Кого збагачує українська руда. Перспективи розвитку гірничорудної промисловості України

Руда нині в дефіциті. Світовий попит і ціни на залізорудну сировину зростатимуть. Як стверджують фахівці, ще років п’ять її катастрофічно не вистачатиме. Услід за світовими передбачається підвищення цін і в Україні.

Наскільки ринкові процеси торкнуться нашої країни, яка за якісними показниками залізних руд є світовим лідером? А головне — чи зможуть українські гірники стабільно задовольняти зростаючі потреби вітчизняних металургів у сировині?

Парадокс ситуації в тому, що сьогодні Україна — одна з найбагатших країн світу за запасами руди — не може забезпечити нею свої металургійні підприємства. І це за загального видобутку та виробництва готової до переробки залізорудної сировини у кількості 67 млн. тонн, тоді як потреби українських металургів у півтора раза менші.

Дефіцит руди як феномен історії

Світовий ринок ніколи не знав дефіциту залізної руди. Поки не втрутився Китай. У 2001 році його уряд зняв обмеження на будівництво нових сталеливарних підприємств. Після чого імпорт сировини збільшився удвічі. Дійсність перевершила всі очікування, коли торік на територію Піднебесної було завезено 208 млн. тонн залізної руди.

Хоча власні рудні резерви в Китаї досить великі, вони не забезпечують потреби національної металургійної промисловості. Виробництво сталі в КНР зросло минулого року більш як на чверть. Тому китайські компанії активно скуповують сировину в усьому світі, не зупиняючись перед укладанням невеликих контрактів на 1—2 млн. тонн у таких нетрадиційних постачальників, як В’єтнам, Перу, Мексика, Ліберія. З’явилися китайські покупці й на залізорудному ринку країн СНД.

Як зазначають західні аналітики, попит на руду на китайському ринку цього року трохи пригальмується. У самому Китаї мають розпочати розробку нових родовищ. Проте наслідки подій 2004 року світ відчуватиме ще довго. Результат створеного Китаєм дефіциту — безпрецедентне підвищення цін на залізорудну сировину в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Провідні країни-експортери вже оголосили про свої плани підняти ціни на 50—90% порівняно з минулим роком.

Україна — не Китай. У нас виробничих потужностей у гірничодобувному комплексі більш ніж достатньо. На родовищах, що розробляються, залишок запасів становить 800 млн. тонн багатих руд і близько 12 млрд. тонн залізорудних кварцитів. Однак чи ефективно ми розпоряджаємося дарованим природою багатством?

Кам’яний вік на підземних копальнях

База залізорудної сировини представлена в основному Криворізьким залізорудним басейном. Тут діє кілька потужних видобувних підприємств, серед яких Криворізький і Запорізький залізорудні комбінати, ВАТи «Суха Балка» й «Криворіжсталь». Окрім того, шість гірничо-збагачувальних комбінатів добувають бідні магнетитові кварцити відкритим способом, збагачуючи їх до вмісту заліза близько 65%. Є у надрах і окислені руди — понад 5 млрд. тонн.

За відповідних фінансових вкладень, модернізації та реконструкції виробництв видобуток магнетитових кварцитів відкритим способом можна збільшити майже удвічі. А видобуток багатих руд підземним способом може зрости з 17 до 22 млн. тонн на рік.

Якщо говорити про відкриті роботи, то технологічне обладнання, яке нині застосовується в гірничо-металургійному комплексі України, істотно не різниться від того, що експлуатується в розвинених країнах світу. Тому для підвищення обсягів виробництва в кар’єрах актуальним є використання нових вибухових речовин, впровадження нових схем буріння та підвищення ефективності при веденні гірничих робіт.

Окрема розмова — підземні роботи. Тут видобуток залізної руди, замість того, щоб рухатися вперед, «розвивається» в напрямку кам’яного віку. Обладнання в «Кривбасруді» понад 20 років взагалі не оновлювалося. Стаціонарні шахтні установки практично відпрацювали свій термін експлуатації. Гірничошахтне устаткування застаріло й вкрай зношене. А свого часу Кривбас мав найсучаснішу бурову, вантажно-доставочну, самохідну техніку. Щоправда, керівництво Криворізького ЗРК запланувало модернізацію. Однак час згаяли: сьогодні вже потрібні значно більші інвестиції, до того ж терміново.

Підвищення продуктивності можливе і за рахунок нових наукоємних технологій. Технологічний прорив здатна забезпечити комбінована відкрито-підземна технологія розробки рудних родовищ, яка гарантує високий рівень виробництва і промислової безпеки при відкритих гірничих роботах.

При цьому підземний спосіб потрібно використати як засіб підвищення ефективності роботи кар’єрів. На мій погляд, подальший розвиток, приміром, Першотравневого кар’єру ВАТ «Північний ГЗК» просто неможливий без поєднання його з шахтою «Першотравнева №1». Сьогодні відкриті роботи на кар’єрі досягли великих глибин. Водночас кілька років тому було закрито сучасні стволи Першотравневого рудоуправління, які у цьому випадку можна використовувати для роботи в кар’єрі. Таким чином, підприємство на десятиріччя поліпшує перспективу видобутку руди.

Гірники експортують, металурги імпортують

Українські металурги, як і китайські, також мають велику потребу в руді. Однак нашим гірничорудним підприємствам, з огляду на стан світового ринку, зараз вигідніше експортувати свою продукцію. Торік з України її було вивезено 20 млн. тонн. Наприклад, такі підприємства, як ВАТ «Полтавський ГЗК» та ЗАТ «Запорізький ЗРК», направляють за кордон майже всю свою продукцію.

Крім всього, деякі вітчизняні гірничо-металургійні комбінати, маючи величезні запаси, використовують свій потенціал лише на рівні власних потреб.

Приєднання гірничодобувних підприємств до металургійних заводів, що відбулося протягом останніх років, з одного боку, вплинуло на галузь позитивно. Приміром, Новокриворізький ГЗК до приєднання до комбінату «Криворіжсталь» не мав такого технологічного розвитку, як зараз. Рудник ім. Кірова до приватизації взагалі був у режимі закриття. З іншого — ці підприємства можуть удвічі збільшити свої потужності. Але вони ведуть і розвивають гірничі роботи лише адекватно своїм потребам у залізорудній сировині. Як у анекдоті: «…є небагато, але тільки для себе».

Через це окремі металургійні підприємства, зокрема ВАТ «ММК ім. Ілліча» та ВАТ «Запоріжсталь», змушені імпортувати сировину або розпочати розробку нових родовищ, що потребує чимало часу і колосальних фінансових витрат. Адже металурги хочуть бути впевненими в довгостроковому забезпеченні сировиною.

Настав час кардинально переглянути всі виробничі потужності гірничодобувних підприємств і на взаємовигідних умовах вирішити цю проблему. Наприклад, підприємство, що має потребу у додатковій руді, повинно інвестувати кошти в розвиток гірничодобувної промисловості. Термінового та комплексного вирішення потребує питання розвитку Кривбасу. Як уже зазначалося, Криворізький басейн має величезний потенціал невикористаних гематитових руд, що містять велику кількість заліза та роками складуються у відвали. Тому потрібні, можливо, непопулярні, але рішучі кроки стосовно гірничо-збагачувального комбінату окислених руд (ГЗКОР) у Долинському районі Кіровоградської області, будівництво якого було розпочато ще у 80-х роках. Тоді свою частку в розбудову внесли закордонні інвестори: Румунія, Німеччина, Чехословаччина.

Проект передбачав використання передових на той час технологій і техніки, зокрема електричних сепараторів з найсильнішим магнітним полем, які давали б змогу вилучати залізо із слабомагнітних руд. Вважалося, що одночасно буде вирішене питання накопичених відвалів, а також скорочення зайнятих площ. Ідея за своєю суттю феноменальна, її втілення дозволило б розв’язати низку гострих проблем регіону.

Однак дослідження відвалів окислених руд Кривбасу показало, що складування проводилося неселективно, а тому їх використання на ГЗКОР практично неможливо. Тоді було прийнято проектне рішення про будівництво в’їзної траншеї в кар’єр Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату, багатої окисленими рудами. Тобто цю руду все-таки потрібно було видобувати, а не звільняти зайняті площі під відвали. Що, погодьтеся, не одне й те саме.

Остаточну, на жаль, крапку в цьому питанні поставив розпад Союзу. Практично припинилося фінансування комбінату, коли роботи були виконані на 95%. Країни, що брали участь у пайовому будівництві, відмовилися від подальшого співробітництва.

Сьогодні це величезне за проектною потужністю підприємство простоює. Щороку з державного бюджету на його утримання виділяються грошові дотації. А продукції немає. Недозволена розкіш — так витрачати державні кошти.

Що ж гальмує подальше будівництво
й експлуатацію комбінату?

Нечітко визначені джерела сировини? Ні, природних скарбів гематитових руд у країні вистачить на кілька наступних поколінь. Адже у надрах Криворізького басейну їх розвідано 5 млрд. тонн, а селективно заскладовано близько 200 млн. тонн.

Складно врахувати правові майнові інтереси колишніх закордонних інвесторів? Тут є проблема, але вона не основна. Найближчим часом уряд це питання вирішить.

Основна причина в тому, що в країні немає надійної технології збагачення окислених руд. Схема, що була закладена в проекті гірничо-збагачувального комбінату, вже застаріла, устаткування, якому вже 15 років, не відповідає сучасним вимогам. Не виключено, що нині необхідно провести значні роботи з доведення технологічного ланцюга до надійної рентабельної схеми збагачення. Для цього треба вивчити міжнародний досвід і залучити провідні закордонні фірми для аудиту проектної технології та опрацювання нової, сучасної схеми збагачення гематитових руд.

Сьогодні ж комбінат виглядає таким чином — купа металу, фундамент і дах. З економічної точки зору, можливо, для країни взагалі вигідніше будувати нову фабрику зі збагачення окислених руд за новими сучасними технологіями. А це певною мірою побудова нового комбінату.

Вражають також запаси Камиш-Бурунського залізорудного комбінату — більш як 200 млн. тонн. Але ці руди мають осадочне походження, їм необхідно ще полежати в землі кілька мільйонів років, щоб дозріти і стати метаморфічними. На сьогодні вони мають багато шкідливих включень, вилучити які, використовуючи наявні в державі технології, неможливо. Необхідно зазначити, що проблема використання бурого залізняку в металургії є проблемою світовою. І поки що не знайдено економічно вигідні способи збагачення немагнітних руд, хоча пошуки ведуться безперервно.

Отже, вітчизняні гірники, в розпорядженні яких є найбагатші у світі запаси залізної руди, мають усі можливості, в тому числі величезний потенціал інженерно-технічного персоналу, щоб у повному обсязі забезпечити потреби металургів. Але тільки за грамотної, чітко виваженої державної промислової політики гірничо-металургійний комплекс здатний розвиватися стрімко та стабільно. А поки що українські металурги, хоч як це парадоксально, змушені купувати руду в інших країнах. Що ж, закони ринку диктують свої умови. Можливо, навіть треба подякувати бізнесменам за те, що вони хоч у такий спосіб вирішують питання забезпечення вітчизняної металургії сировиною.