ПРО ЗОЛОТО, ГУДКИ ТА ДУРНІВ

У випуску «ДТ» від 19 травня 2001 року опубліковано статтю К.Лосіка з Закарпаття «Золоте золото». Редакція свідомо не втручалася в авторський текст (хоча нам було що заперечити).

Цю тему вирішив продовжити народний депутат Сергій Чукмасов, екс-глава держкомпанії «Укрзолото».

Ми вдячні панові Чукмасову за постійну увагу до теми «українського золота». Сподіваємося, і читачів «ДТ» думка С.Чукмасова зацікавить.

У серпні в Україні пишно відзначатимуть десятиліття незалежності. Центр Києва зразково впорядкують, міліцію одягнуть у парадну форму, а вечірнє небо розфарбують феєрверками. Напевно пролунають і парадні промови, зміст яких зведеться до слів про гордість за те, що країні вдалося прожити цілих десять років.

У потоці славослів’я скажуть і про першого українського космонавта, і про закриття ЧАЕС, і ще про певні звершення, приміром, про досягнення Андрія Шевченка на Апеннінах. Не забудуть і про те, що країна в це десятиліття видобула перше золото. Питання в тім, чи варто нам пишатися цим золотом? Чи не перетворилася сама ідея українського золота на аналог буксира в одеському порту, вся пара якого пішла у гудок?

1992 року Леонід Кравчук на економічному форумі в Давосі заявив, що найближчим часом Україна ввійде до світового клубу золотодобувних країн. Романтизм першого президента зрозумілий. Проте наївно було б припускати, що в цьому клубі нас чекали з розпростертими обіймами. Саме в цей час на ринку остаточно сформувалося угруповання, з яким сьогодні активно бореться організація Gold Anti-Trust, яка твердить, що ряд банкірів і біржових спекулянтів штучно гальмують зростання цін на дорогоцінні метали. У Gold Anti-Trust не виключають, що в середині 90-х розпочалася довгострокова операція, мета якої — поглинання дрібних і середніх виробників золота й зосередження видобутку в руках п’яти-семи потужних компаній. В Україні про це сном-духом не відали. Ми були сліпими кошенятами. Але «там» про це не знали, і тому поставилися з побоюванням.

На початку 90-х в Україну занадилися іноземні фахівці гірничорудної галузі. Цікавила їх, як показав час, лише геологічна інформація. Деяким з них вдалося навіть домогтися проведення власних розвідувальних робіт, що було з їхнього боку цілком розумно, — дані про надра завжди вважалися державною таємницею. Сьогодні ніхто не зможе сказати напевно: що з’ясували іноземні скаути-геологи. Але за кілька років після цього в країну гуртом поїхали представники золотодобувних компаній.

Про те, що Україна може сама видобувати золото, згадали лише після перемоги на виборах-94 Леоніда Кучми. Невдовзі з’явилася держпрограма «Золото України». До цього часу в країні було вже все готово до початку власного золотовидобутку. Що мала держава на той момент? У Закарпатті завершувалися підготовчі роботи на Мужиєвському родовищі. Тут також було оконтурено перспективне родовище Сауляк. У Дніпропетровській області закінчувалися геологорозвідувальні роботи на Сергієвському родовищі, а на об’єкті Балка Широка почали будувати шахту. Шахти також були закладені на родовищах Клинцовське (Кіровоградська обл.) і Травневе (Одеська обл.). У Донбасі активно вели розвідки на Нагольному кряжі. Здавалося, ще трохи — і «процес піде». Але потрібні були гроші. І далі сталося все, «як завжди».

Весь 1996 рік йшла боротьба за те, як розвивати галузь. Між підприємствами, відомствами й областями розпочалося змагання за право володіння хоча б шматком шкіри цього невбитого ведмедя. Міжвідомчим і регіональним суперечкам могло (й мало) покласти кінець створення однієї потужної структури. І в серпні 1996-го створили держкомпанію «Укрзолото». Цей проект грунтувався на розробках Національної академії наук України. Головним його ідеологом став, на превеликий жаль, нині покійний, академік Віктор Трефілов. Ініціативна група, заручившись підтримкою в парламенті, запропонувала провести економічний експеримент. Ідея полягала ось у чому: у держави немає коштів на будівництво нової галузі, а на Заході давно існує налагоджений біржовий механізм «підйому грошей» під золото, яке ще знаходиться в землі. Для цього необхідно зареєструвати на одній з західних бірж металів компанію, яка володіє золоторудними родовищами, пройти через міжнародний аудит запасів, а потім реалізувати частину акцій цього підприємства. У НАНУ не винаходили велосипед: так працювали практично всі молоді золотодобувні компанії, виходячи на міжнародний ринок. Проект схвалив Кабінет міністрів, тоді ще очолюваний Євгеном Марчуком.

А потім «Укрзолото» зіштовхнулося з українськими реаліями... Шалений опір відчувався на всіх рівнях. З приводу розробки багатьох родовищ у тодішньому Мінпромі пройшов не один раунд переговорів з іноземними компаніями, результатом яких стали численні протоколи про наміри. З’ясувалося, що геологічна інформація не завжди, м’яко кажучи, відповідала дійсності — особливо у видатковій частині. З’ясувалося, що для одержання найпростішої документації необхідно зняття грифу таємності, а для допуску на родовища іноземних аудиторів — сотні узгоджень.

Не менше дратувало й заважало працювати те, що називають «ментальністю». Як з’ясувалося, шахту на родовищі Балка Широка заклали не в тому місці, де рекомендували геологи, а там, де показав місцевий голова колгоспу: у точці поверхні, найближчій до рудних полів, у нього було посіяно кукурудзу. Шахту почали будувати в яру, у жахливих гідроумовах, а до золотої «голівки» потрібно йти під землею зайві сотні метрів (на практиці — витрачати зайві мільйони). А геологи, обурені такими фактами, на гроші, виділені державою для пошуку золотоносних родовищ, збудували житловий будинок...

Саме тому групі, котра взялася проводити економічний експеримент зі створення золотодобувної і золотопереробної галузі, довелося розпочинати з законодавчої бази. Улітку 1997 року таки ухвалили Закон «Про дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння». Після нього був законопроект, що став основою для майбутнього закону «Про розподіл продукції». Було змінено функції держпробірної палати, що існувала до цього як госпрозрахункове підприємство, а не орган нагляду.

А весь цей час «Укрзолото» «їли»... Після чергової зміни уряду, компанію просто ліквідували, не давши їй навіть можливості розгорнути роботу. До цього часу на західних біржах встигли «підмочити» механізм залучення коштів під ще невидобуте золото. Розкриття колосальної афери на індонезійському родовищі Бусанг призвело до того, що будь-якої гучної заяви про нові поклади дорогоцінних металів інвестори почали ставитися вкрай обережно, а наші бюрократичні рогатки там сприймалися як бажання приховати «реальний» вміст золота в руді.

Спочатку в «Укрзолоті» міркували так: «Не треба нам допомагати, головне — не заважайте». Озираючись на минуле, розумієш, що без дійової держпідтримки таку махину було не зрушити. Тому я розумію Олександра Притику, чия компанія «Укрполіметали» стала наступником «Укрзолота». «Не треба докоряти, — каже пан Притика, — або ми й надалі в пісочниці лопаткою колупатимемося, або час підходити до золотовидобутку по-дорослому!»

Справді, дитячий вік українського золотовидобутку завершується. Так вийшло, що кожен прем’єр-міністр по-своєму бачив перспективу цієї галузі. Євген Марчук — як можливість повернення в країну вивезених коштів. Павло Лазаренко — як мережу спільних підприємств. Валерій Пустовойтенко — як завгодно, але тільки не як у Лазаренка. Віктор Ющенко — як скромне (без особливих зусиль і витрат) поповнення запасів держскарбниці за мінімальною ціною. Переконаний, що своя позиція з «золотої проблеми» є й в Анатолія Кінаха. Адже програма «Золото України» зразка 1995—96 років створювалася під його безпосереднім керівництвом. Він напевно знає, чого варте таке «задоволення».

Сподіваюся, ви з належною часткою скепсису ставитеся до «пророцтв» аналітиків, котрі твердять, що золото давно перестало відігравати велику роль у світовій економіці. Усі країни, які входять у «клуб золотовидобувників» — провідні держави у світі. Виняток становлять хіба що Гана й Узбекистан, але це — їхні проблеми. Статистика показує, що накопичення дорогоцінних металів залишається найстабільнішим способом збереження капіталів. Для тих, хто не женеться за надприбутками. У світі бурхливо розвивається ювелірна промисловість, і цей бум ми відчуємо вже незабаром, якщо правильно підійдемо до формування золотодобувної галузі. Час, коли метал було вигідніше перерозподіляти, закінчується. Уже завтра його буде вигідно видобувати. Не варто забувати і про ідею, яка п’ять років тому здавалася «Новими Васюками». У жовтні 1997 року на проведеному Нацбанком України семінарі експерти казали про те, що необхідно використовувати унікальне геополітичне розташування України для створення в Києві біржі дорогоцінних металів і каміння, орієнтованої на ринки країн південно-східної Європи.

Сьогодні на світовому ринку дорогоцінних металів складається ситуація, сприятлива для золотовидобутку. Споживання цього металу неухильно зростає. Європейські банки продали велику частину своїх запасів дорогоцінних металів, а це означає, що масових викидів банківських металів, здатних знову обрушити ринок, не станеться. Ціна за тройську унцію металу починає «танцювати» навколо заповітної для кожного старателя позначки в 300 доларів.

Антимонопольне розслідування на Заході зв’язує руки біржовим спекулянтам. Настав час для входження, справжнього, а не декларативного, до «світового золотого клубу». Без гудків і дурнів. Для цього потрібна «дещиця» — тотальна державна підтримка створюваної галузі. Якщо держава не може цього зробити, то про українське золото потрібно надовго забути, залишивши його нащадкам. Сказав же хтось: «Ми все одно позичаємо багатства надр. Беремо в борг у своїх дітей і онуків».

Пишатися ж українським золотом варто. І думати про його майбутнє потрібно вже сьогодні. А чергові проблеми, крім уже звичної відсутності фінансування галузі, очевидні: на околиці селища Солоне неподалік від Дніпропетровська, між собою сваряться селяни — вони хочуть розпаювання земель, під якими знаходиться найбільше в Європі родовище золота — Сергієвське.

Для тих, хто прийде в це місце «копати золото» через кілька років, розповіді про колгоспну кукурудзу в Балці Широкій здаватимуться «легким жанром». Золотовидобувники зіштовхнуться з поняттям «приватна власність», а, можливо, — і з фермерами з гранатами. Передбачати й визначати можливі проблеми потрібно сьогодні та продовжувати будівництво галузі. Інакше наші «друзі» з сусідньої Росії ще років сто іронізуватимуть з приводу золота України, описуючи «крутого конотопського шерифа й парубків-старателів» фразою: «Перепрошую, друже, але мій «Запорожець» не витримає двох».