних пільг у сумі понад 6,9 млрд. грн. Тоді як доходи в бюджет і цільові фонди трохи не «дотягли» до 3 млрд. Наявне негативне сальдо в 3 млрд. 959,8 млн., що й дало привід Президенту порівнювати ВЕЗ і ТПР із чорними дірами, у котрих безвісти зникають мільярди.

— Справді, — погоджується Борис Колесников, — із 1998 року пільги становили 6 млрд. 918,2 млн. грн. Та давайте розберемося в їхній структурі, щоб зрозуміти, як утворилося негативне сальдо. З цієї суми 74,5% становлять пільги з мита. Причому на сировину для виробництва м’ясопродуктів у загальному обсязі мит припадає 91,6%. А це ні багато ні мало — 4 млрд. 721,3 млн. грн., що є прямим результатом застосування заборонного мита на ввезення м’ясної сировини, оскільки її ставка становить 1,5 євро за кілограм при ціні свинини на світовому ринку 1,1—2 дол., а м’яса птиці й того менше — 0,6—0,95 дол. за кілограм. Таким чином держава прагне отримати на сплаті ввізного мита в 2,5 разу більше, ніж коштує сам продукт. Можна поцікавитися, скільки в країну завезено м’ясної сировини зі сплатою мита в такому розмірі? Переконаний, що при найскрупульознішому підрахунку цей показник не перевищить 0,0.

Та з іншого боку, всі імпортери птиці — виробники готової продукції сплачують ПДВ «живими» грошима в момент перетинання імпортною сировиною кордону. Скасувавши ці пільги для ВЕЗ і ТПР, держава не поверне 4,7 млрд. грн., тому що це віртуальний прибуток, але реальний ПДВ втратить. Якщо ж виключити з балансу платежів пільги з мита на імпорт м’ясної сировини, отримаємо позитивне сальдо в сумі 761,5 млн. грн.

Проста арифметика

— А тепер, — продовжує Борис Вікторович, — прошу звернути увагу на таке. Питома вага вартості основних фондів підприємств, що реалізують інвестиційні проекти, становить лише 4,3% від вартості основних фондів промислових підприємств області. Та при цьому вони виробляють 15,6% усієї промислової продукції області й на їхню частку припадає 27% відрахувань до бюджету. Не можна також забувати, що як постачальники та підрядники у реалізації інвестиційних проектів беруть участь у цілому понад 3 тисячі підприємств України. Устаткування, сировини й матеріалів ними поставлено на 1 млрд. 491,2 млн. грн., ще на 1 млрд. 204,2 млн. виконано будівельно-монтажних робіт. Також на переробку підприємствам України з загального обсягу виробленої за інвестиційними проектами продукції (35,8 млрд. грн.) поставлено продукції технічного призначення на 18 млрд., що дозволило їм випустити товарів на 29,9 млрд. грн.

Таким чином, у результаті діяльності всіх груп учасників реалізації інвестиційних проектів держава додатково отримала дохід у вигляді податків і обов’язкових платежів у розмірі 9,8 млрд. грн. Працівникам виплачено 2,7 млрд. заробітної плати, а самі підприємства у вигляді амортизаційних відрахувань і прибутку, сплативши податки, отримали 5,4 млрд. грн. на розвиток виробництва й поповнення оборотних коштів. Склавши ці три величини, отримаємо 17,9 млрд. грн., що в 2,6 разу перевищує суму наданих пільг. Такий ось комплексний ефект від реалізації інвестиційних проектів у пільговому режимі.

Боюся, що в деяких представників влади бажання «покарати» Донецьк, який був форпостом прибічників біло-блакитних, відсуває на задній план економічну доцільність. З Києва на адресу регіону звучить чимало закидів, але при цьому скромно замовчують, що лише за рівнем середньої зарплати він займає друге місце після столиці, яка, маю зауважити, має спеціальний статус.

«Не нашкодь!»

Із введенням у дію Закону «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності...» у Донецьку та області створено чимало підприємств, що випускають продукцію європейського, а часом і вищого рівня. Одним із прикладів успішного досвіду інвестування може служити Донецький металургійний завод — одне з найстаріших металургійних підприємств України, створене ще 1872 року «Новоросійським товариством кам’яновугільного, залізоробного й рейкового виробництв» (Англія). До 1899 року директором-розпорядником заводу був англійський фахівець Джон Юз.

Підприємство практично не змінювало свій вигляд до 1996 року, коли в державній політиці України в сфері торгівлі та промисловості почали відбуватися кардинальні зміни. Це, а також офіційні заяви уряду про те, що Україна вітає іноземне інвестування у свою промисловість, привернуло увагу менеджерів ІСТІЛ Груп. Ця компанія, вигравши закритий конкурс Фонду держмайна, стала володарем 40% акцій ДМЗ під зобов’язання вкласти інвестиції в електросталеплавильний цех, устаткування якого безнадійно застаріло. Було вирішено перетворити цех на сучасний міні-завод західного зразка з прогресивною, екологічно чистою технологією виробництва. До 1999 року ці зобов’язання виконано, але ІСТІЛ Груп продовжує інвестувати кошти в розвиток цеху, завдяки чому налагоджено випуск дорогих високоякісних сталей, які охоче купують країни Західної Європи та США.

Потім ДМЗ було реструктуризовано зі створенням на його базі ЗАТ «Істіл (Україна)», куди ввійшли електросталеплавильний, обтискний і копровий цехи, і ВАТ «ДМЗ» з іншими цехами.

Сьогодні ВАТ «ДМЗ» — це сучасне підприємство повного металургійного циклу. Тут виробляють ливарний і переробний чавун, понад 100 різновидів вуглецевих конструкційних, низьколегованих, легованих звичайної якості, якісних і високоякісних марок сталі, товстий (зокрема судновий) лист. Крім того, понад 280 профілерозмірів прокату, сталеві електрозварні прямошовні труби й металеві меблеві каркаси, шлакоутворювальні суміші, гранульований шлак, будматеріали й навіть церковні дзвони з високоякісного кольорового сплаву. Споживачами продукції ВАТ є 15 регіонів України, Росія, Білорусь, Азербайджан, Естонія, Литва, 17 країн Південно-Східної Азії, Близького Сходу, Західної та Центральної Європи.

Як успішні приклади можна назвати ще чимало підприємств найрізноманітнішого профілю, створення яких стало можливе завдяки закордонним інвестиціям. Це й офтальмологічна клініка «Лазер плюс», єдина в південно-східному регіоні України, де амбулаторно проводять лазерну корекцію короткозорості, далекозорості та астигматизму, видалення катаракти з імплантацією штучного кришталика, а також лікування різноманітних уражень судинних оболонок ока. І фабрика меблів «Ерготехнології», реалізація проекту якої вже завершилася і тепер вона не користується пільгами, але справно сплачує податки до бюджету. Лише торік податок на зарплату становив близько 900 тис. грн. Тут випускають настільки «західну» продукцію, що деякі несумлінні російські імпортери, як випадково з’ясував директор підприємства Олександр Заєздний, у себе в країні видавали її за італійську. Причому в покупців це не викликало жодного сумніву. І багато інших, які успішно піднімають рівень своїх товарів і послуг до світових стандартів. Та керівники всіх цих підприємств одностайні в одному: без спеціального режиму інвестиційної діяльності такі успіхи були б неможливими, адже жодний інвестор сюди б просто не прийшов.

— Україну, — каже Борис Колесников, — чомусь постійно порівнюють із ЄС, Китаєм, США, Росією, тим самим відпочатку відмовляючи їй у праві на власну, автентичну модель економічного розвитку, забороняючи навіть думати про свою модель ВЕЗ і ТПР. У результаті такої моделі в України справді немає і не було при жодному уряді. Тому й не дивно, що українські ВЕЗ наразі далекі від досконалості. У них можна знайти чимало недоліків, які потрібно виправляти. Проте там, де робота ведеться ефективно, ВЕЗ і ТПР повною мірою виправдовують своє право на існування, залучаючи інвестиції, створюючи робочі місця, підвищуючи рівень життя людей. І будь-який радикально-спрощений підхід неминуче призведе лише до негативних наслідків. Адже ті, хто закликає до негайної ліквідації ВЕЗ і ТПР, чомусь не наводять результатів жодного макроекономічного дослідження, яке показало б, як це вплине на економіку та бізнес-клімат країни. Для Донецької ж області ліквідація ВЕЗ і ТПР призведе до того, що вже цього року вона, згідно з розрахунками Управління обласної держадміністрації з розвитку територій Донецької області, недоотримає 335 млн. грн. інвестицій (зокрема, 115 млн. іноземних вкладень) і не зможе створити, як це заплановано, 2400 нових робочих місць.

Нещодавня заява першого віце-прем’єра Анатолія Кінаха про те, що уряд огульно не закриватиме вільні економічні зони й території пріоритетного розвитку, дещо заспокоює. Тим паче що, як підкреслив Анатолій Кирилович, це є політикою уряду та відображає позицію Президента.

Сподіватимемося, що цього разу вдасться уникнути чергової радикальної зміни правил гри, й вже розпочаті інвестиційні проекти, розраховані під певний обсяг податкових і митних пільг, вдасться успішно реалізувати.