ГРОШІ — НЕ ЗА ГАРНІ ОЧІ, АБО НАВІЩО ПОТРІБНА РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ

Протягом 90-х років ВАТ «Тернопільський комбайновий завод» разом із сільськогосподарським виробництвом стрімко занепадало. Торік обсяги виробництва тут знизилися аж на 55 відсотків. І хоч тернопільський бурякозбиральний комплекс КС-6Б у п’ять-шість разів дешевший від німецького «Холмера» чи датського «Тіма», навіть низька ціна, як показала практика, — не основний аргумент для споживача. Поодинокі багаті сільгосппідприємства і агропромислові об’єднання купують здебільшого зарубіжні машини… На початок 2000-го завод тільки бюджетові був винен майже 7 млн. гривень. І керівники, думаючи, як вирватися із боргового зашморгу, схопилися за рятівну ідею — провели часткову реструктуризацію, створивши на базі ВАТу п’ять дочірніх підприємств. Але пішли вони на такий крок в основному для того, щоб мати чисті, вільні від боргів банківські рахунки.

Орест Куземко, консультант фірми «Західно-український менеджмент консалтинг», створеної у 1996 році за програмою ЄС-ТАСІS з метою консультативної підтримки приватизованих підприємств, виводить біди заводів і фабрик, які не до кінця усвідомили всі переваги реструктуризації, з того, що вони майже не знають, куди реалізовується їхня продукція, не відають, хто її кінцевий споживач. Багато керівників ще живуть за стереотипом: «Нам треба виробляти, а вони нехай купують». Тому не дивно, що чимало промислових гігантів, як і середніх підприємств Тернопілля, на 80—90 відсотків працюють через неспеціалізованих посередників, оскільки втрачено (або не створено) власну дилерську мережу. Випадкові ж посередники зацікавлені лише в тому, щоб забрати і вивезти готову продукцію, заробивши на цьому дещицю грошей. Навіщо їм дбати про розвиток підприємства?

Посередницькі фірми, щоправда, досить живучі, мобільні і нині пообсідали великі підприємства — колишню «славу Тернопільщини», як воші кожух. Дивуєшся: всі бурякозбиральні комплекси КС-6Б, що їх виробив у минулому році ВАТ «Тернопільський комбайновий завод», реалізовано через посередників. Штат відділу маркетингу, по суті, сидить без роботи. Отже, очищення рахунків ще не гарантує істотних змін в управлінні, збутовій політиці підприємства...

Поки що ніхто й не ставив за мету підраховувати, скільки втрачає комбайновий завод від того, що його виробничі приміщення на 40-гектарній площі просто пустують, простоює значна частина транспортного парку. Мало використовуються можливості оренди майна. А податковий «лічильник» включено. Начальник управління промисловості, енергетики, транспорту та зв’язку облдержадміністрації Микола Головач визнає: «Наші підприємства мають багато вільних виробничих площ і обладнання, об’єктів незавершеного виробництва на більш ніж 9 млн. гривень. Їх треба реалізувати або, принаймні, законсервувати і зняти з балансу підприємств, як це зробили наші східноєвропейські сусіди. Давно настав час звільнити їх від амортизаційних відрахувань та податку на землю — платежів, що тягнуть донизу все підприємство»...

І все ж керівники комбайнового заводу помалу починають розуміти, що не єдині комбайни будуть підтримувати підприємство. У рамках програми «Зерно-2001–2004» тут налагодили випуск вузлів та агрегатів для зернозбиральних комбайнів «Лан» і «Славутич»... Але то програма державна. А державні ініціативи через недостатнє бюджетне фінансування можуть підвести будь-коли. І підприємство знову заходить у глухий кут.

Ще більше бракує інноваційного капіталу — для фінансування перспективних проектів. Але торік сусідній державний завод «Сатурн» (випуск професійних супутникових антен), який тривалий час ледве животів, довів, що можна жити по-іншому. Після об’єднання з конструкторським бюро «Промінь» він перестав покладати особливі надії на державні програми. І вже, здається, пройшов найгірший період своєї історії, бо знайшов багатьох недержавних замовників.

На сьогодні жоден керівник не сумнівається в тому, що потрібно докорінно переглядати ставлення до об’єктів соціальної сфери. Щоб не з’їдали вони прибуток підприємства, який можна використати для розширення виробництва. Але коли на комбайновому заводі тільки думають, як бути із соціалкою, то, наприклад, ВАТ «Текстерно» (бавовняний комбінат) зняло зі свого прямого фінансування те, що було найбільш обтяжливим, заставило крутитися, перейти на самоокупність палац культури, спорткомплекс.

Подальша реструктуризація підприємства може дечого навчити, однак залишає більше сумнівів і запитань, аніж відповідей. Нинішнє керівництво бавовняного комбінату виокремило у ВАТі швейну фабрику, торговий центр, через який реалізовується вся продукція, зробивши їх дочірніми підприємствами. І вони вже приносять прибутки, тоді як основне виробництво ще збиткове. А фабрики — ткацька і прядильна, — замість того, щоб згідно з рекомендаціями фахівців з метою більшої мобільності і самоокупності, розділитися, об’єднані в одну. Складно сказати, в чому тут справа — чи то в технологічній необхідності, чи в небажанні керівників ділитися своєю владою. Відомо ж бо — типовий директор боїться передати ряд функцій управлінцям нижчої ланки, керівникам підрозділів, максимально самостійних, однак і сам не поспішає зайнятися реалізацією стратегії розвитку підприємства. А власники приватизованих підприємств, дуже часто внаслідок сертифікатної приватизації розпорошені, ще не усвідомлюють, що успіх у бізнесі великою мірою забезпечують кваліфіковані і далекоглядні менеджери. І тому не особливо переймаються курсом керівництва підприємства.

В області, окрім гігантів, є ціла низка середніх, колись передових підприємств, продукція яких з позицій сьогоднішнього дня майже не витримує критики — наприклад, ВАТ «Квантор» у Збаражі, ВАТ «Мікрон» у Бережанах (мікроелектроніка, радіопристрої), завод порошкової металургії у Кременці, Чортківська швейна фабрика, фабрика «Ватин» у Кременці, фабрика «Дністрянка» (робочий одяг) у Заліщиках, тернопільський комбінат «Будіндустрія» (панельні блоки) та чимало інших. А котрий із заводів продтоварів чи консервних заводів, яких в регіоні налічується більше десяти, зараз відомий в масштабах України і може похвалитися розкрученою торговою маркою, як, наприклад, «Торчин-продукт» чи «Чумак»? Питання, на жаль, риторичне.

Дехто з управлінців приватизованих або утворених в процесі корпоратизації підприємств начебто вловили нерв часу і намагаються переконати себе й підлеглих, що коли держава не допоможе, то остання надія — на інвестиційний капітал. Вони кажуть: дайте нам гроші, а ми знаємо, що з ними робити. Або — інвестор прийде і все поставить з голови на ноги. А він усе не йде. На лихо, така область, як Тернопільська, характеризується низьким рівнем інвестиційної привабливості. В об’єкти на її території вкладено всього-на-всього 20,5 млн. доларів іноземних інвестицій, тоді як, скажімо, лише в Донецький металургійний завод залучено 41,5 млн. доларів, у кременчуцький завод «Івеко-КРАЗ» — 12,8 млн., в Одеський нафтопереробний завод — 9,5 млн. доларів.

Не поспішають подавати заявки на участь у приватизації тернопільських гігантів і середняків відомі західні і східні компанії з великими грішми, перспективними ноу-хау і досвідом роботи у відповідній галузі. Вони хочуть, щоб там вже відбувалися зрушення. І тому резонно запитують: де ваші бізнес-плани, які маєте інвестиційні проекти? А їх розробили одиниці підприємств, і саме ті, які усвідомили смисл часткової чи повної реструктуризації. Врешті, коли є такі плани, вчорашнє напівмертве підприємство може розраховувати на отримання хоча б технічної допомоги від міжнародних організацій, зарубіжних приватних компаній. Ось чому без такої «колотнечі», як реструктуризація, дуже важко просуватися вперед.