ПОКИ НЕ ЗАПАЛЕНІ СВІЧКИ ПРО ДОЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЕНЕРГЕТИКИ

Трудова діяльність Віталія Федоровича Склярова пов’язана виключно з енергетикою. 1957 року, після закінчення інституту з освітою інженера-електрика, його послали працювати начальником зміни електроцеху Ворошиловградської ГРЕС. Подолавши всі щаблі службової кар’єри, він 1982 року очолив Міністерство енергетики України, яким керував 11 років. Проводив наукову діяльність, 1984 року став академіком Інженерної академії СРСР, а з 1992-го — академік Інженерної академії України. Депутат Верховної Ради республіки Х-ХІ скликань. З перших днів чорнобильської катастрофи був активним учасником ліквідації її наслідків. Має звання «Почесний енергетик СРСР» (1985) і «Заслужений енергетик України» (1991), лауреат Держпремії України в галузі науки й техніки (1982). Автор понад сотні статей про енергетику, низки наукових праць, книжок і документально-публіцистичної повісті «Завтра був Чорнобиль».

У низці різних криз, що вподобали нашу країну, своє гідне місце посідає криза енергетична, вирізняючись надзвичайно затяжним характером і загрожуючи особливо тяжкими наслідками, аж до повного розвалу національної енергосистеми.

Щоб вийти з криз, складають безліч різнокаліберних програм. Їх пишуть грамотні й не дуже вчені, досвідчені й не дуже політики, професійні й геть наївні економісти. Ці опуси часто великі й багатопланові, інколи з вигляду цілком респектабельні. Але всі антикризові програми (назва може бути закамуфльована) ріднить їх абсолютна нереальність, вони моментально, відразу ж після затвердження, приречені на забуття. Найдивовижніше, що про це знають і ті, хто пропонує програми, і ті, хто їх приймає. Але це своєрідний ритуал, обов’язкова процедура, що супроводжує, приміром, призначення нового прем’єра.

А причина невдач, за великим рахунком, одна єдина. Просто ніхто й ніколи не читав кризових програм, тобто програм, які довели країну до кризи. Ознайомлення з ними значно прояснило б картину, дозволило б зрозуміти природу криз. Принаймні стало б ясно, чи мають вони замовний характер і кому це вигідно.

Втім, повернімося до енергетики. Мудрі державні правителі завжди приділяли їй підвищену увагу, розуміючи її виняткове значення в житті країни. Нині у нас це розуміння й увага трансформувалися в дуже своєрідну кадрову політику. Просто неймовірні легкість і невимушеність, із якими призначалися та змінювалися керівники, від яких залежала доля галузі. Цілком у дусі відомого вислову про те, що кадри вирішують усе (для своїх), вони починали розв’язувати власні нагромаджені проблеми. Їхня необтяженість знаннями, а також традиційна дисциплінованість енергетиків створювали ілюзію легкості керування галуззю.

Легкопері журналісти відразу наділяли новоявлених енергетиків титулами «першого енергетика країни», «енергетичної принцеси», «першої леді енергетики» тощо. Зрештою, у колі енергетиків такі коронації викликали, щонайкраще, іронічну посмішку.

Нове керівництво зазвичай починало справу з «оптимізації грошових потоків». Забуваючи при цьому, що перш ніж щось оптимізувати, потрібно спочатку щось створити й потім довго та ретельно плекати.

Заради справедливості зазначу, що здорове бажання не платити за енергію у споживачів було завжди. Проявлялося воно по-різному, але на певному рівні відповідальності завдання стягування грошей і недопущення розрідження тарифів набирало першорядного значення. Багаторічний досвід роботи в енергетиці змусив мене фанатично дотримуватися, по суті, одного, але дуже суворого правила: не можна допускати наявності більше трьох неплатників. Ніщо так не розбещує, як негативний приклад і безкарність. Варто дізнатися, що можна не платити і за це нічого не буде, як відразу почнеться ланцюгова реакція неплатежів. Тому слідували абсолютно логічні кроки: якщо попередження й умовляння не спрацьовували, застосовувалося примусове відключення. Певна річ, було розроблено цілу ритуальну систему погоджень і підтримок на урядовому рівні, але відключалися всі, незалежно від категорії та особистих зв’язків. Приміром, так вчинили свого часу з харківською залізницею, іншими великими та впливовими споживачами. Але, мабуть, найяскравішим прикладом було відключення цілих країн.

Сьогодні вже мало хто пам’ятає, що були часи, коли Україна експортувала електроенергію в сусідні країни на 1,5 мільярда у.о. щороку. Коли ми перетворилися на самостійну державу, то негайно зажадали від країн-імпортерів оплати за передану електроенергію безпосередньо Україні, а не Москві, як це робилося раніше. Угорщина, Румунія, Болгарія, Польща, Австрія чемно відповіли, що вони не проти, та позаяк у них контракти з «Енергомашекспортом», а узгодження й переукладання заберуть багато часу, вони й далі планують переказувати гроші в російський «Зовнішекономбанк». Тоді, після енергійних телефонних переговорів та безрезультатних запросин прибути до Києва, ми «відключили» Румунію, а потім і Угорщину. Представники зацікавлених країн негайно прилетіли, усе підписали, і вся ця процедура забрала лише кілька днів.

Правда, 20 млн. так і залишилися в Москві як такі, що надійшли помилково. Зате решта грошей справно надходила в Україну.

Сьогодні цих проблем немає, бо експортний ринок електроенергії бездумно зруйновано й дуже швидко втрачено. А створювали його багато років надзвичайно ретельно та бережно, додаючи КВт.год. до КВт.год. часу. Енергетика, загалом, річ дуже тонка, й через трубу її не візьмеш, навіть якщо ця труба газова. До речі, про газ. У недалекому минулому електростанції не спалювали газ, а працювали тільки на вугіллі. Вважалося, що газ лише «розбещує» станційників, бо втрачається кваліфікація теплоенергетиків: на газі працювати легше, ніж на вугіллі. Повною мірою я оцінив слушність цих тверджень тепер, коли чітко видно, як деградує теплова енергетика, «присмоктавшись» до пагубної в усьому, просто-таки наркотичної газової труби.

Майже кожному зрозуміло: замість платити божевільні гроші за газ Росії, постійно перебуваючи при цьому під загрозою його відключення, отже й розвалу енергосистеми країни, куди розумніше набратися політичної волі й рішучості та скоротити витрачання газу в котельнях до технічного мінімуму, закупити нафту, завантажити нафтопереробні заводи, продати легкі фракції на ринку, здешевити мазут, заповнити мазутні ємкості на електростанціях, накопичити до зими вугілля на складах і спокійно чекати наступної зими. Того, що лежить на складах електростанцій, уже ніхто не скоротить, не заблокує, не відбере. Та ба. Рік у рік повторюється та сама помилка: спалюється надмірна кількість газу, гроші відпливають з України, замість того щоб потрапити до шахтарів, і газовий зашморг дедалі тугіше затягується на шиї рідної держави та її енергетиків.

Ясна річ, газове лобі, таке могутнє в нашій країні, за всяку ціну намагається не дати вислизнути з цього зашморгу і, більше того, розуміючи, що при роботі в єдиній енергосистемі з Росією вони просто втратять ту частину грошей, яку платитимуть за перетічну електроенергію, всіляко перешкоджають об’єднанню енергосистем. Їх не зупиняє навіть те, що робота на зниженій частоті струму надзвичайно небезпечна й рано чи пізно призведе до грандіозної системної аварії, що абсолютно неприпустимо. Більше того, це шкідливо для лопаткових апаратів турбін і завдає неймовірних технологічних збитків уже сьогодні у процесі виробництва.

Та якщо зірки запалюють, то це комусь потрібно. Більше того, це просто необхідно, щоб спалахували нові зірки. І ось засяяла наднова зірка Мінпаливенерго, щоб одержати безперешкодний доступ до енергетичних грошей, щоб на певний час заткнути рота шахтарям і основну масу грошей «відвантажити» за газ. Енергетикам перепадають крихти, яких не вистачає навіть на елементарні ремонти блоків, а говорити про модернізацію застарілих і спорудження нових вважається вершиною непристойності та безграмотності. І як неспростовний аргумент на всі часи гордо повідомляється, що бракує грошей навіть на зарплату. І далі поблажливо, зі знижкою на необізнаність співрозмовника: ну які ж, мовляв, тут можуть бути нові блоки? На що ж ви сподіваєтеся?! На якого стратегічного інвестора? Кому ви потрібні з таким складом устаткування і в такому запущеному стані? Ваш омріяний інвестор прийде тільки в одному єдиному випадку — якщо відчує солодкий запах прибутків.

Фахівцям абсолютно очевидно, що створення Мінпаливенерго в умовах відсутності в країні централізованої структури типу РАТ «ЄЕС Росії» не проста помилка, а злочинна, вона вже призвела до втрати енергетичного кадрового потенціалу вищого рівня управління. І за дуже короткий час наслідки цієї бездумної акції прямо позначаться на стані основного енергетичного устаткування, і без того вкрай запущеного. І тоді мало нікому не буде, а загальновідома енергетична криза в російському Примор’ї здаватиметься нам невинними дитячими пустощами.

Якщо ви думаєте, що про всі ці обставини не були поінформовані особи найвищої відповідальності країни, то глибоко помиляєтеся. Було, як мені здається, із усією переконливістю доведено необхідність негайного створення централізованої енергетичної структури, в обов’язки якої входило б, передусім, забезпечення всіх електро- й теплоенергією. Звісно, під держконтролем на ринкових засадах, але з обов’язковим державним ціновим регулюванням. Найдивовижніше, що мене зрозуміли й підтримали. Але далі нічого не послідувало.

Коли мене інколи запитують (а це буває, попри очевидну істину, що чим більше в тебе досвіду, тим менший на нього попит, і взагалі, ти найкраще знаєш те, що нікому непотрібне або нецікаве), що ж найголовніше в енергетиці: казан, турбіна, генератор, трансформатор, лінії електропередачі, я завжди відповідаю, що найголовніше — не оскандалитися у відповідальний момент і завжди мати мужність дивитися правді в очі.

Отже, допустимо апріорі, що першого немає, і спробуємо подивитися правді в очі. Ми маємо потужний, але стрімкими темпами старіючий енергетичний комплекс, який створювався протягом останніх кількох десятиліть і цілком відповідав усім передовим досягненням науки й техніки свого часу. Те, що він досі функціонує, попри всі намагання його знищити, свідчить, що покладені в основу його створення науково-технічні принципи були цілком правильні, отже й люди, котрі цим комплексом керували, знали свою справу.

Проте час нікого не чекає, він байдужий до наших потрясінь, і ми вже безнадійно відстали від світового технічного рівня в енергетиці. ККД наших енергоустановок викликає лише жаль, практично повна відсутність регулювальних енергопотужностей призводить до нетерпимого змертвіння енергосистеми, ефективність струмоприймачів смішна, а про енергозбереження можна тільки мріяти. Усі марні спроби створити власний замкнутий паливний атомний цикл можуть викликати лише подив. Невже авторам незрозуміло, що сама ідея — мертвонароджена, бо, приміром, США працювали над цією проблемою 20 років і витратили на її реалізацію понад 150 млрд. дол.

Ми просто приречені орієнтуватися на вугілля як основне паливо для електростанцій, на всіляке держстимулювання енергозбереження й розвиток нетрадиційних і поновлюваних джерел енергії. Вважайте все викладене криком енергетичної душі, яка пропрацювала в енергетиці 40 років на всіх можливих посадах.

Повністю ратуючи за вугілля, я, певна річ, визнаю, що бувають обставини, коли газ просто незамінний. Так було при будівництві вкрай необхідної для опалення міста Київської ТЕЦ-6. Здавалося очевидним, що спалювання вугілля в межах Києва просто неприпустиме, з екологічного погляду. Проте Держплан наполягав на закріпленні саме вугілля як основного палива й мазуту — як резервного. Тоді Держплан був могутньою силою, міг довести все і всім, а паливна кон’юнктура складалася явно не на нашу користь.

Маючи неабиякий досвід перемог і поразок у боротьбі зі всемогутнім органом, ми поступово залучали весь наявний арсенал. Було підготовлено документи від міськвиконкому, міськкому, висновки різних екологічних комісій, листи Академії наук. Нарешті до справи долучився уряд республіки. Результату — жодного, Держплан стояв мертво. Одне слово, найшла республіканська коса на держпланівський камінь.

Ситуація нагнітилася до краю. Будівництво житла в місті було об’єктом найпильнішої уваги самого В.Щербицького. Його, природно, поінформували про безвихідну ситуацію, тож він підключився до її розв’язання з усією могуттю члена політбюро Союзу. Він був нашою останньою надією. На мій превеликий подив, і він, завжди й у всьому підтримуючи енергетиків, не зміг нічого вдіяти. Складалася трагічна дилема: будувати станцію абсолютно необхідно, але абсолютно неприпустима робота її на вугіллі.

...Раптом лунає дзвінок «сотки» (телефон урядового зв’язку, на який відповідали завжди самі власники апарата). Знайомий глухуватий голос. Подальшу розмову після чемного привітання пам’ятаю дослівно.

«Скажіть, будь ласка, як вирішується питання з будівництвом нової київської ТЕЦ? Ви розумієте, що ви стримуєте будівництво житла в цьому районі?»

«Розумію, Володимире Васильовичу, але я все не можу вирішити питання з виділенням газу для ТЕЦ, а будувати на вугіллі вважаю неприпустимим. Без закріплення палива відкрити титул на будівництво станції неможливо».

Авжеж, я розумів, що розмова ведеться неспроста, і внутрішньо напружився.

«Ну, це зрозуміло». Пауза. «Ось що. Завтра Байбакову нададуть звання Героя соцпраці. Так заведено: тому, хто перший поздоровить із цим званням, відмовляти в будь-якому розумному проханні не можна. Він, звісно, про це знає. Спробуйте всіх випередити. Вилітайте до Москви і постарайтеся вирішити питання виділення газу для ТЕЦ. Я зателефоную товаришу Згурському, вам доцільно об’єднати зусилля. Інформуйте. Зичу успіху».

Я досить добре розумів, скільки невирішених у Держплані надзвичайно важливих питань було у В.Щербицького, як йому допікали регіональні керівники, але він вибрав саме енергетичне питання, й це багато про що свідчило.

...Операція поздоровлення сама собою давно відпрацьована й досить тривіальна. Але в той скромний час обов’язково, як показник особливої поваги, потрібно було виявити винахідливість. У нашому випадку пройде джентльменський набір: горілка з перцем, українська ковбаса в діжечці й випробувана фігурка Тараса Шевченка. Хто б знав, у скількох високих кабінетах стояли або Шевченко, або запорізький козак, вірою та правдою служачи рідній Україні, чесно й безкорисливо допомагаючи вирішувати на її користь надскладні питання. Шкода, що це не надихнуло їхніх декотрих безславних нащадків.

У призначений час зустрічаємося з мером у Держплані. Все обговорили, пройшли в кімнату відпочинку, накрили імпровізований стіл в українському стилі, а об’єкта поздоровлення немає. Затримується.

Та нарешті з’являється наш довгожданий Микола Костянтинович Байбаков. Вдає чи справді не здогадується, чому ми з’явилися. І тут в усій красі виступає мер, виголошує промову про заслуги, вірність справі партії та уряду і т.ін. Натхнення є натхнення, а воно тоді було на нашому, українському боці.

«Але як ви дізналися? Указ щойно підписано. Я буквально від Леоніда Ілліча, який мене першим поздоровив».

Це нас заспокоїло й підбадьорило. Ми чудово розуміли, що тов. Брежнєв нічого в тов. Байбакова не проситиме.

«Знаєте, у Героїв соцпраці заведено виконувати прохання, з яким звернуться ті, хто перші поздоровлять?», — дуже вміло перевів розмову в потрібне русло мер.

«Чого ж ви хочете?» — досить кисло запитав голова.

«Газу для київської ТЕЦ-6», — сміливо підключився я.

«Але це аж ніяк неможливо». Далі пішли чудово відомі нам резони. Проте Валентин Арсенійович мав запас абсолютно невідпорних аргументів.

І шальки терезів, трішки погойдавшись, почали явно схилятися на наш бік. «Гаразд. Підготуйте проект рішення і приходьте завтра. Я підпишу».

Але ми до цієї маленької військової хитрості були готові.

«Ось він — готовенький, вичитаний і перевірений, але, звісно, без віз ваших заступників», — і я хутенько поклав на стіл гарненьку течку, в якій причаїлася доля багатьох київських квартир.

...Так народилася ТЕЦ — красуня на Троєщині. Вона й тепер одна з найкращих станцій країни. Щоправда, третій блок, майже повністю готовий до монтажу, так і не запустили, але це вже інша сумна історія.

До речі, раджу тим нашим олігархам, котрі не розглядають бізнес як засіб для крадіжок в особливо великих розмірах, звернути щонайпильнішу увагу на цей найпривабливіший в усій енергетиці України об’єкт для приватизації. Кращого немає, я в цьому впевнений.

Залишилося відповісти на запитання, для чого я так докладно розповів про цю вже досить давню історію? Передусім хотілося підкреслити, яку увагу приділяли енергетиці на державному рівні, і такі увагу й повагу необхідно негайно повернути цій базовій галузі. Повернути в усіх аспектах, хоч який опір це викликало б. Повчальним мені видається й те, що для виконання складного завдання об’єднувалися зусилля всіх, хто міг бути чимсь корисним, зокрема й лідера республіки. Ми були однодумцями, незалежно від посади та становища в суспільстві.

А якщо залишити все без змін, то дуже скоро доведеться припинити навіть розмови про можливе відновлення економіки. Її не буде на чому відновлювати, й енергетика перетвориться на універсальне й дуже ефективне гальмо будь-якого прогресу. Зазначте, я абсолютно не торкаюся політичних і соціальних наслідків майбутніх енергетичних криз. Це не мій фах, а фантазія в кожного індивідуума власна.

Далі, у мене цілком відсутні будь-які амбіції, просто хотілося б розраховувати на пристойну частку об’єктивності та здорового глузду в тих, хто розпоряджається долею галузі, і по змозі хочеться захистити інтереси енергетиків, як доводилося це робити колись у минулому. Авжеж, це справа і моїх колег-міністрів, котрі працювали після 1993 року. Якщо їх усіх разом зібрати, буде ціла футбольна команда. Це ж сила! Вони добре поінформовані, але чомусь усі дружно мовчать. А більше терпіти і мовчки спостерігати не можна — щоб не довелося незабаром розмовляти про енергетику при свічках, запалених аж ніяк не для створення романтичної обстановки.