«Київенергохолдинг»: «Ми», що нижче підписалися, або Особливості каналізаційного зливу струму

На початку серпня було опубліковано одне скромне рішення Київради. Узагалі-то, такі документи видаються сотнями, але цей навряд чи загубиться на їхньому тлі. Адже йдеться у ньому про повний переворот в енергетиці міста. 24 червня Київрада практично одноголосно вирішила створити ЗАТ «Компанія «Київенергохолдинг». У статутний фонд новоствореної компанії, відповідно до цієї постанови, передаються 60%+1 акція ВАТ «Київгаз», 12,73% акцій ВАТ «Київенерго» та 67% акцій ВАТ «Київводоканал», які належать київській територіальній громаді. Рішення підтримав мер Олександр Омельченко, і більшість депутатів автоматично проголосували «як треба». Проти було лише чотири голоси. Так, тихо й непомітно, місто повернуло свою енергетичну політику на 180 градусів.

Перетягування ковдри на себе — досить традиційний принцип мерії стосовно держвласності. Місто брало під контроль усе, що можна, і багато чого з того, що, у принципі, не можна. Благо, рихлість більшості українських держструктур приводила чиновників мерії до небезпідставного висновку: гірше, ніж це зроблять у тому ж таки ФДМ, однак не буде.

З-поміж величезної кількості активів міста, поза сумнівом, найцінніший — міська енергокомпанія «Київенерго». Нічого схожого в Україні просто немає. Дві основні міські ТЕЦ повністю забезпечують місто електроенергією. Фактично Київ працює у режимі, близькому до автономного. І навіть у період найжорсткіших енергокриз він не знав, що таке віялові відключення і перебої з гарячою водою. Щорічний обсяг реалізації «Київенерго» досяг сьогодні 360 млн. дол.

Загалом, місто не даремно завжди боролося за «Київенерго». Гасло компанії «Тепло і світло для киян» міська влада хотіла доповнити — «коштами міста». Під час численних спроб отримати компанію в управління застосовувалися всі засоби — цільова приватизація, розмив держпакета.

Дещо вийшло. Так, при прем’єрі Валерієві Пустовойтенку місто одержало у власність ті ж таки 12,73%. При Вікторові Ющенку йому відійшли обидві найбільші ТЕЦ. Понад те, весь тиждень діяло розпорядження про передачу місту жаданого 50-відсоткового пакета. Але потім усе закінчилося. Місто довго не могло з цим змиритися, писалися численні листи в найвищі інстанції. Інколи здавалося — ось-ось. Але поїзд пішов. І, як нині стає зрозуміло, назавжди.

Кілька останніх років держпакетом «Київенерго» управляла мерія, але потім його довелося передати ФДМ. У принципі, це не дуже страшно — ФДМ нічим керувати не вміє і не прагне. Але це означає, що пакет може бути виставлений на продаж. Періодично в коридорах Кабміну справді виникали ідеї продати або весь держпакет «Київенерго», або його половину. Іноді з такою ідеєю виходив на уряд і ЄБРР.

З одного боку, цей крок, безперечно, залучив би дуже пристойні гроші — потенційна вартість такого пакета становить багато сотень мільйонів доларів. Але, з другого, новий інвестор, тим паче західний — це зовсім інші правила гри. Не кажучи вже про те, що наші західні друзі надмірною скромністю у частині планування доходів ніколи не відзначалися. А єдину спробу залучити в міську енергетику закордонні інвестиції успішною назвати аж ніяк не можна.

Проект модернізації Дарницької ТЕЦ із допомогою канадської Northland Power перетворився на посміховище. Канадці сидять на станції вже вісім років і не спромоглися внести не те що обіцяних 150 млн. дол., а й бодай одного. Ставлення того ж таки Омельченка до них уже давно й неприховано зневажливе. Водночас «Київенерго», хоча й із проблемами, розвиває власний проект на кошти Світового банку.

Та й приватизація сусіднього «Київобленерго» не викликала потоку інвестицій в обласну енергокомпанію. Зате тарифи, які й раніше були вищі за міські, зросли ще в півтора разу.

Перетягування кабелю

Місто, захопившись злиттями й поглинаннями, активно прагнуло отримати все й відразу, але воно явно недооцінило загрози іншого порядку. Наприклад, приватизація «Київенерго» пройшла зі значним розпиленням акцій. За всіма видами пільгової підписки їх пішло, ні багато ні мало, аж 37,3%. Що відчутно більше, ніж традиційні 25%. Великою мірою це пояснювалося позицією керівництва компанії на чолі з Іваном Плачковим. Слід віддати належне — топ-менеджмент «Київенерго» особисто одержав дуже скромні пакети. Не було й якогось відчутного самоскуповування «під керівництво». Навіть перевірки прокуратури, за якими спочатку було порушено кілька кримінальних справ, нічого особливо «стрьомного» не виявили. Працівники енергокомпанії справді отримали свої пакети акцій і справді продавали їх самостійно. Благо, можливості були, фірм, котрі скуповують акції, не бракувало. За двадцятикопійчану акцію можна було одержати до долара й більше. Отож у працівників з’явилося непогане додаткове джерело доходу.

Згодом бум спав, але інтерес до акцій зберігався. За період 2000—2003 років у фізичних осіб було викуплено 12,2 млн. акцій. Природно, скуповувалися вони не просто так. Невдовзі концентрація пакетів стала цілком очевидною. Виявився й замовник — почали спливати прізвища акціонерів фірми-нафтотрейдера «Шелтон» і «Укрінбанку» — Сергія Кривошеї, Сергія Рися, ну і їхнього партнера по бізнесу й товариша по Партії зелених України Василя Хмельницького. Саме тоді «зелена хвиля» стрімко виносила з рук держави «Запоріжсталь».

Мета щодо «Київенерго» також прозирала цілком чітко — спочатку купівля блокуючого пакета, а там буде видно. Особливих контрзаходів ніхто не розпочинав. По-перше, акції коштували дорого, і самоскуповування потребувало пристойних ресурсів. По-друге, місто було переконане, що ось-ось отримає контрольний пакет за бартером, і проблема сама розсмокчеться. У результаті, до 2001 року блокуючий пакет благополучно викупили. За оцінками, коштувало це задоволення покупцям 26—28 млн. дол.

Практично одночасно плани міста поміняти акції компанії на будинки, які належать київській громаді, стали взагалі примарними. До того ж місто на той час перетягло на себе стільки об’єктів, що явно не знало вже, що з ними робити.

Крім того, тривала компанія з укрупнення «Київенерго» шляхом передачі йому в управління тепломереж, сміттєспалювального заводу тощо. Сказати, що все йшло гладенько, — велике перебільшення. Більшість прийнятого майна мала жалюгідний вигляд.

Тоді ж було здійснено й останню спробу розмити держпакет компанії. 2001-го мерія схвалила рішення про збільшення статутного фонду на 30% (тобто аж на 8 млн. грн.). З огляду на те, що статутний фонд у енергокомпанії крихітний — лише 27,1 млн. грн, це автоматично перетворювало державний пакет із контрольного на 38-відсотковий. Оскільки місто тоді управляло держпакетом, його представник, природно, проголосував «за». Але... Приватні інвестори вперше показали зуби й проголосували проти. Спроба перенести збори на місяць і узгодити позиції з основного питання мало що дала. Додаткова емісія провалилася.

І хоча на знак помсти жоден із представників «зелених нафтобанкірів» не потрапив в органи управління «Київенерго», стало зрозуміло: врахування їхніх інтересів не уникнути. Утім, сумнівно, що мерія чітко уявляла, скільки ще різноманітних «врахувань інтересів» у неї попереду. Так, уже наступного року вона була змушена погоджувати з цією ж таки групою долю хлібопекарської промисловості міста. В ЗАТ «Хліб Києва», що утворювався на базі «Київмлина» та «Київхліба», дружні до власників «Запоріжсталі» компанії «Фінінвестгруп» та «Гарон» отримали 49%. Потім інша дружня до запорожців фірма, СП ТОВ «Укрфінком», зайшла у святая святих міської адміністрації — банк «Хрещатик» — і почала поступово нарощувати свій пакет.

Процес досяг логічного завершення цьогорічного літа. За результатами третьої додаткової емісії банку, частка «Укрфінкому» та близьких до нього структур перевищила 40% акцій. Узагалі, запоріжсталівці активно освоювали місто, зокрема і як великий ринок збуту для металу. І хоча С.Кривошея та С.Рись пізніше вийшли з «міських» проектів, їх із успіхом замінили Андрій Іванов (голова СР ВАТ «Запоріжсталь») і той таки Хмельницький.

Справедливості ради слід зауважити: «зелена» група завжди сповідувала принцип «бути, а не здаватися», й ані найменшого потягу до публічності не відчувала. Згадування про неї зводилися або до футболу, або до легкої добродійності. Ну і в політиці на виборах 2002 року «Запоріжсталь» примудрилася невдало профінансувати відразу дві партії. А так — тиша.

Потішно, але два-три роки тому сліди запорізьких металургів спливли у Вірменії. Найбільший акціонер «Запоріжсталі» Midland Resources Holding купив 100% тамтешніх розподільних мереж. Під час конкурсу компанія поінформувала, що володіє, серед іншого, і блокуючим пакетом «Київенерго». Проте згодом наведену цифру відкоригували до 12%. Загалом, це була правда.

Нагадаємо: власники «Запоріжсталі» поділяються на дві групи. Частину з них, історично пов’язану з компанією «Захiд-резерв», представляють уже згадані добродії Іванов та Хмельницький, а також Ігор Дворецький (запорізький «Індустріал-банк»). Друга, «мідлендівська група», репрезентована Едуардом Шифріним (ТОВ «Металургійний центр» — за її адресою, власне, і міститься київський офіс Midland) та канадцем Олександром Шнайдером. Ці акціонери більше орієнтовані на зовнішні закупівлі. І досить активно купують власність в Україні. Благо, що в них є прямий вихід на Президента. Так, недавно вони придбали Кременчуцький сталепрокатний завод. Скуповуються компанії у Росії, Польщі, Чорногорії, тій-таки Вірменії.

Цікаво, що останнім часом відбувається явне посилення позицій Midland на «Запоріжсталі» — принаймні зараз дві пов’язані з нею офшорки контролюють уже 60% акцій комбінату.

Поки що ці дві групи акціонерів живуть цілком мирно. Не виключено, що деяким акціонерам доведеться повністю натуралізуватися в Києві. Робота над цим уже триває. І, на відміну від соціал-демократів, які, м’яко кажучи, у складних стосунках із Сан Саничем, запоріжці цілком вписалися у місцеві реалії. Вони коректні й помірковано агресивні, отож до них уже звикли.

Експлуатація гігантоманії

Нехай цей екскурс в історію «запорізької групи» не видається відступом від теми. Адже саме з її подачі сьогодні відбувається створення «Київенергохолдингу». Найцікавіше, що при цьому успішно експлуатується потяг Сан Санича до створення муніципальних надструктур. Та ж таки ідея енергохолдингу на базі столичної власності вже кілька років витала в міській адміністрації. Тому багато міських депутатів і чиновники просто не зрозуміли, що між пропонованим, скажімо, 2002 року, і нинішнім варіантом дуже мало спільного.

Тим паче що мерію відверто злякала ситуація зі створенням «Енергетичної компанії України» Олега Дубини. Гарячкові спроби домогтися, аби «Київенерго» в неї не ввійшло, ні до чого не привели.

Та й не варто було сподіватися. Олег Вікторович надто запекло бився навіть за абсолютно «вбиті» ТЕЦ у регіонах, аби віддати кращий шматок енергетики країни. Інакше кажучи, в міста з’явилася реальна перспектива того, що контроль над «Київенерго» здійснюватиметься зовсім не з Хрещатика, 34. Хай навіть нинішня доля ЕКУ не така вже й безхмарна. Перспектива втрати контролю і стимулювала червневе рішення Київради. Але такі ліки цілком можуть виявитися гіршими за саму хворобу.

Початкові плани зі створення компанії мали такий вигляд. Міський пакет у 12,73% зливається з частками приватних інвесторів, які в цілому становлять 28%. Отриманий 40-відсотковий пакет дозволяє, за необхідності, надійно нейтралізувати будь-які зовнішні зазіхання. Одночасно здійснюється продаж акцій у ВАТ «Київводоканал» (33%) і ТОВ «Київгаз» (до 40%).

Компанію очолить колишній запорізький губернатор і колись енергетичний віце-прем’єр Володимир Куратченко. Віднедавна він керує київським «Водоканалом»...

У створюваному ЗАТ «запоріжці» претендували на 49,999%, але Омельченко наполіг на 39%. Тобто місто, за ідеєю, може управляти саме.

Проте, як свідчить практика, таким пакетом чиновники «кермуватимуть» далеко не завжди. Бізнесмени як мінімум не дурніші від них і набагато мобільніші. Та й зацікавленість їхня вища. Якщо хтось гадає, що вони готові розлучитися з пакетом ні сіло ні впало, то він дуже помиляється.

До речі, про пакет — його нинішня вартість, за котируваннями фондового ринку, становить 25 млн. дол. Проте, коли йшли переговори про продаж, називалися інші цифри — приблизно 68—70 млн. дол. Наскільки відомо, на переговорах ішлося про продаж двох приблизно рівнозначних пакетів, що відбиває розподіл активів акціонерів «Запоріжсталі». До того ж саме за стільки (400 млн. грн.) місто у принципі було готове викупити в ФДМ удвічі більший держпакет (50%).

Проте, швидше за все, до купівлі не дійде. У такому разі внесок буде зроблений саме цінними паперами, тобто тими ж таки акціями «Київенерго». І, можливо, свіжокупленими акціями «Київгазу». У накладі акціонери навряд чи залишаться — замість 28% акцій «Київенерго» вони отримують 40% більшого холдингу. І доступ до контролю над велетенськими ресурсами.

У задекларовану мету — залучення інвестицій — поки що віриться слабко. Хоча, за першим варіантом, ішлося про залучення приблизно 15—20 млн. дол. Що мізерно мало, порівняно з потребами комунального господарства міста. Приміром, лише модернізація водоканалу в найближчі шість-сім років потребуватиме 1,9 млрд. грн. Сотні мільйонів гривень доведеться вкласти й у «Київенерго» з «Київгазом». До того ж, знову-таки, не факт, що утворюване «київенергетичне» чудо-юдо виявиться життєздатним.

Це ємне слово «Ми»

Та й сам процес створення «Київенергохолдингу» абсолютно непрозорий. Адже, називаючи речі своїми іменами, йдеться про передачу приватній структурі майна на величезну суму. Причому назавжди... Проведена операція безпосередньо торкається інтересів жителів міста як на правому березі Дніпра, так і на лівому. І вони як мінімум заслуговують того, щоб знати більше і про цілі, і про плани міської влади. А нині до пуття невідомо навіть, під кого саме все це задумано.

Дійшло до анекдоту. Коли в червні депутатам роздавали схему нового холдингу, то в ньому фігурували дві сторони процесу — Київська міськадміністрація, і друга група, яка скромно назвала себе «МИ». Ось оцим самим «ми» й мало дістатися 39% енергетичної інфраструктури міста. На цьому тлі торішнє здавання в оренду на 49 років одеського водоканалу компанії «Інфокс», яке викликало там чималий скандал, виглядає мало не зразком прозорості. Там принаймні презентували план — залучити за сім років 700 млн. грн. інвестицій. Антимонопольний комітет України зробив із цього приводу неприємну заяву. А Київ же — нібито місто більше, та й багатше.

Автор нічого не має проти «Запоріжсталі», чи кого там слід розуміти під словом «ми». Але чи не можна конкретніше — хто, навіщо, скільки та що буде? Мають же бути, крім розумного бажання обмежити вплив Олега Дубини та працевлаштувати Володимира Куратченка, й інші цілі. Країна за останні роки уже вдосталь награлася в ігри з безіменними інвесторами з офшорних зон. Якщо ми бодай номінально лаштуємося в Європу, то, можливо, треба пригадати: під «ми» в ній, як правило, мають на увазі не представників офшорок, а трохи ширші верстви населення. Жителів міста, скажімо...