Заходу час реалістично підійти до відносин з агресивною Росією – FT

Режим Володимира Путіна вдає з себе ображеного. Російський президент затаїв довжелезний список розчарувань і вигаданих образ, починаючи з розпаду СРСР до військового вторгнення США на Близький Схід і розширення НАТО і ЄС.

Про це на сторінках Financial Times пише оглядач Філ Стівенс, додаючи, що все ж найбільшу російську образу лише кількома словами описав американський президент Барак Обама кілька років тому. Путін хоче, щоб його поважали. А в американський президент сказав, що Росія не більше ніж "регіональна сила", чиє вторгнення в Україну стало доказом слабкості, а не демонстрацією могутності. Обама назвав російські вчинки "проблемою", але не найбільшою загрозою для національної безпеки Америки.

Автор додає, що після цих слів американського президента з Кремля можна було почути "нестерпні крики". В цей же час, оцінка Обами була водночас і правильною, і помилковою. Майже у кожному вимірі: в економіці, демографії, в технологіях і суспільстві – Росія страждає від невблаганного падіння. Але президент США недооцінив бажання Москви використати свою досі грізну армію. Обама також не врахував зв'язок між авантюризмом і приниженою національною гідністю. Якщо Путін і хоче чогось по-справжньому, то це щоб до нього ставилися до лідера, гідного на рівних сидіти за одним столом із США і Китаєм.

Політичний землетрус і перемога республіканського кандидата Дональда Трампа на виборах в США у листопаді не змінить ключових параметрів відносин між Росією і Заходом. "Перезавантаження", запропоноване Обамою на початку його президентства, зазнало поразки через анексію Криму, окупацію частини території на Сході України і жорстокі російські бомбардування в сирійському Алеппо.

Звісно, у російського президента досі є шанувальники на Заході. І це не лише Трамп. Приміром, лідер британських лейбористів Джеремі Корбін присвятив значну частину своєї політичної кар'єри, виступаючи проти всіх воєн, які вів Захід. Він так і не зміг змусити себе засудити бійню, яку Росія влаштувала в Алеппо. До нього в цьому приєдналася також лідер французьких радикалів з партії "Національний фронт" Марін Ле Пен, а також проросійські фашистські партії в Угорщині і Греції. "Ліві" радикали нарешті порозумілися з "правими".

Для всіх інших очевидно, що вторгнення в Україну і Сирію – це частина більш широкої стратегії Кремля. Виживання режиму і ворожість до Заходу – це дві сторони однієї монети. Підтримка популістських "лівих" і "правих" партій в Європі, підрив демократії в колишніх комуністичних країнах і кібератаки проти виборчої кампатії Гіларі Клінтон в США – це все частини одного цілого. Путін націлився на підрив ліберального міжнародного порядку. Він хоче, щоб великі держави знову поділили між собою світ. Це б відновило контроль Росії над її сусідами і зробило б її впливовою на світовій арені.

У Заходу немає готової відповіді на це. Корисні уроки можна винести з Холодної війни, зокрема в питанні передбачуваної і чіткої відповіді. А дипломатам і стратегам варто пригадати старі правила у відносинах між великими державами. Але, на жаль для Путіна, Росія – це не СРСР. Що США і їхні союзники можуть зробити корисного, це окреслити чіткі і реалістичні принципи перезавантаження відносин. І почати варто з рішучості, послідовності, взаємодії і поваги.

Рішучість – найбільш важлива. Путін швидше опортуніст, ніж великих стратег, лідер, який намагається випробувати слабкості суперників. Захід боявся, що стримування матиме вигляд провокації, і це була помилка. Не змігши продемонструвати рішучість, він посилив, а не ослабив напругу. Відправка сил НАТО в Східну Європу певним чином послужила заспокоєнням для громадськості. Але Вашингтону потрібно послати недвозначні сигнали про червоні лінії, як в Європі, так і в Сирії, які не можна переступити без наслідків.

Другий важливий компонент – це послідовність. Путін дуже вміло використовує розколи і вагання. Європейським країнам варто показати, що вони можуть відкинути відмінності у поглядах, коли йдеться про відносини з Москвою. Замість того, щоб продовжувати дію санкцій через кожні кілька місяців, даючи Росії змогу посіяти суперечності, ЄС варто проголосити їх безстроковими. Тиск буде припинено лише тоді, коли Кремль змінить свою поведінку. Послідовність також вимагає розробки багаторівневих відповідей на ворожі дії. Москва повинна знати, що кібератаки не зійдуть їй з рук.

Співпраця – це слово часто використовують ті, що насправді хоче здатися. І першим на гадку спадає Корбін. Однак тверезе управління відносинами не повинно перешкоджати усвідомленню, що існують спільні інтереси. Коли дві сторони можуть корисно співпрацювати, наприклад у боротьбі з тероризмом чи ядерному роззброєнні, Захід повинен взяти на себе ініціативу з проведення спільних дій.

І, нарешті, повага. Назвати Росію слабкою означає озвучити очевидне. Однак, на думку автора, для лідера США не розумно публічно вказувати "тонкошкірому" російському президенту на неприємну реальність. Лукавство, зрештою, теж частина дипломатії. Печаль лише в тому, що якщо Путін продовжить вдавати, що Росія – велика держава, то росіяни перестануть бути великою нацією.

Раніше видання New York Times писало, що новий президент США успадкує найгірші відносини з Росією. Путін зупинив виконання угоди з Вашингтоном про утилізацію плутонію, подавши сигнал, що він готовий використати ядерне роззброєння як нову розмінну монету в конфронтації з США. Однак, це був сигнал не скільки для Обами, як для його наступника.

Раніше оглядач RFERL Браян Вітмор писав, що відносини США з Росією зайшли в глухий кут. Останні зухвалі вимоги Москви стали сигналом, що оскільки шляхи Кремля і Вашингтона у Сирії розійшлися, конфронтація між Росією і Заходом буде ще більше поглиблюватися.

Як писав для DT.UA оглядач Олексій Їжак, "брязкання" ядерною зброєю дало Росії деякі тактичні дивіденди. Однак у стратегічній перспективі така політика заганяє Росію в кут, для виходу з якого у неї може банально не вистачити грошей.

Детальніше про загрозу гонки ядерних озброєнь між Росією і США читайте в статті "Ядерний кут для Росії" в тижневику "Дзеркало тижня. Україна".