«МОВЧІТЬ, РАБИ, БО ВИЖЕНЕМО»

Приватне підприємство «Атлант» (назву змінено) в одному із райцентрів Тернопільщини — якраз те, яких бракує українській економіці. Фірма не «купи-продай», а виробник, її продукція розходиться миттєво. Працюють тут з півсотні симпатичних дівчат і жінок. Працюють... бо нікуди діватися. «Якими компліментами хазяїн нас не облагороджує!» — скаржаться робітниці. — «Кози, гайда до роботи!» — це ще дуже м’яко». «Платить пан Влодко 120—150 гривень на місяць, і то добре, — розраджує себе і подруг Катерина М. — У нашій місцевості більше грошей не заробиш. Область аграрна, відстала».

Синиця в жмені, точніше, в кишені таки гріє душу. На підприємствах-гігантах Тернопільщини, де працює до 5 тисяч робітників, затримки з виплатою зарплати впродовж останніх п’яти років — звичне явище. На комбайновому заводі, наприклад, заборгованість із виплати зарплати досягла шести місячних фондів, у ВАТ «Ватра» — двох, у ВАТ «Текстерно» — півтора. За даними обласного управління статистики, загалом у промисловості області ці борги з початку року зросли на 25,5 відсотка і досягли 147 млн. гривень. Тобто одному працівникові в середньому не виплатили 560 гривень.

Велика частка заборгованості припадає на ключові для регіону галузі — харчову промисловість, машинобудування і металообробку, легку промисловість. Та 60 відсотків усіх невиплачених сум зарплати — у сільському господарстві. Рятуйтеся, мовляв, селяни, підсобним господарством або випадковими заробітками. І це при тому, що заробітна плата в області — одна з найнижчих в Україні. Скажімо, середній рівень заробітної плати у народному господарстві області за дев’ять місяців цього року становив 124 гривні. У сільському господарстві та в закладах культури заробітки були ще жалюгіднішими — відповідно 69 та 79 гривень. Вони й близько не дотягують до прожиткового мінімуму.

Тільки-но намацаєш дно, як воно вислизає з-під ніг. Якщо на деяких підприємствах борги із зарплати зменшуються, то зростає заборгованість перед Пенсійним фондом. Бо розраховуються з працівниками здебільшого товаром. У ВАТ «Текстерно» основну частину зарплати видають пос- тільними речами, ВАТ «Ватра» до 30 відсотків платить світильниками...

Стан бюджетної сфери в останні два місяці трохи обнадіює. Тут борги із зарплати в області скоротилися у 1,7 разу. Та бюджетники отримали свої кровні в основному за рахунок дотації з держ- бюджету. На 1 жовтня ще залишалася істотна заборгованість із зарплати працівникам культури (4,6 місячного фонду), охорони здоров’я (3,3), галузей управління (2,2).

Та дивуватися особливо не випадає. В Україні заробітну плату із запізненням отримують майже 10 мільйонів громадян, а це — дві третини від усієї кількості працюючих. За перше півріччя 2000 року заборгованість з виплати заробітної плати збільшилася у 12 областях та в 19 галузях народного господарства...

Основними причинами невиплати зарплати, на думку опитаних управлінням праці та зайнятості населення облдержадміністрації керівників підприємств, є втрата ринків збуту після розпаду Союзу і труднощі в пошуках нових. Але ніхто з респондентів навіть не заїкнувся про поганий менеджмент і нікудишнє планування випуску та збуту продукції.

Працівники, які втомилися чекати заробленого, здебільшого звертаються до суду самі. Як поінформували в обласному управлінні юстиції, цього року суди в області розглянули 5184 справи з трудових правовідносин. 4937 з них стосуються невиплати заробітної плати. У 4505 випадках позов задовільнено.

Ситуація з укладенням на підприємствах колективних договорів більш сумна. У сільському господарстві, приватних малих та спільних підприємствах їх майже немає. Там забули, що таке профспілка, загальні збори, уповноважені представники. Директор платить, скільки і коли захоче. Але чому таке свавілля йому проходить?

Типовий керівник підприємства чи організації впевнений, що затримана підлеглим зарплата не захитає крісла під ним. Майнова відповідальність ще не стала нормою. Накласти стягнення на майно підприємства, коли бракує грошей, може державна виконавча служба. Вона якраз і є основним конфіскатором. Громадянин-працівник, якому заборгували зарплату, також має право самостійно звернутися до арбітражного суду про визнання підприємства банкрутом. Але це — право мати право. З 1 січня 2000 року вступив у дію Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який встановлює мінімальний розмір майнової претензії до підприємства для того, щоб визнати його банкрутом, — у 300 мінімальних зарплат. Від міжнародної практики починаємо рухатися у протилежний бік. Бо замість оздоровлення економіки, зменшення кількості неплатоспроможних підприємств дано поштовх до нагромадження боргів.

Впливати на керівників підприємств закон зобов’язує й Державну інспекцію праці. За два останні роки після проведених нею перевірок борги із зарплати в області зменшилися на 53 млн. гривень. До суду передано 303 протоколи про адміністративні порушення, але до відповідальності притягнуто лише 39 керівників. З них стягнуто аж... 3233 гривні. Приписи інспекції суди дуже часто відміняють. Більшість директорів-боржників цього тільки й чекають. Бо дістають повну свободу закривати рота підлеглим. Мовчіть, раби, кажуть або дають зрозуміти боси, інакше будете на вулиці.

За багатьма посадовими особами, які без достатніх причин чи то хронічно не платять зарплату, давно плаче тюрма. Проте з 1997 року за регулярні затримки людських грошей до кримінальної відповідальності притягнуто лише дев’ятьох керівників, а на Тернопіллі — жодного. Верховна Рада тільки недавно запровадила кримінальну відповідальність за нецільове використання грошей, призначених для виплати зарплати. Такі дії відтепер каратимуться позбавленням волі на термін від одного до трьох років або штрафом у розмірі 300 неоподатковуваних мінімумів. У разі несвоєчасної виплати зарплати або виплати не в повному обсязі на посадових осіб підприємств усіх форм власності буде накладатися штраф від 50 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

«Щоб ти жив на одну зарплату», — бажав заклятому ворогові булгаковський герой. Жертві «однієї зарплати» в радянську і післярадянську епоху справді не було і нема чого заздрити. А в найновіших анекдотах зичать: «Живи... та ще й на заборговану».