«План Б» усередині НАТО: навіщо Європа будує власний оборонний каркас

Наприкінці травня Європа отримала два сигнали щодо розбудови нової системи безпеки. У Лондоні Дональд Туск і Кір Стармер уклали Нортхолтський договір (Northolt Treaty) — польсько-британський договір про безпекове й оборонне партнерство. У Парижі Норвегія та Франція підписали Нарвікську угоду (Narvik Agreement) — домовленість про взаємну оборонну допомогу та норвезьку участь у французькому процесі щодо ролі ядерного стримування в Європі. Перший документ прив’язує Польщу та Велику Британію до східного флангу, другий — Францію й Норвегію до північного.

Це не означає, що Європа відкидає НАТО на користь чергової дискусії про «європейську армію». Навпаки, в нових угодах зберігається звична формула — Альянс залишається основою безпеки. Але всередині цієї рамки європейці будують додатковий каркас, менш залежний від щоденної політичної волі США. До НАТО без США ще далеко, й, можливо, такий сценарій ніколи не реалізується. Європейський «план Б» потрібен не для обов’язкового застосування, а щоб основна система не розвалилася від першої серйозної політичної тріщини між Вашингтоном і Європою.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Європейські союзники по НАТО готуються до різкого скорочення підтримки з боку США в разі війни — Bloomberg

Система договорів

Першою великою подією нинішньої хвилі став Нансійський договір (Treaty of Nancy) між Францією та Польщею, підписаний 9 травня 2025 року. За змістом це договір про посилену співпрацю та дружбу: взаємні гарантії безпеки, військова допомога у разі нападу, оборонно-промислова співпраця, стратегічне планування, кризове реагування й цивільна ядерна кооперація. Дональд Туск тоді окреслив таку логіку: після договору з Францією має з’явитися договір із Великою Британією, а далі — посилення безпекової співпраці з Німеччиною.

У липні 2025 року Велика Британія та Франція оновили Ланкастер-гауський пакет 2010 року про оборонну співпрацю (Lancaster House 2.0) та ухвалили Нортвудську декларацію (Northwood Declaration) — спільну заяву щодо ядерної політики та співпраці. Спільної «ядерної кнопки» не виникає. Британські та французькі ядерні сили залишаються незалежними, але їхня політика, спроможності й операційні підходи можуть координуватися. Для цього створено Британо-французьку групу ядерної координації (UK-France Nuclear Steering Group).

Європа формує запасний план для НАТО в разі виходу з нього США — WSJ

Кенсінгтонський договір (Kensington Treaty) між Великою Британією та Німеччиною, підписаний 17 липня 2025 року, додав до цієї мережі промислово-ракетний масштаб. Він спирається на оборонну домовленість Триніті-гаус (Trinity House Defence Agreement) 2024 року і пакет із 17 практичних проєктів. Серед них — глибокі високоточні удари, кластер далекобійності понад 2000 км у межах Європейського підходу до далекобійного удару (European Long Range Strike Approach, ELSA), безпілотні системи, самохідні артилерійські установки калібру 155 мм RCH 155, підводна безпека, морські патрульні літаки Poseidon P-8A і торпеди Sting Ray.

На півночі Велика Британія й Норвегія через угоду Лунна-Гаус (Lunna House Agreement) домовилися про спільну протидію російським підводним загрозам у Північній Атлантиці. Центральний елемент — протичовнові фрегати Type 26, автономні системи, морська авіація, захист кабелів, трубопроводів і критичної інфраструктури. У квітні 2026 року Франція та Греція поновили оборонну угоду 2021 року: взаємна допомога у разі загрози суверенітету, французькі фрегати, винищувачі Rafale, ракетна кооперація з європейським індустріальним концерном MBDA і наміри щодо співпраці в ядерних технологіях.

Так формується географічний каркас: Польща — східний фланг, Норвегія — північний і підводний фланг, Греція — південний і середземноморський вимір, Велика Британія — вихід Європи до Атлантики, Франція — ядерно-стратегічний вимір, Німеччина — промислова та фінансова опора.

Росія, США, гібридна війна та гроші

Головний рушій цього будівництва — російська загроза. Вихідна оцінка Нортхолтського договору — російська загроза має довгий горизонт і потребує військового, політичного, економічного й технологічного стримування. Британо-німецький договір закладає російську агресію в логіку планування як безпосередній виклик. У норвезькій подачі Нарвікської угоди нинішню ситуацію описано як найсерйознішу безпекову кризу з часів Другої світової. Росію вбудовують у довге оборонне планування.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Європа воюватиме без США? Чи реально це і як допоможе Україна

Друга причина — страх перед американською непередбачуваністю. Британський тижневик The Economist описує це як потребу НАТО в «плані Б» на випадок, якщо провідна роль США у європейській безпеці ослабне швидше, ніж Європа встигне підготуватися. Йдеться не про бажання витіснити США. Нові договори мають показати Вашингтону, що Європа здатна брати на себе більшу частину навантаження, не руйнуючи Альянс. Тому європейський «план Б» — це не про НАТО замість США, а про дієздатну Європу всередині НАТО.

Третя причина — слабкість механізмів реагування на дії нижче порогу статті 5. НАТО добре пристосоване до логіки великого нападу, але значно гірше — до постійного тиску через кібероперації, саботаж, шпигунство, дезінформацію, вороже використання штучного інтелекту (ШІ), дрони, радіоелектронну боротьбу (РЕБ), міграційний шантаж і атаки на критичну інфраструктуру. На Балтиці, у Північному морі й дедалі більше — в Чорноморському регіоні європейська реакція на такі загрози вже проходить практичну перевірку.

Четверта причина — гроші. Після Гааги НАТО рухається до значно вищих оборонних витрат, а ЄС запускає фінансові інструменти для спільних закупівель і нарощування оборонної промисловості. Двосторонні договори потрібні, щоб ці ресурси не розчинилися в розрізнених національних програмах, а перетворилися на узгоджені пакети можливостей — ракети, протиповітряну оборону (ППО), боєприпаси, дрони, морську безпеку, кіберзахист, підводну інфраструктуру, логістику та виробничі ланцюги.

Ядерна тінь на флангах

Америка відступає: хто захищатиме Європу завтра

У польсько-британському пакеті передбачено спільне виробництво озброєнь для східного флангу. Серед пріоритетів — ракети нового покоління, системи ППО, великокаліберні боєприпаси, передавання технологій, протидія дронам, РЕБ, протиракетна оборона (ПРО) і взаємосумісність сухопутних сил. Для Польщі це рух від ролі великого покупця зброї до ролі виробничого й операційного центру європейського стримування.

Німецько-британська співпраця має закрити іншу прогалину — європейську далекобійність. Потенціал точного неядерного удару на відстані понад 2000 км потрібен для реального стримування. Без таких засобів Європа залежить від США і в звичайній війні високої інтенсивності. Тому питання ракет швидко перетворюється на питання всієї воєнної екосистеми: розвідки, наведення, зв’язку, логістики, запасів, ремонту та промислового темпу.

На півночі угода Лунна-гаус зосереджена на протичовновій боротьбі, морській патрульній авіації, автономних системах і захисті критичної підводної інфраструктури. Нарвікська угода додає до цього Францію — морську ядерну державу з помітною присутністю на півночі. У норвезькій подачі це стратегія страхування ризиків (hedging strategy): НАТО залишається основою, США — найважливішим союзником, але Осло паралельно формалізує зв’язки з Британією, Німеччиною та Францією. Це чесна щодо США політика: не розривати трансатлантичний зв’язок, але й не залежати тільки від нього.

Ядерний вимір потребує особливої обережності. У нових договорах іще немає готової європейської «ядерної парасольки», подібної до американської моделі спільного ядерного планування НАТО (nuclear sharing). Ядерні процедури Альянсу навколо американської зброї в Європі залишаються чинними. Але після Нортвудської декларації, Ланкастер-гаусу 2.0, франко-німецького ядерно-конвенційного діалогу й Нарвікської угоди з’являється додатковий консультаційний контур навколо французького та британського стримування.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

США готують скорочення внеску в НАТО

Україна і саміт в Анкарі

Саміт НАТО в Анкарі 7–8 липня 2026 року, ймовірно, стане першою великою перевіркою нової логіки. Формально він буде про Альянс. Насправді ж — про розподіл ролей між США та Європою у спільній системі безпеки. Це ще не європейська автономія, й не факт, що вона колись постане в завершеному вигляді. США не можуть легко відмовитися від європейської логістики, протиракетної оборони, командних структур, Атлантики, критичних баз і ядерної гарантії. Але Європа вже не може планувати безпеку так, ніби ця присутність назавжди залишиться незмінною.

У цьому сенсі альтернативний каркас НАТО потрібен, щоб основний каркас не впав. «План Б» має стримувати не тільки Росію, а й політичну спокусу в США розглядати Європу як пасивного споживача американської безпеки. Європейська оборонна автономність, яка нині складається через систему двосторонніх договорів, є одночасно платою за зменшення американських витрат і страховкою від різкого американського дистанціювання.

Для України ця система має особливе значення. Її написано мовою, яку Україна вже знає з війни: дрони й антидрони, ШІ та РЕБ, далекобійність, ППО, захист інфраструктури, адаптація промисловості, санкції, кібероперації, підводні й енергетичні комунікації. Європа бере український досвід і перетворює його на власну оборонну політику.

Нова система не може повністю відбутися без України, але може врахувати її інтереси по-різному — від глибокої інтеграції до мінімальної присутності. Український інтерес — бути всередині процесу. Якщо Велика Британія та Польща планують ракети нового покоління, якщо Велика Британія й Німеччина розбудовують неядерне стримування з дальністю понад 2000 км, якщо Франція та Велика Британія інституціалізують ядерно-конвенційний контур Європи, Україна має бути учасницею процесу, який спирається на її бойовий досвід.

Уперше за довгий час європейську безпеку описують мовою зброї, управління й ресурсів. Це ще не європейська автономія. Але це вже кінець європейської безпорадності як політичної норми. Для України це вікно можливостей: вона або ставатиме частиною нової оборонної архітектури, або залишиться об’єктом матеріалізованого співчуття.