ДУНАЙСЬКІ ХВИЛІ...

«Дунайська війна» програна?» — таким риторичним заголовком в одному з минулих чисел «Дзеркала тижня» розпочав свою досить велику розповідь на хвилюючу для українських дунайців тему журналіст із Ізмаїла Євген Єрьомін. Мене як представника України в Дунайській комісії (ДК), природно, не міг залишити байдужим загальний напрям викладених у ній фактів й висновків.

Якщо говорити прямо, то знаючий читач вказану статтю інакше як спірною назвати не може. Більше того — зі змішаних фактів автор спробував створити такий собі начерк геополітичного аналізу, із якого має випливати: Україна стрімко котиться в пастку, уміло розставлену якимись недоброзичливими силами, усе, що робить наша країна, — це слухняно дотримується розробленого кимось сценарію, у фіналі якого нас очікує повний крах українського судноплавства на Дунаї. А Дунайська комісія як міжнародна організація, покликана регулювати питання судноплавства на Дунаї, не діє.

Відразу хотів би обмовитися: мені глибоко імпонує щиріше бажання пана Єрьоміна привернути увагу вітчизняного читача до теми, слабко висвітленої в українській пресі. Ми, зокрема, добре пам’ятаємо його статтю «Дунай незабаром буде вільний. Від дунайських судновласників», надруковану «ДТ» 20 жовтня 2001 року. Зазначену публікацію, до речі, ми навіть розповсюдили свого часу у Дунайській комісії з метою проілюструвати стривоженість громадськості невирішуванням дунайської проблеми.

Як мені здається, задум автора полягав в об’єктивному висвітленні подій останніх років у дунайському судноплавстві і, в остаточному підсумку, стаття мала сприяти вирішенню проблем працюючих на Дунаї українських річкових підприємств. Насправді, і я переконався в цьому, всебічно проаналізувавши опублікований матеріал, результат згаданої публікації може виявитися прямо протилежним, більше того — деякі положення останньої статті пана Єрьоміна здатні завдати серйозних збитків авторитету нашої країни як у Дунайській комісії, так і в її взаєминах із ключовими країнами Європи, зокрема і з Європейським Союзом у цілому.

Не маючи на увазі полеміку з автором публікації — зрештою, кожен має право на свою точку зору, — вважаю за необхідне внести ясність у деякі питання принципового порядку. Упевнений, що уважного читача не могли не вразити невиправдана легкість у жонглюванні офіційними позиціями держав — членів Дунайської комісії, розмірковування про наявність якихось полюсів тяжіння «Україна — Росія» versus «Австрія — Німеччина», немовби йдеться про футбольний матч, а не про серйозну міжурядову організацію.

Із усією відповідальністю можу заявити: ні про які блокування усередині ДК, ні тим більше про згадані осі чи «полюси тяжіння» мови бути не може. Україна, будучи країною—засновником Дунайської комісії, відновивши із 1991 року своє членство в цій організації, докладала і докладає всіх зусиль для реалізації національних інтересів нашої держави на Дунаї, а також рівноправного і взаємовигідного співробітництва з усіма придунайськими країнами.

У результаті цих зусиль виникла не якась існуюча лише в уяві декого «вісь» — Україна утвердилася в ролі одного з безсумнівних лідерів ДК. Про це, до речі, свідчить і те, що наша держава з часу здобуття незалежності вже двічі обіймала відповідальні пости в керівництві комісії — представник України обирався на посаду секретаря ДК і віце-президента ДК. Україна представлена в робочому органі комісії — її секретаріаті — висококваліфікованими спеціалістами, котрі не з чуток знають проблеми річковиків. У нинішньому мандаті на одну з ключових посад у секретаріаті ДК — радника з навігаційних питань — відряджено представника Українського Дунайського пароплавства. Слід нагадати також про найсерйознішу економічну присутність України на Дунаї — Українське Дунайське пароплавство (УДП) є найбільшою судноплавною компанією на цій транспортній магістралі, а сумарно нашими річковиками щороку перевозиться близько чверті усього вантажопотоку на Дунаї. Тож Україна почувається в Дунайській комісії досить впевнено для того, аби дозволити собі займати самостійну позицію і проводити власну політику, не потребуючи створення більш ніж сумнівних фракційних комбінацій для конфронтації з третіми країнами.

Маю підкреслити, що 1999 року Дунайська комісія постала перед необхідністю вирішення проблем, які далеко виходять за межі її компетенції. Абсолютно хибним є твердження, що ДК, маючи у своєму розпорядженні механізм розв’язання виниклої задачі, «пішла на явно невигідні вимоги Євросоюзу». Природа дунайської проблеми 1999 року полягала в причинах кризи набагато глобальнішої системи, аніж Придунайський регіон, і її розв’язання було не під силу одній лише ДК, через вади в її організації або недоліки Белградської конвенції 1948 року.

Саме навпаки. Те, що Дунайська комісія зуміла знайти можливості для вирішення проблеми розчищення фарватеру Дунаю, змогла організувати збирання необхідних коштів і залучити для цих цілей найпотужніші організації континенту, свідчить, що закладені в Белградській конвенції ідеї себе не зжили. Біда, а не провина Дунайської комісії в тому, що проблема судноплавства була переведена в суто політичну площину і ця організація за часів Мілошевича перетворилася на арену протистояння між Югославією й рештою світу. Розмова белградських дипломатів у ті часи була коротка: «У нас інструкції такі й такі, якщо не приймаєте — ми йдемо геть». І йшли ж. Вставали з-за столу переговорів, грюкали дверима. А в результаті простоював без діла наш флот, зазнаючи колосальних збитків. Про які «механізми» можна говорити?

Йшов тривалий, найскладніший переговорний процес, у якому Україна відігравала свою помітну, а часто і ключову роль. Делегації ДК, що направлялися з нашої ініціативи для переговорів у Белград, крок за кроком випрошували нові й нові поступки. Ці делегації часто очолював український представник. Нашими спільними зусиллями і завдяки підтримці передусім Європейського Союзу — єдиної (!) політичної сили, авторитет якої визнавав Белград, — удалося направити вирішення проблеми судноплавства в потрібне русло, а пізніше — розпочати реальні роботи із розчищення фарватеру. Тепер ці роботи наближаються до завершення. Вирішення проблеми фінансування реконструкції моста Слобода, котра, за попередніми оцінками, обійдеться в 40 млн. євро (а не 8 млн. євро, як стверджує автор згаданої статті), також узяла на себе Європейська комісія, і ми глибоко вдячні їй за це — адже це одночасно і вирішення проблеми понтонного мосту, який буде демонтований після реконструкції моста Слобода.

Нам крок за кроком удалося домогтися п’ятиразового зниження плати за проходження вантажними суднами ділянки понтонного моста в м. Нові Сад, домогтися дозволу на безкоштовне проходження понтонного мосту пасажирськими суднами і тим самим відновити круїзне туристичне судноплавство по всій течії Дунаю — стабільний і традиційно прибутковий напрям діяльності Українського Дунайського пароплавства. На черзі — звільнення від плати баластових суден і чергове зниження розмірів плати для суден, що перевозять комерційний вантаж.

Так, згоден, процес вирішення проблеми судноплавства йде повільно. Невиправдано повільно. Це і є предметом наших постійних дискусій і критичних конструктивних виступів у Дунайській комісії. Навіть у ході одного з останніх засідань на початку вересня делегації України довелося ініціювати звернення від імені керівництва Дунайської комісії до уряду Югославії із закликом як мінімум утричі скоротити вартість плати за проходження суднами понтонного моста. І ця пропозиція була одностайно підтримана всіма представниками, за винятком Югославії, що утрималася. Ми й надалі домагатимемося розв’язання поставлених задач.

Здивування викликає також пасаж, у якому оповідається про перипетії обрання в ході останньої сесії нового керівництва Дунайської комісії. Виявляється, автор володіє «фактами», про які невідомо навіть мені — члену лічильної комісії з обрання керівництва ДК. Так, він повідомляє про розподіл голосів у ході таємного (!) голосування. Одне це породжує недовіру, оскільки ніхто не може знати, як насправді розподілялися симпатії представників. Можливо, наш журналіст став жертвою пліток, якими переповнені кулуари будь-якої міжнародної організації, але спиратися на сумнівні чутки при підготовці матеріалу для настільки серйозного видання, м’яко кажучи, некоректно.

При згадуванні про те, що основні події з перевиборів керівництва ДК розгорнуться через три роки, коли «від того, хто стане генеральним директором секретаріату і головного інженера, багато в чому залежить ефективність роботи комісії», варто було б зауважити, що під час сесії було однозначно заявлено: Україна претендує на наступних виборах на посаду генерального директора секретаріату Дунайської комісії. І було це заявлено цілком офіційно, а не в порядку кулуарних пліток, тому вважаємо за необхідне донести цей факт до читача. Водночас, не хотілося б, щоб довільний добір фактажу та його інтерпретації автором статті погіршили взаємини нашої делегації з делегаціями інших держав і позбавили її їхньої підтримки на наступних виборах. Передусім це стосується Австрії та Німеччини. З обома делегаціями в нас установлений тісний робочий і навіть гарний особистий контакт. Особливо це стосується німецьких колег — вони практично незмінно підтримують наші ініціативи, спрямовані на вирішення проблеми понтонного моста. І це в той час, коли делегації прямо зацікавлених у цьому держав найчастіше відмовчуються. Дипломатія — матерія дуже тонка, і необдумані публікації здатні лише нашкодити інтересам країни, а не допомогти в їхній реалізації.

Тепер про компенсації. Це дійсно болюче питання, особливо враховуючи, що наші дунайські підприємства зазнали в результаті двох балканських криз — 1992—1995 і 1999—2002 років збитків, що обчислюються сотнями мільйонів доларів. Але ніяк не можна це пов’язувати з недоліками Белградської конвенції, на адресу якої пролунала нищівна критика, оскільки вона не містить статей, що дозволяють зажадати від країни, яка не дотримується конвенції, компенсації за завдані збитки. Особливо зворушують ностальгічні пояснення — мовляв, 54 роки тому «нікому б і на думку не спало порушувати угоду, учасником якої був Радянський Союз». Ах, як було добре: скомандував представник СРСР — «струнко!», і всі вишикувалися в шеренгу? Та нічого подібного. Цікавих відсилаю до протоколів перших сесій ДК, коли представники тітовської СФРЮ перебували в постійній конфронтації з делегацією СРСР (згадаймо взаємини Сталіна з Тіто). І, можете не сумніватися, питання можливих компенсацій також обговорювалося. Але не дав СРСР добро. Цікаво, чому?

У наш час тема компенсацій судноплавним компаніям на Дунаї неодноразово обговорювалася, і не лише на рівні Дунайської комісії. За ініціативою ДК дане питання свого часу розглядався навіть в ООН, і, більше того, існують відповідні резолюції цієї організації. На жаль, вони не виконуються. Наслідуючи логіку автора статті — може, настав час переглянути і Статут ООН?

Актуальні питання перегляду Белградської конвенції — тема досить чутлива. Із зрозумілих причин ми не можемо поки у відкритій пресі викласти всі деталі позиції нашої країни на майбутній дипломатичній конференції, що буде присвячена цьому питанню, але підкреслимо: йде серйозна і всебічна підготовка. На основі положень декларації, прийнятих Роттердамською конференцією міністрів транспорту, створено спільний Комітет ad hoc, метою якого є розробка плану гармонізації судноплавних правил, що діють на Дунаї та Рейні. У роботі згаданого комітету беруть участь експерти всіх держав — членів як Дунайської комісії, так і Центральної комісії судноплавства на Рейні. Україна також представлена в цьому комітеті експертом від УДП, і ми вправі очікувати, що в рамках цього органу і будуть вироблені основні підходи до майбутньої гармонізації судноплавних правил, що може мати свій позитивний вплив і на актуалізацію судноплавної конвенції.

Власне кажучи, на даному етапі проблема економічної присутності України на річкових магістралях Європи, як про це вже згадувалося вище, дедалі більше перетворюється на нашу внутрішню задачу. Зовнішньополітична мета — забезпечити певний перехідний період для проведення відповідних внутрішніх приготувань — цілком досяжна, і її буде досягнуто. Слово за судноплавними підприємствами. Упевнений, що необхідна широкомасштабна державна підтримка для відповідної підготовки та модернізації нашого річкового флоту.

Боюся лише, щоб не повторилася історія за участю українських підприємств у тендерах на проведення робіт у руслі Дунаю. Наші підприємства з великим інтересом відгукнулися на можливість участі в них. Це ж і найцінніший досвід роботи з європейськими структурами, якого так бракує, і, нарешті, просто можливість заробити. Були дуже цікаві пропозиції. Один нюанс — жодне українське підприємство контракту так і не отримало. Причина? А жодне з них навіть заявки на тендер не послало.

Віддаючи належне пану Єрьоміну за, вочевидь, щире бажання своєю статтею, котра, до речі, вирізняється блискучим публіцистичним стилем, зробити посильний внесок у справу утвердження позицій наших річковиків на Дунаї, хочу також подякувати йому за зусилля з прориву «інформаційного мовчання» у нашій пресі навколо дунайської теми. Тема, яка, на моє глибоке переконання, здатна дати не лише багату поживу для розмірковувань, а й законні підстави пишатися нашою країною. Водночас хотілося б нагадати, що в журналістиці, як і в медицині, центральним має бути принцип — «не нашкодь».