Енергоефективність в Україні: мала проблема великої економіки?

У 1944 р. — під час Другої світової війни — у журналі «Успехи современной биологии» з’явилася невелика публікація академіка В.І.Вернадського «Кілька слів про ноосферу». Тут автор, розвиваючи свої ідеї, що поступово формувалися ще з Першої світової війни під час його перебування у Ялті, Полтаві, Києві, Сімферополі та Ростові, підкреслює, що історичні явища такої потужності, як війни, свідчать про значний вплив людини на геологічну історію біосфери. Цей вплив не повинен призвести до самознищення, тому постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства. Цей новий стан біосфери названий «ноосферою» (від грецького «ноос» — розум). Таким чином, академічно виважено була сформульована одна з визначальних проблем сучасного розвитку людства.

Після арабо-ізраїльської війни 1973 року ця проблема знайшла відображення у цілком конкретній прагматичній діяльності урядів багатьох країн світу. Лише після цієї війни, результатом якої стала світова енергетична криза, більшість розвинених країн почала розробляти державні програми енергозбереження.

Усвідомлення урядами значущості енергетики для розвитку економіки і суспільства привело до появи концепції «енергетичної безпеки». Саме під такою назвою в 1987 році співробітниками міністерства енергетики була підготовлена доповідь для президента США. Енергозбереження характеризувалося як одна з найважливіших складових цієї концепції. Активізацію уваги держави до цієї проблеми зумовило викликане подорожчанням паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) загострення проблем збалансованості платіжних балансів, прискорення інфляції, посилення економічної залежності від постачальників ПЕР на зовнішні ринки, швидке виснаження національних запасів енергоресурсів, негативні екологічні наслідки бурхливого розвитку енергетики.

Конференція ООН по навколишньому середовищу і розвитку, що відбулася в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 р., закликала всі держави і народи світу перейти на нову парадигму розвитку — шлях стійкого розвитку. Адже людство зіштовхнулося з величезним протиріччям між зростаючими масштабами своїх потреб і нездатністю біосфери Землі забезпечити їх, не руйнуючи саму себе.

Логіка наступного розвитку подій привела до розробки у 1997 р. та підписання так званого Кіотського протоколу щодо обмежень емісії парникових газів.

Неважко простежити безпосередній взаємозв’язок між ідеями, висловленими в згаданій публікації В.І.Вернадського, і сучасною концепцією стійкого розвитку. Тим більше важливо не випасти з цього логічного ланцюжка українській економіці, де проблеми надмірного антропогенного навантаження на довкілля залишаються дуже актуальними і поза рамками воєнних дій.

Основою для міжнародної координації та формування національних програм енергозбереження стала Європейська енергетична хартія, прийнята у Заключному документі Гаазької конференції 17 грудня 1991 року. Вона ратифікована Верховною Радою України 6 лютого 1998 року. Ратифікована, але практично забута.

Проблема енергоефективності
в національній економіці

Однією з фундаментальних характеристик для економіки кожної країни є енергоємність валового внутрішнього продукту (ВВП), яка визначається як обсяг споживання ПЕР для задоволення енергетичних виробничих і невиробничих потреб країни на одиницю ВВП.

При співставленні енергоємності ВВП для різних країн ураховують розбіжність офіційних курсів національних грошових одиниць стосовно їх паритету реальної купівельної спроможності (ПКС). Зокрема, у країнах з перехідною економікою обмінні курси долара США завищені, що зумовлено політикою стимулювання експорту. ПКС визначається міжнародними організаціями (наприклад, Світовим банком, регіональними економічними комісіями ООН) на основі узагальнення порівнянь щодо реальної купівельної спроможності національних валют по відношенню до американського долара. Ці порівняння здійснюються для майже 2500 видів споживчих товарів та послуг і є достатньо складною та громіздкою процедурою. Іншими словами, ПКС пояснює, яким чином виживають люди за межами розвинених країн, де доходи на особу бувають надто мізерними, якщо зіставляти їх згідно з офіційними курсами валют.

На рис. 1 наведені у порядку зростанням енергоємності ВВП у характерних для західних країн показниках нафтового еквіваленту (н.е.) у відношенні до одиниці ВВП, вираженої в доларах США з урахуванням ПКС за станом на 2001 рік (відповідно до темпу надходження статистичної інформації та її обробки Міжнародним енергетичним агентством). Можна зробити висновок, що енергоємність українського ВВП у 3—5 разів перевищує аналогічні показники для розвинених країн. Це надто багато. Бо якщо порівняти національну економіку з айсбергом у морі світової економіки, надводна частина якого характеризує власне сенс економічної діяльності — ВВП (сюди включаються, зокрема, оплата праці найманих працівників та валовий прибуток — перевищення доходів над видатками, які мають підприємства у результаті виробництва), то енергоємність належить до його баластної, підводної частини, що істотно впливає на «плавучість» цього айсберга.

На цьому ж рисунку поруч з назвами країн вказані характерні для них величини ПКС. Слід наголосити, що без урахування ПКС для України (де він становить 4,05) перевищення її енергоємності ВВП взагалі становило б до 20 (!) разів.

Для ілюстрації важливості впливу цього фактора на ефективність економіки на цьому ж рисунку наведені також показники обсягів виробництва ВВП на одного жителя країни. З них випливає, що енергоємності ВВП і питомі обсяги виробництва ВВП жорстко корелюють між собою, демонструючи розбіжність між групами розвинених країн та країн з перехідною економікою. Як правило, розбіжності показників енергоємності в рази відповідають десятикратні розбіжності щодо виробництва ВВП на одного жителя цих країн.

Тут, правда, є певна спекуляція, оскільки в останньому випадку показники ВВП не враховують ПКС. Але вона має певний сенс. Коли, наприклад, український громадянин розраховується своїми кревними на автозаправочній станції, «заспокійлива» інформація: «все-таки наші ціни на бензин не досягли ще західного рівня», є слабкою втіхою. Для порівняння: вартість 1 кг бензину Euro-super 95 у Західній Європі протягом періоду з квітня 2003 р. до квітня 2004 р. змінювалась у межах 0,28—0,33 євро (приблизно до 0,4 дол. США) без урахування податків та надбавок. Українська ж «гранична» ціна на бензин марки А-95 становила донедавна 2 грн. 90 коп., або 2 грн. 42 коп. без ПДВ, що дорівнює 0,45 дол. США. Таким чином, ціни практично збігаються згідно з офіційним курсом долара в Україні. Однак вони відповідають 1,85 дол. США ПКС. Як же бути, коли автомобіль все-таки не розкіш, а засіб пересування пересічного громадянина? Не варто нагадувати, що рівень доходів певних груп громадян характеризується не стільки «пересічністю», скільки антагонізмом.

Слід зазначити, що в окремих країнах ЄС запроваджені спеціальні надбавки до вартості палива. Проте часто вони мають саме енергозберігаючий характер, а по-друге, все одно не дотягують до вартості нашого бензину у дол. США ПКС навіть без урахування ПДВ.

Висока енергоємність ВВП в Україні є наслідком певної технологічної відсталості, впливу її «тіньового» сектора та незадовільної галузевої структури національної економіки і, зокрема, — імпортно-експортних операцій.

Ми не маємо змоги детально зупинятись на проблемі «тіньової» економіки. Проте зауважимо: крім того, що вона елементарно обкрадає українське суспільство, сягаючи за найбільш критичними оцінками 55—60% обсягів реальної економіки, то ще й створює складні методичні проблеми з точки зору аналізу процесів у сфері енергоефективності, оскільки може бути величиною змінною на різних етапах розвитку економіки, а визначення її фактичних обсягів — складна справа.

Така ситуація з енергоємністю ВВП об’єктивно обмежує конкурентоспроможність національного виробництва і лягає важким тягарем на економіку — тим більше в умовах її зовнішньої енергетичної залежності. На відміну від країн Заходу, де енергозбереження є елементом економічної та екологічної доцільності, для України це питання виживання, оскільки й досі не вирішена проблема збалансованого платоспроможного споживання ПЕР. Вона, у свою чергу, має гостро негативні соціальні та економічні наслідки:

— конкурентоспроможність вітчизняної, надто енергоємної продукції досягається лише ціною значного зниження складової витрат на оплату праці;

— значна частина міського населення забезпечується водопостачанням лише «за графіком», а якість теплопостачання часто не відповідає встановленим вимогам;

— поступово руйнується інфраструктура паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) і комунальних підприємств водо- та теплопостачання.

У зв’язку з останніми твердженнями хотілося б особливо наголосити, що проблема захисту населення від непомірно високих витрат на комунальні послуги лежить не у площині широко пропагованої тези щодо недопущення зростання тарифів (наслідком якої і є фактично катастрофічний стан цієї сфери економіки), а потребує виваженої політики енергозбереження, одним з основних елементів якої є цивілізовані ринкові відносини. Не маючи, за браком обсягу статті, змоги поглиблювати тут розгляд цієї проблеми, наведемо лише кілька порівняльних характеристик:

— у Данії (де, звісно, відсутні дотації населенню до тарифів) витрати середньостатистичної сім’ї на комунальні послуги становлять 2,5%;

— у Польщі, де були наближені до українських початкові умови у цій сфері і де теж відмовились від огульних дотацій, але протягом майже десяти років здійснюється цілеспрямована політика енергозбереження, ця складова сягає нині 5%;

— в Україні, де культивуються виключно «гуманні» заходи щодо часткової оплати комунальних послуг, частка середніх сімейних комунальних витрат в останні роки становить... 9,2%. З огляду на значну поляризацію населення за рівнем доходів це стало причиною масових недоплат за такі послуги, плачевного стану матеріальної бази і, як наслідок, високої енергоємності, яка об’єктивно зумовлює зростання тарифів. Далі ланцюжок цих міркувань можна продовжувати спочатку. Особливо зворушує, що пільгові тарифи поширюються і на заможну частину населення.

Отже, справа не в штучному зниженні тарифів, які зрештою покриваються (точніше, повинні б покриватися) за рахунок місцевих бюджетів, тобто за наш же рахунок, але найменш ефективним чином.

Зворотним боком проблеми раціонального використання енергоресурсів є зменшення забруднення довкілля. Проте найефективнішим у цьому відношенні є використання відновлюваних джерел енергії (вітру, сонця, біомаси тощо). На сьогодні вони, як правило, дорожчі порівняно з великою енергетикою. Саме тому країни ЄС здійснюють послідовну політику щодо їх запровадження, законодавчо визначаючи обов’язкові обсяги їх використання. Нинішня осінь свідчить на користь далекоглядності такої політики. Справді, в умовах стійкого зростання світових цін на ПЕР відновлювані джерела стають дедалі рентабельнішими!

Ще один аспект проблеми енергоефективності пов’язаний з енергетичною залежністю нашої держави, оскільки неефективне споживання ПЕР потребує їх імпорту в обсязі понад 50%, що створює істотну залежність від країн-експортерів. Разом з тим потенціал енергозбереження, який може бути досягнутий в Україні, становить до 48% від обсягу споживаних ПЕР. Його реалізація дозволить зняти гостроту проблеми зовнішньої енергетичної залежності.

Отже, у сфері енергоефективності фокусуються визначальні проблеми розвитку як власне національної економіки, так і ПЕК як одного з її елементів, а енергозбереження стає ключовим фактором енергетичної стратегії України.

Динаміка енергоємності ВВП в українській економіці

Низькі показники енергоефективності в Україні стали, з одного боку, однією з визначальних причин кризових процесів обвального характеру в її економіці на початку 90-х років, а з іншого — їх же подальшого погіршення у середині цього ж таки десятиліття.

Не переобтяжуючи читача спеціальною термінологією та обсягами цифрової інформації, позначимо лише характерний ланцюжок факторів, які зумовили таку ситуацію. Насамперед вартість імпортованого газу зросла протягом 90-х років у десятки разів. У переобтяженій високою енергоємністю українській економіці це призвело до значного перерозподілу витрат у структурі ціни промислової продукції. Дійсно, складова витрат на ПЕР протягом 90-х років зросла у межах 6,2—18,9%, а частка прибутку, навпаки, зменшилась від 16,8 до свого мінімального значення у 1997 р. — 5,7%; і лише у 1999 р. останній показник зріс до 9,1%. Істотне звуження прибутків зумовило вимивання обігових коштів в економіці, сприяючи таким чином її бартеризації. Остання ж несумісна з режимом енергозбереження, оскільки собівартість продукції стає другорядним фактором. Таким чином, низька енергоефективність стала як однією з визначальних причин кризових явищ у національній економіці, так і їх наслідком.

У результаті прийнятих на державному рівні зусиль в Україні спостерігається певне поліпшення ситуації у цій сфері. Це ілюструє рис. 2, де для більшої наочності динаміка енергоємності ВВП в Україні представлена у її взаємозв’язку з етапами державної політики енергозбереження (тут КДПЕ — Комплексна державна програма енергозбереження). Якщо вона зросла протягом 1990—96 рр. на 42% і лише практично стабілізувалася у 1997—99 рр., то у 2000—01 рр. її щорічне зменшення склало у середньому 9 %; причому вперше в історії України зростання ВВП досягалось при одночасному скороченні споживання первинних ПЕР.

На жаль, у 2002 р. темп зменшення енергоємності ВВП знизився до 4,6 %, а у 2003 р. — практично загальмувався (лише 1,1%). Суть проблеми полягає в тому, що механізми законодавчого регулювання економіки повинні бути адекватними реальному її стану. У 2001 р. були вичерпані можливості адміністративного впливу на ситуацію, передбачені Законом України «Про енергозбереження»; саме тоді були прийняті останні законодавчі акти, які мають реальний нормативний характер.

В умовах хронічної відсутності обігових коштів та неспроможності держави здійснювати активну фінансову політику у сфері енергозбереження основною рушійною силою цього процесу мав би стати розвиток механізмів його стимулювання. Проте згаданий закон виписаний ще у 1993—94 рр. — у період «романтизації» ринкового законодавства, тому закладені в ньому стимулюючі механізми нині недієздатні. Разом з тим, в останні роки з ряду об’єктивних та суб’єктивних причин гальмується розвиток законодавства у сфері енергозбереження.

На вирішення таких ключових проблем енергетики, як раціональне та стабільне забезпечення країни ПЕР і зменшення її впливу на довкілля, було спрямоване розпорядження Президента України від 27 лютого 2001 р. «Про розроблення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року та подальшу перспективу». Термін, на який розробляється стратегія, значною мірою визначається інвестиційним періодом в енергетиці, але не просто цим періодом, а строком переходу на принципово нові технології в обсягах, які суттєво змінюють основні фонди енергетики. Він становить в розвинених країнах приблизно 20 років, і тому стратегії найчастіше розробляються саме на цей період. В умовах обмежених можливостей економіки України визнана доцільною розробка Енергетичної стратегії України на дещо довший період — до 2030 року.

Враховуючи системоутворюючу роль енергетики в економіці країни, енергетична стратегія є істотним кроком у розробці та реалізації довгострокової широкомасштабної політики соціально-економічного розвитку України. Тим вузликом, який пов’язує розвиток ПЕК й економіки в цілому, є енергоефективність. Тут фокусуються як проблеми ефективності економіки й власне цього комплексу, так і здатності останнього ресурсно забезпечити ефективне функціонування національної економіки.

Звичайно, підвищення енергоефективності національної економіки потребує, зокрема, значних витрат на технічне переозброєння виробництва. Оцінки, які враховують реальні можливості економіки забезпечити ці витрати, показують, що лише за умови реалізації оптимістичного сценарію Енергетичної стратегії у перспективі до 2030 р. можливе досягнення показників енергоємності ВВП, властивих нині розвиненим країнам, або конкретніше — 27,4% від рівня цього показника в Україні в 2000 р.; при цьому передбачається зростання обсягів самого ВВП у 6,25 разу.

Основним механізмом досягнення цілей і завдань Енергетичної стратегії України стане система нормативно-правових актів, якими будуть керуватись відповідні органи влади, суб’єкти підприємництва та громадяни.

Проте на сьогодні проект Енергетичної стратегії України до 2030 року і подальшу перспективу все ще не схвалений і, таким чином, він не став спільним знаменником для вирішення заявлених у ньому проблем.

Замість панацеї

Означена вище необхідність законодавчого розвитку механізмів стимулювання енергозбереження може видаватися голим теоретизуванням. Не секрет, іноді побутує думка, що достатньо провести в економіці нормальні ринкові перетворення і все стане на свої місця, зокрема її енергоефективність. Це не так, про що свідчить попередній досвід світової економіки, коли приріст відсотка ВВП супроводжувався приростом відсотка споживання ПЕР. Це загострило до абсурду екологічні проблеми та зумовило небезпечну залежність економік країн світу від мінеральних ресурсів, часто імпортованих. Саме політика раціонального енергоспоживання — як результат світової енергетичної кризи 70-х років — зламала цю небезпечну тенденцію.

Щоб проілюструвати можливий вплив механізмів стимулювання, скористаємося власним українським досвідом. Для спрощення аналізу розглянемо взаємодію двох «китів» економіки: електроенергетики та чорної металургії — потужних постачальника та споживача ПЕР. Якщо перша з цих галузей є системоутворюючою в національній економіці, то друга — джерелом значних валютних надходжень завдяки експорту, насамперед прокату чорних металів та труб. У галузевій структурі промислового виробництва на них припадає відповідно 12,2 і 27,4% від загальних обсягів (2000 рік). Це, до речі, ілюструє проблему незадовільної галузевої структури економіки, бо для отримання гривні ВВП у згаданих галузях і, наприклад, банківському бізнесі потрібні істотно різні обсяги споживання ПЕР.

Така галузева структура промислового виробництва є незадовільною, бо експортуючи сировину та імпортуючи готові вироби, економіка України втрачає природну невідновлювану ренту, міняючи її на інтелектуальну ренту, тобто фінансуючи за рахунок власного природного багатства науково-технічний прогрес і економічне зростання за кордоном.

Згадані галузі сумарно використовують в Україні понад половину котельно-пічного палива і мають визначальний вплив на стан енергоефективності. Оскільки вони значною мірою ідуть у сув’язі виробник—споживач, то економічні показники діяльності кожної з них істотно залежать від рівня тарифів на електричну енергію.

Порівняльні показники діяльності, у тому числі ефективності споживання ПЕР в тепловій енергетиці та чорній металургії, подані на рис. 3. Внаслідок кризових явищ в економіці протягом першої половини 90-х років паливомісткість прокату зросла в 1,4 разу. Якщо у розвинених країнах частка енергоресурсів у ціні прокату дорівнює 18—25%, то в Україні — до 60. Як наслідок, чорна металургія, питома вага якої становить майже чверть економіки України, працювала в умовах збитковості. Мінімальною рентабельністю характеризується й електроенергетика. З іншого боку, ціну металургійної продукції збільшувати неможливо, оскільки вона в умовах ринку визначається світовим рівнем. Аналогічна — фактично тупикова без вирішення проблем енергоефективності — ситуація має місце в хімічному комплексі та у багатьох інших потужних споживачів електроенергії. Вихід полягає насамперед у підвищенні ефективності функціонування всіх секторів економіки.

Ситуацію стосовно металургійного комплексу вирішив лише Закон України «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України», яким з 1999 р. було встановлено пільговий режим оподаткування підприємств згаданого комплексу. Це створило умови для відновлення нормальної економіки підприємств цього комплексу (див. дані щодо рентабельності на рис.3), що зрештою дало можливість за рахунок технічного переозброєння зменшити рівень питомих витрат палива до 75% від рівня навіть передкризових років. І це дуже симптоматично.

Проте через певний час Україну звинуватили — цілком резонно — у демпінговій політиці стосовно продукції чорної металургії. Результатом цього стало постійне «ні» владних структур у Києві на будь-які спроби економічного стимулювання, у тому числі в енергозбереженні. Однак його резонність в останньому випадку відповідає класичному «опеклись на гарячому — на холодне дмемо».

У результаті були прийняті практично вихолощеними закони України «Про альтернативні види рідкого та газового палива» та «Про альтернативні джерела енергії»; така ж доля спіткала проект ЗУ «Про внесення змін до ЗУ «Про енергозбереження», внесеного на розгляд Верховної Ради. Першим у вітчизняному законодавстві прецедентом щодо реального стимулювання енергозбереження міг стати закон «Про комбіноване виробництво електричної і теплової енергії (когенерацію) та використання скидного енергетичного потенціалу», за який у червні проголосувала більшість депутатів (388 голосів). Проте, ті, хто виступав із зауваженнями від імені Президента, пов’язали недоцільність його прийняття із загрозою... енергетичній безпеці України.

Тепер давайте нагадаємо, що Україна ратифікувала Європейську енергетичну хартію. Нагадаємо також, що відповідно до Закону України «Про міжнародні договори» такі договори України, згоду на обов’язковість яких дано Верховною Радою, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Більше того, у випадку, «якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».

Крім того, відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» та попередніх законодавчих і нормативно-правових актів з цього питання, елементом такої адаптації є перевірка проектів законодавчих актів на їх відповідність законодавству ЄС.

Достатньо лише звернутись до тексту Протоколу до Енергетичної хартії, щоб впевнитись, що всі ті проблеми, об які ламались списи останнього періоду в енергозбереженні, тут давно урегульовані. Зокрема, передбачені фіскальні або фінансові стимули для впровадження у ринок енергоефективних технологій, заохочення таких новаторських підходів до капіталовкладень у підвищення енергетичної ефективності, як фінансування третіми сторонами, підтримання і заохочення комбінованого виробництва електроенергії і тепла, а також заходів, спрямованих на підвищення ефективності систем центрального опалення. Ці ж заходи виписані у конкретних директивах ЄС.

Коментарі, здається, зайві. Відповідність цьому законодавству ЄС — це прямий шлях для запровадження цілком легального стимулюючого (а не демпінгового, поза світовими «правилами гри») законодавства в Україні.

До речі, ще на стадії обговорення тоді ще проекту закону «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України» пропонувався саме варіант стимулюючого законодавства. Більше того, ще у 2001 р. був детально виписаний та погоджений тодішнім керівництвом Державної податкової адміністрації проект змін до Закону України «Про енергозбереження» та податкового законодавства, суть якого полягає у пільговому оподаткуванні тієї частини прибутку підприємства, яка отримана в результаті запровадження енергозберігаючих проектів. Проте всупереч усякій логіці він так і не був погоджений нинішнім Мінфіном.

Крім цього, на сьогодні маємо розпорошеність і елементарну невідповідність окремих законів. Справді, історично склалося так, що в Україні, як і в інших країнах СНД, відсутній єдиний закон про енергетику. Існуюче енергетичне законодавство формулювалось, як правило, під окремі проблеми, що потребували законодавчого урегулювання: електроенергетики, трубопровідного транспорту, енергозбереження тощо. При цьому законодавчі акти недостатньо інтегровані між собою. Наприклад, спроба стимулювати використання в електроенергетиці відновлюваних джерел енергії майже неодмінно входить у суперечність з проблемою перехресного субсидування, яка перебуває у полі зору Національної комісії регулювання енергетики (НКРЕ). На інституційному ж рівні питання енергетики взагалі розподілені між багатьма центральними органами виконавчої влади: Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції, яке, вочевидь, повинне було б як мінімум встановлювати обсяги використання відновлюваних джерел енергії, виходячи з реальних можливостей економіки та орієнтуючись на перспективи європейської інтеграції України, Мінпаливенерго, Мінпромполітики (розвиток вітрової енергетики), Держжитлокомунгоспом, НКРЕ (тарифна політика) і Держкоменергозбереження. Зважаючи, що кожне з них має, фактично, право вето на проходження законопроектів, в умовах розпорошеності національного законодавства та за відсутності політичної волі проблема стимулювання енергозбереження (а фактично, розвитку національного виробництва) не вирішується вже тривалий час. Доцільно було б, як варіант, урегулювати наявні невідповідності в окремому законі про основи енергетичної політики, в якому також чітко визначити інституційні повноваження.

Проте основною перешкодою є помилково трактований економічний інтерес окремих представників ПЕК, які сприймають політику енергозбереження як загрозу прибуткам галузі. (Помилково, бо не може стати багатим окремо взятий ПЕК у бідній країні — надто тісною є верхня частина «айсберга» економіки у цьому випадку; у багатих же країнах економіка будується так, що потенційне зменшення прибутків ПЕК за рахунок скорочення фізичних обсягів енергопостачання компенсується ринком енергозберігаючих заходів.)

У цих умовах в Україні залишається нереалізованим системний підхід до вирішення проблем енергозбереження на основі принципів, які добре себе зарекомендували у зовнішньому світі, проте все ще не вийшли з царини усвідомлення лише вузьким колом українських спеціалістів з питань енергоефективності.

Одним з яскравих прикладів таких підходів є вже згадане фінансування третіми сторонами, коли, наприклад, для фінансування енергозберігаючих заходів на об’єктах бюджетної сфери немає потреби передбачати додаткове бюджетне фінансування. Проблема фінансування стає клопотом енергосервісної компанії, а відшкодування її витрат здійснюється за рахунок економії, яка виникає у результаті запровадження цих заходів. Відсутня будь-яка логіка у гальмуванні запровадження цього принципу в практику українського господарювання, наприклад, у бюджетній сфері в умовах украй обмежених бюджетних ресурсів на вирішення проблем енергоефективності та їх регулярного недофінансування.

Іншим прикладом може бути так зване управління енерговикористанням з боку споживача. При цьому споживачі стають зацікавленими у винесенні основних обсягів споживання електроенергії за межі годин пікового споживання. Навіть гіркий досвід «віяльних» відключень кінця
90-х років не включив цей підхід до арсеналу дій в електроенергетиці, хоча він є одним із найдешевших методів оптимізації роботи та підвищення енергоефективності системи.

Якось один з керівників електроенергетичної галузі при ознайомленні з порівняльними показниками розвитку металургійної та електроенергетичної галузей зауважив, що в металургії нескладно досягати економії ПЕР: тільки нахились... Досвід добудови енергоблоків Рівненської та Хмельницької АЕС довів, що цілком можна «нахилятись» і в ПЕК — суто економічними методами. Дуже хотілося б, щоб у наступний історичний період у житті держави ми відійшли, нарешті, від психології виживання і стали на шлях розвитку.

Замість епілогу, або Спроба прологу майбутнього розвитку подій

Протягом попереднього десятиліття ціна нафти на світовому ринку на рівні 30 дол. США за барель вважалась граничною. Проте останні біржові повідомлення свідчать, що вона може успішно подолати і 50-доларовий бар’єр. Важко прогнозувати, наскільки масштабним стане це явище у майбутньому, проте можна припустити, що відповідно до рис. 1 передвісники цієї кризи найбільшою мірою зачеплять економіки Росії та України. Якщо для російської економіки тут є свої мінуси та плюси, оскільки вона потужний експортер нафти та газу, то для української — переважно мінуси, зважаючи на велику залежність саме від цих складових імпорту та значну енергоємність експортної продукції.

Першу у новітній історії паливно-енергетичну кризу 70-х років Україна пережила у складі колишнього СРСР, де вона була форпостом індустріалізації на основі дешевих енергоресурсів, а її енергоємність ВВП на 25% перевищувала середньосоюзну. Ця криза була подолана не надто успішно, оскільки зменшення цього показника становило лише 16% протягом 1975—90 рр. (для порівняння: США — 46%, Японія — де цей показник і так був на належному рівні — 35%).

Другу кризу — вже 90-х років — і досі не подолано, оскільки енергоємність ще не повернулась навіть до докризового рівня. Однією з передумов успішного розвитку економіки в останні роки стало значне зменшення енергоємності ВВП протягом 2000—01 рр. На жаль, останнім часом такий «допінг» для майбутнього розвитку економіки не створений.

Таким чином ми входимо в третю кризу, не подолавши остаточно наслідки попередньої. Навіть класик не передбачив варіант триразового наступання на одні й ті самі граблі...

Країна живе президентськими виборами. Не викликає сумнівів доречність певних коригувань курсу, за яким розвивається держава. Хочеться вірити, що та абсолютно прагматична проблема, яка порушена у цій статті, знайде своє відображення в прийдешніх змінах.