Розкол в Ізраїлі: чи збудуться найгірші прогнози

Біньямін Нетаньягу — багатолітній ізраїльський прем’єр-міністр, поза всякими сумнівами, є талановитим і харизматичним політиком. Інакше він би не втримався на цій посаді стільки років. Але навіть у такого добірного опортуніста настають часи, коли його можуть притиснути до стінки. І роблять це, з одного боку, — його молоді партнери по коаліції, а з іншого — опозиція, що врешті-решт отримала друге дихання завдяки громадянському спротиву, який вибухнув в Ізраїлі. Кажуть, немає нічого нового під сонцем, але таких масштабних протестів точно ніколи не було раніше. Звісно, Ізраїль переживав різні часи і кризові ситуації, які за драматичністю не поступалися теперішній, але раніше вони здебільшого були пов’язані із зовнішніми чинниками — війнами, арабськими повстаннями, мирною угодою. Тепер головною причиною стали внутрішні суперечності, що розділили країну на два непримиренних табори.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Не віримо жодному слову Нетаньяху, — ізраїльтяни продовжують протестувати проти скандальної реформи

Є чимало експертів, які переконані: головною причиною нинішньої інституційної кризи стала відсутність конституції, що мала б прописувати чіткий розподіл влади на три незалежні гілки — законодавчу, судову та виконавчу. Певна річ, сама собою конституція ще не гарантує автоматичного виконання власних приписів, демократії та прав людини. Авторитарні диктатури, у минулому й тепер, мають конституції, проте в їхньому випадку це лише імітаційний документ, який має менше сенсу, ніж туалетний папір.

Утім, історія з ненаписаною ізраїльською конституцією насправді дає нам поживу для розуміння проблем, котрі супроводжують єврейську державу весь час її існування. Мало хто знає, але в Декларації про незалежність згадувалося про конституцію. Тобто політики зобов’язалися такий документ написати і прийняти.

У 1950 році, після завершення Війни за незалежність, ізраїльські політики розпочали дебати, і виявилося, що тема, скажемо так, не дуже популярна. Перший прем’єр-міністр Давид Бен Ґуріон палко виступив проти з аргументами, які… гм… нагадують доводи нинішньої коаліції. Чи погодиться народ, промовляв він, коли сім суддів можуть скасувати закони, яких хочуть люди? За логікою першого прем’єр-міністра, конституція, яку важко змінити, служитиме елітам і реакціонерам та закріпить нерівність.

Він був соціалістом і вірив у прогрес. Кожен закон, вів він далі, є продуктом свого часу, і ми не маємо зв’язувати руки наступним поколінням політиків. До того ж відсутність конституції відповідала інтересам правлячої партії МАПАЙ, яка діяла виходячи з принципу диктатури більшості.

Ще одним аргументом стало усвідомлення факту, що на момент утворення держави більшість євреїв перебували деінде, але не в країні. Ми не маємо права нав’язувати їм свої правила, казали противники конституції. Більшість, яка приїде до Ізраїлю в майбутньому, визначить, яку форму конституції вона захоче: вибір великий — від США до СРСР.

Але головна причина, як на мене, полягала в тому, що Бен-Гуріон не хотів розколу між світськими та релігійними партіями — останні були категоричними противниками. Неодмінно постало б питання про галаху — традиційний єврейський закон та його сумісність із принципами світської держави. Представники релігійних партій наголошували, що в Ізраїлі вже є конституція — Тора, і немає потреби в іншій, писаній людьми.

Ось так розмови про конституцію й померли. Тим більше що Ізраїль перебував у системі британського права, а у Великій Британії, як відомо, немає конституції. Все логічно. Врешті-решт Кнесет дійшов компромісу і прийняв резолюцію Ізхара Харарі, яка передбачала, що буде ухвалено основні закони, котрі, власне, і становитимуть у майбутньому тіло конституції. За час існування держави Ізраїль таких законів прийнято тринадцять, два останніх, які стосуються прав людини, — у 1990-х роках. Причому два стовпи ліберальної демократії — свобода слова та громадянська рівність — закріплені в постановах Верховного суду, а не в основних законах.

У результаті виникла юридична колізія, яку ізраїльські експерти оцінюють як брак легітимності всіх гілок влади. Спроможність Вищого суду справедливості (БАГАЦ) скасовувати політичні рішення уряду і правлячої коаліції (а в умовах Ізраїлю це одне й те саме) як «неконституційні» без наявності фактичного конституційного якоря, який би наділяв такими повноваженнями, є суттю проблеми. Інакше кажучи, ставиться під сумнів «юридична та моральна основа рішень суду, що визнають рішення Кнесету нелегітимними». З погляду політиків, яких обрали виборці і які прагнуть реалізувати свої політичні цілі, — це узурпація влади органом, що не обраний народом. Такою, власне, є логіка запропонованих змін, яка передбачає, що коаліція може скасувати рішення БАГАЦ простою більшістю. Інша інновація — запропоновані зміни процедури призначення суддів на користь політиків.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Нестабільність Ізраїлю має значення для США – CNN

Політична нестабільність правлячих коаліцій в Ізраїлі добре відома. Країна за останні три з половиною роки пережила п’ять позачергових парламентських виборів. На відміну від результатів попередніх виборів, на яких утворювалися так звані «широкі» коаліції, нинішня має чітку й однозначну політичну орієнтацію — вони праві, а місцями — крайні праві. Феноменальний успіх релігійних сіоністів на чолі з Бецалелем Смотрічем та Ітамаром Бен-Ґвіром, які отримали 14 місць у Кнесеті і створили третю за чисельністю фракцію, став поворотним пунктом. На відміну від опортуніста Нетаньягу, ці політики усвідомлюють, що вікно можливостей для них відчинене на короткий час, і намагаються скористатися цим максимально. Реформу судової системи було зафіксовано в коаліційній угоді, і скринька Пандори відкрилася. Паралельно з юридичною реформою авторства міністра юстиції Явіра Левіна та голови законодавчої комісії Сімхі Ротмана, уряд планує провести низку законів, які, на думку експертів, становлять загрозу самому існуванню ліберальної демократії.

Припускаю, що уряд розраховував на бліцкриг. Опозиція, дезорганізована нищівною поразкою на виборах, за ідеєю, була нездатна чинити системний опір. Утім, сталося інакше. Масовий протест проти намірів уряду, який триває вже тринадцятий тиждень поспіль, змусив уряд відтермінувати розгляд законопроєкту у другому та третьому читаннях, але загрози зміни законодавства не скасовано.

Рішення заморозити розгляд законів про судову реформу до літньої сесії Кнесету задля «діалогу» й одночасно рішення міністра національної безпеки Бен-Ґвіра про створення «національної гвардії», яка має «забезпечувати порядок під час безладів», дають чітке уявлення про плани коаліції. Нетаньягу виграв час до літа й, очевидно, планує скористатися цим, аби краще підготуватися до наступної хвилі протестів. Паралельно зростають ідеологічне протистояння і дегуманізація опонентів. Твердження про «екстремістську меншість», «анархістів», які прагнуть розшматувати країну, — з одного боку, та «фашистів з пагорбів», «терору демографії харедім» (узагальнююча назва ультраортодоксальних громад) — з іншого, стали банальністю.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Нетаньяху відкладає ухвалення судової реформи, яка призвела до протестів у Ізраїлі

Силові структури країни розколоті — безпрецедентні протести серед військовослужбовців, ветеранів і працівників спецслужб лише докидають хмизу в багаття. Економіка, яка завжди була предметом гордощів Бібі, демонструє кризові явища. Відносини з головним стратегічним партнером — США — перебувають у системній кризі. Президент США Джо Байден відмовляється зустрічатися з Нетаньягу. І хоча МЗС Ізраїлю випромінює оптимізм із приводу угод Авраама, останніми місяцями спостерігається помітний регрес у відносинах із арабськими країнами, що встановили з єврейською державою дипломатичні відносини. І все це на тлі зростання загрози з боку Ірану, який прагне за будь-яку ціну посилитися в регіоні та кидає відкритий виклик Ізраїлю.

Що буде далі? Чи справдяться найгірші прогнози щодо майбутнього ліберальної демократії в Ізраїлі? В історії єврейського народу є чимало прикладів, коли, здавалося непримиренні суперечності вдавалося долати через тривалий діалог. Головний чинник і ресурс — це час. В умовах політичного цейтноту його саме й не вистачає. Нетаньягу, найімовірніше, буде маневрувати, відтягуючи остаточне рішення, паралельно намагаючись маргіналізувати протест. Уже зараз з’являються розлогі коментарі, що протест монополізували ліві сили, які використовують його у своїх корисливих цілях. Якщо маргіналізувати протест не вдасться, у хід підуть (і вже йдуть) традиційні теорії змови проти єврейського народу. Паралельно здійснюватимуться заміни в поліції, армії, спецслужбах. Не так різко, як у випадку з міністром оборони Йоавом Ґалантом, а поступово — на людей, готових відповідати «так, пане прем’єре». Врешті-решт жаба звариться.

Відбуватиметься подальша сегрегація. Вона неминуча в умовах гострого конфлікту, де підважена людська безпека. Розбіжності випинатимуться, натомість спільності слабшатимуть. На тлі зростання внутрішнього конфлікту, де сторони чим далі тим більше відчуватимуть екзистенційну небезпеку, лише зовнішня загроза зможе на певний час знову об’єднати суспільство.

Цей сценарій можливий, але не обов’язковий. Насправді все може скінчитися швидше й простіше, якщо один харизматичний політик зробить мужній крок і відмовиться від влади задля блага всього єврейського народу.