СПОЖИВЧИЙ ІМУНОДЕФІЦИТ УКРАЇНСЬКОГО РИНКУ

2002-й навряд чи запам’ятався українським споживачам чимось особливим. Незважаючи на те, що саме цього року підстав для оптимізму в них з’явилося більше, ніж було причин для песимізму. Трохи більше року тому, у січні 2002-го, Верховна Рада прийняла зміни й доповнення до Закону «Про захист прав споживачів», а Президент видав указ «Про заходи щодо посилення державного захисту прав споживачів». У березні минулого року кабмінівською постановою створено Міжвідомчу раду з питань захисту прав споживачів. У жовтні на базі Держстандарту — Державний комітет України з технічного регулювання і споживчої політики. І завершився рік указом Президента від 11 грудня, яким затверджено Програму захисту прав споживачів на 2003—2005 роки.

Не вдаючись у докладний аналіз вищезгаданих законодавчих актів, відзначимо найважливіше в них. До сфери державного споживчого захисту залучені місцеві органи самоврядування. Прописано процедуру підготовки щорічної доповіді про стан прав споживачів в Україні з обов’язковим доведенням її змісту до відома органів державної влади і місцевого самоврядування. З ініціативи Української асоціації споживачів та Інституту споживача, вперше у країнах СНД закон впроваджує обов’язкове маркірування товарів, виготовлених із застосуванням генної інженерії. На пропозицію Інституту споживача, до навчальних програм загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів уведено курс «Основи споживчих знань». І найголовніше — захист прав споживачів піднесено до рангу державної політики. Здається, цього більш ніж достатньо для якісного стрибка в ринковому середовищі, де багато правил ефективніше опановуються громадянами на практиці, ніж на папері, і де неписаний договір найчастіше створює реально діюче право.

Сьогодні дуже важливо, як на прийняті нововведення відреагують ринок і споживач.

Паперові норми?

Ніде правди діти, сьогоднішній підприємець швидше піде на невиконання (порушення) закону, ніж на втрату прибутку. А споживач іще не дозрів для активної громадянської позиції відстоювання своїх прав та інтересів — він сподівається, що все це за нього має зробити хтось інший (органи контролю, громадські організації, органи місцевого самоврядування, депутати, Президент, ООН). Зрозуміло, тут не йдеться про всіх без винятку суб’єктів ринку. Але приблизно так, як у математиці плюс, помножений на мінус, дає мінус, тон ринку, на жаль, задають «несвідомі» виробники товарів і малоактивні покупці.

У цій ситуації дуже важливо, щоб законодавчі норми не лише декларували права споживачів, а й забезпечувалися реальними механізмами виконання. Візьмімо для прикладу ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що зобов’язує продавця прийняти в покупця товар, який вийшов із ладу протягом періоду гарантії, і здійснити за свій рахунок його експертизу у триденний термін для встановлення причини поломки. Зазвичай таку експертизу проводить організація, з якою продавець перебуває в договірних відносинах, або, ще «кращий» варіант, — структурний підрозділ того ж таки продавця. Згідно з життєвою мудрістю про те, хто сплачує гроші і замовляє музику, неважко передбачити результати такої експертизи. Адже якщо з’ясується, що в поломці винен споживач, останній зобов’язаний відшкодувати продавцеві вартість експертизи. І ще споживач буде позбавлений права вимагати обміну придбаного неякісного товару або повернення його вартості.

Звісно, зберігається право оскаржувати результати експертизи в судовому порядку. Але навряд чи така перспектива здасться дуже привабливою, тому лише мізерна частина покупців-невдах (5—7%) готова звертатися до суду. Незалежна ж споживча експертиза — поки що зі сфери добрих побажань. Ось що насправді криється за багатообіцяючим словом «гарантія», ось як більшість покупців на практиці здійснюють своє право на відшкодування збитків, заподіяних товарами неналежної якості.

Ще один приклад. 1995 року було ухвалено Закон «Про зв’язок», стаття 12 якого велить встановити якісні показники послуг. Стаття 13 того ж самого закону надає споживачеві право не сплачувати абонентську плату за кожен день надання зв’язківцями неякісних послуг. Більше того, підприємство зв’язку зобов’язане сплачувати абонентові пеню в розмірі 25% добової абонплати у разі неякісної роботи. Але й донині в жодному договорі зі споживачем немає ані критеріїв якості послуг зв’язку, ані, природно, відповідальності оператора перед абонентом за дотримання якості. З тієї банальної причини, що таких критеріїв, швидше за все, не встановлено.

Коли влітку 2002 року Українська асоціація споживачів звернулася до уряду й парламенту з вимогою зобов’язати операторів зв’язку впровадити показники якості їхніх послуг і встановити механізм компенсації збитків, заподіяних споживачам неякісним зв’язком, усі вдавали, що такої проблеми не існує. Отож норми закону не діють. Добрий намір не набув відповідної реалізації. І щоразу, коли споживач не додзвонився, прийняв помилковий дзвінок або, навпаки, потрапив не туди, куди хотів, або хтось уклинився в телефонну розмову, або прийшли незрозумілі дорогі рахунки за телефонні розмови, яких не було, — йому нічого не залишається, як обурюватися на адресу тих, хто цього насправді не заслуговує.

Як і раніше, без відповіді залишається запитання, чому вже понад рік не діє норма про обов’язкове маркірування генетично модифікованих товарів і продуктів, яка набрала чинності в січні 2002 року. Такі продукти напевно перебувають в обігу на українському ринку і потребують особливої уваги.

Такий абстрактний споживач

Автор статті аж ніяк не ставить за мету критикувати прийняті закони. Хотів би розібратися — а чому багато їх не прижилося? Тим паче що, на думку авторитетних експертів, українське законодавство в галузі захисту прав споживачів — одне з найкращих у країнах СНД.

Особливість теперішнього етапу розвитку ринкових процесів полягає в тому, що Україна намагається надати їм споживчого спрямування. Це нове віяння визначає соціалізацію економіки в дуже складних внутрішніх умовах, які, насамперед за своїм змістом, можна визначити як споживчий імунодефіцит ринку. Впроваджуючи такий термін, ми маємо на увазі не соціальну, а ринкову вразливість і незахищеність споживачів. А також «неприживаність» більшості правових норм, що гарантують і захищають їхні права. Причин того багато, однак спробуємо зупинитися на найголовніших.

У розвинених країнах поняття «споживач» асоціюється з домінуючим середнім класом і можливістю вибору з розмаїття товарного ринку. У країнах, що розвиваються (Африка, Латинська Америка, Південно-Східна Азія) — із бідними і, відповідно, відбиває їхні проблеми (наприклад, доступ до найнеобхідніших умов існування). У державах із перехідною економікою, до яких належить Україна, поняття «споживач» наповнене поки що суто абстрактним соціальним змістом. Тим часом багаті, середняки й бідні мають різні можливості розв’язання своїх споживчих проблем. Зрівняти можливості різних соціальних прошарків через рівний доступ до законодавчого захисту своїх споживчих прав — на сьогодні завдання ілюзорне і непосильне як для державних, так і для суспільних інститутів. Цим, власне, й відрізняється споживча політика від звичайної, у якій однаковий доступ до цивільних прав і свобод забезпечується незалежно від соціального статусу.

Курс на європейську інтеграцію зумовлює посилення ролі середнього класу. Тому одним із головних завдань споживчої політики має бути сприяння в його становленні. В Україні прообразом середнього класу є прошарок населення з так званою латентною платоспроможністю за рахунок накопичень на «чорний день». Істотне підживлення становлять заробітки мільйонів українців, змушених працювати за кордоном. Між іншим, «розкриття» латентної платоспроможності населення — основа маркетингової стратегії більшості виробників, що опановують український ринок.

Не менш важливо, щоб у національних і регіональних програмах захисту прав споживачів були передбачені механізми ринкового захисту бідних прошарків. Ідеться саме про ринкові механізми, а не про соціальний захист споживачів, який досі за інерцією застосовують до ринкових процесів. Якщо соціальний захист покликаний гарантувати мінімальний рівень виживання, то призначення ринкового захисту — забезпечити доступ до цього рівня. Наприклад, субсидії для малозабезпечених при оплаті комунальних платежів будуть набагато ефективнішими, якщо самі комунальні послуги матимуть належну якість і якщо платники зможуть реально скористатися своїм правом на відшкодування збитків, заподіяних неякісними послугами. І навпаки.

Так само будь-яке адміністративне підвищення цін на товари й послуги повинне автоматично супроводжуватися підвищенням гарантій і відповідальності з боку виробників перед споживачами. Це буде всім зрозуміло, чесно й по-ринковому.

Не менш важливо, щоб державні та суспільні установи, які захищають права споживачів, не захоплювалися надмірним адмініструванням. Скажімо, щоб адміністративна відповідальність за порушення прав споживачів у вигляді заборон та штрафів, які підлягають стягненню в бюджет, не була єдиним засобом реагування на такі порушення. Найбільші штрафи до бюджету не зможуть компенсувати шкоди споживачам. Тому так важливо вдосконалити правові механізми компенсації збитків і відшкодування втрат. Наприклад, частину стягненого штрафу віддавати саме тим, хто зазнав реальних збитків від придбання неякісного товару або послуги, заодно надавши право виробникам та торгівлі оскаржувати такі рішення в судовому порядку.

Про вигоду якості

Ринкове регулювання передбачає, що самі виробники не мають розглядати законодавство про захист прав споживачів як дамоклів меч. Необхідно, щоб вони могли використовувати українські закони як засіб підвищення конкурентоспроможності своїх товарів та послуг. Наприклад, випускати продукцію і надавати населенню послуги, які відповідають вищим вимогам до якості, ніж те прописано в законі. Наскільки це реально й чи багато в Україні таких виробників? Як гласить Євангеліє, багато покликаних, але мало обраних. Проте, зіставляючи реальність із можливостями, вже зараз можна використовувати досвід Української асоціації споживачів та Інституту споживача в укладанні публічних угод із найвпливовішими виробниками.

Сенс таких угод — у привселюдних зобов’язаннях дотримуватися етичних стандартів поведінки стосовно споживачів, проводити чесну конкуренцію, маркетингову, рекламну практику. З іншого боку, завдяки такій публічній персоніфікації підприємства одержать статус перших серед найкращих. Таким чином, закладаються основи балансу інтересів сторін.

На жаль, таких угод поки що дуже мало. Проте вони можуть стати практичним підгрунтям майбутніх маркетингових кодексів і кодексів честі, мета яких — створення режиму найбільшого сприяння для споживачів.

Серед першочергових завдань — запровадження в навчальних закладах систематичної і комплексної споживчої освіти. Без формування в населення ринкового мислення, адаптованого до реального життя, неможливо рухати економічні реформи. Крім того, споживча освіта є ефективним ринковим способом боротьби з бідністю. Уміння користуватися споживчими правами дозволяє раціональніше витрачати сімейний бюджет, заощаджувати побутові ресурси.

На відміну від синдрому набутого імунодефіциту людини, вилікувати споживчий імунодефіцит як хворобу нашого ринку можна. Для цього слід консолідувати зусилля всіх зацікавлених сторін — споживачів, виробників і держави — для усунення причин, що його породили, і побудови якісно нових відносин на основі балансу інтересів. Першими симптомами одужання будуть помітна активізація покупців товарів і пряма зацікавленість підприємців у дотриманні законодавства про захист прав споживачів.