ДЕРЖАВНА МОНОПОЛІЯ БЕЗ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

На початку 90-х, коли економічна криза в Україні набула системних ознак, керівникам деяких районів Тернопільщини спала на думку начебто рятівна ідея. Будемо клепати дешеву горілку. І спиртозаводи не вмруть, і до бюджету більше надійде… Отак у 1992 році при спиртозаводах почали масово відкриватися цехи з лініями розливу горілки, чого не практикували в сусідніх регіонах. І з яким розмахом! Нині сорокаградусівку в області виробляють один потужний лікеро-горілчаний завод і 9 цехів.

Спиртозаводська горілка за рахунок економії накладних витрат виходить дешевшою, ніж продукція Чортківського лікеро-горілчаного заводу. У старі добрі часи це підприємство було єдиним виробником горілки на всю область. Якісна чортківська славилася в сусідніх регіонах, добре продавалася в Криму, Молдові. Зараз лікеро-горілчаний, завантажений не більше як на 5—6 відсотків, гине на очах. Горілчані цехи теж не дуже попереду, використовують лише 10—15 відсотків потужностей. А запускали ж їх з великими надіями!

Ринок алкогольної продукції в Україні давно відкритий, позбавлений розподілу за територіальним принципом. Серед збіднілого населення виграє та горілка, яка дешевша. Зараз прилавки місцевих крамниць заполонили привізні горілчані вироби, особливо кіровоградської фірми «Артеміда», кримського концерну «Союз-Віктан», Балтського заводу продтоварів Одеської області, здешевлені за рахунок величезних масштабів виробництва. Не витримує конкуренції свій трунок. Дійшло до того, що заводи області забезпечують тільки третину обсягів місцевого споживання горілки. В спину їм б’є ще й «п’ята колона», а точніше сказати, перша: підраховано, що близько 80 відсотків алкоголю в Україні виробляється нелегально. Це — так званий підвальний варіант. Ціна виробів тут, зрозуміло, ще нижча, а прибуток тіньовиків у кілька разів перевищує затрати, адже податків вони не платять. Споєним масам залишаються хронічні недуги, державі — дуля.

Торік уряд зробив перші кроки для наведення порядку у реалізації горілки, запровадивши мінімальні гуртові і роздрібні ціни. Підпільник, який продавав міцне зілля дешевше, відразу засвічувався. Не було різкої різниці у вартості горілки, і споживач вибирав ту марку, яку добре знає. У липні цього року Кабмін цю постанову скасував. Тепер одна пляшка масової горілки відрізняється в ціні від іншої на 2—2,5 гривні. Небагатий покупець вибирає дешевшу...

Виробництво горілки нині контролюють 14 державних органів. А користі — небагато. Цього року від акцизного збору до держбюджету надійшло 680 млн. гривень. У Сполучених Штатах, наприклад, де чисельність населення тільки у 7—8 разів більша, єдиний орган управління горілчаною галуззю забезпечує 14—15 млрд. дол. щорічних надходжень. У ближчій до нас Республіці Татарстан лише в результаті створення державної монополії у 1996—1997 роках надходження акцизу до бюджету зросли в чотири рази. То що ж діється в Україні?

Збирачі податків шукають явно не там, де треба. У цьому році акцизний збір стягується з виробництва вже не спирту, а — горілчаних виробів. Київ доводив області план збору цього податку в обсягах понад 90 млн. гривень. Навіть якби всі горілчані цехи разом з лікеро-горілчаним заводом були повністю завантажені, це означає, що кожен житель краю — від новонародженого до старця — повинен спожити в день 90 грамів міцного трунку. Сесія обласної ради затвердила більш реальну суму цього податку — 32 млн., а за попередніми розрахунками через недовиробництво надійдуть 22—25 мільйонів.

Державна монополія, можна сказати, працює без державної політики. Виробників горілки розплодилося до критичної межі. Продавців уже не злічити. На Тернопіллі є, крім заводів-виробників, аж 39 гуртових баз лікеро-горілчаних виробів, тоді як, скажімо, у Москві з її 8-мільйонним населенням — всього 20. Продають наші торговці дуже часто фальсифіковану, «підвальну» горілку з відомими назвами, яких в Україні налічується близько трьох тисяч (у країнах Заходу — в середньому 10—30). Торговий дім «Скала», що реалізує алкогольну продукцію 85 вітчизняних підприємств з 20 областей, і Український союз промисловців і підприємців небезпідставно запропонували урядові перейти до справляння акцизного збору не з виробництва, а з роздрібного продажу алкоголю. Тоді підпільникам стане важче конкурувати з законними виробниками, не буде затоварення заводських складів через відсутність грошей для сплати акцизного збору.

Коли горілчані вироби продавалися б у спеціалізованих магазинах, де поряд з касовим апаратом стояв міні-комп’ютер, туди б заносилася інформація про обсяги проданого алкоголю і суми акцизного збору, призначені до сплати. Через єдину інформаційну мережу про них має знати податкова адміністрація. Така практика вже багато років існує у Швеції. Кількість спеціалізованих магазинів в цій країні щороку уточнюється місцевими властями і урядом. Подібним чином алкогольний ринок контролюється в Норвегії, Фінляндії, Данії. Там державна монополія, з одного боку, гарантує якість алкогольної продукції, а з іншого — має реальні важелі контролю фінансових потоків і спрямування коштів до бюджету.

Продукція деяких горілчаних цехів і лікеро-горілчаного заводу могла б завойовувати зовнішні ринки. Проте на сьогодні для неї куди не кинь, всюди клин. Східні держави використали простий прийом — відгородилися парканом високих ставок ввізного мита. Навіщо їм українська горілка?! Ще раніше набудувала горілчаних заводів Росія, в останні роки алкогольне виробництво налагодив Казахстан. Західні держави, які мають досвід існування в ГАТТ/ВТО, високих мит не встановлюють, проте запровадили інші протекціоністські заходи — ускладнену(додаткову) сертифікацію чужого алкоголю. Вони знають, де треба надійно захищати внутрішній ринок. Бо алкоголь — одне з основних джерел надходжень до бюджету.

Окремим підприємствам важко вийти на зовнішні ринки. І в цьому нема нічого дивного. За кордоном експорт горілки беруть на себе, як правило, великі спиртово-алкогольні утворення. Тому нашим спиртооб’єднанням, концерну «Укрспирт» потрібно не тільки працювати над вдосконаленням технологій, але й активно займатися маркетингово-збутовою діяльністю, до чого вони не дуже-то звикли.

А якщо завод не може знайти свою нішу на ринку алкогольних виробів, йому не залишається нічого іншого, як дещо змінити орієнтири, частково перепрофілюватися. У липні цього року Кабінет міністрів затвердив державну програму переходу спиртозаводів на додаткові види виробництва — «Етанол». Деякі спиртозаводи, зокрема, Бучацький мальтозний, який продукує горілку, окрім харчового спирту, вироблятимуть технічний. Додаткове виробництво високооктанових кисневмісних добавок для автомобільних двигунів у найближчі роки буде запроваджено і на Ковалівському спиртозаводі, що теж є виробником горілки (Монастириський район). Встановлення нового обладнання — справа недешева, однак бюджет малоспроможний, а приватні інвестори не поспішають вкладати гроші в модернізацію спиртозаводів: вони ж — державні. Законодавці ніяк не можуть усвідомити, що держава має контролювати не власність, а виробництво і реалізацію горілки. І приватизацію підприємств цієї галузі знову відкладено...

Як і в давні часи, пересічний українець не проти того, щоб перехилити чарчину-другу оковитої. З приводу і без. Назло усім негараздам. Він дістав сприятливі економічні передумови для своєї втіхи: горілку виробляють і реалізують усі, кому заманеться. На шкоду державі і, за великим рахунком, собі. Держава, схоже, втішена тим, що має. Бо не вживає ефективних і своєчасних регулюючих заходів. Всім добре?