Підтримати
Тростянець – невеличке місто Охтирського району Сумської області. 1 березня в нього зайшли перші російські танки, 26-ого – догоріли останні. Наразі звільнене місто потроху повертається до життя після майже місяця окупації. Але події останніх тижнів докорінно змінили як вигляд самого міста, так і життя його жителів. Поступово вони знаходять сили розповідати про пережите. Ірині Збройній вдалося поспілкуватись із Тетяною Овчаренко, жителькою Тростянця, яка разом із чоловіком і донькою врятувалась з-під прицільного вогню російського танку. Людина з інвалідністю з порушенням зору, Тетяна побачила те, чого б не хотіли бачити жодні очі в світі.
Її розповідь – ще одна сторінка жахливої хроніки російської війни проти України.
Т.О.: «Вони [російські солдати] їхали на Охтирку, там були військові частини. Вони їхали поки охтирчани не взірвали міст. Після того вони надовго засіли. Виганяли людей, забирали телефони, зривали золото з вух, як хотіли так і знущались. Вони були усюди, як саранча. І все заміновано».
Першого березня колони російської техніки зайшли в Тростянець з різних боків і повністю зайняли місто. На залізничному вокзалі окупанти розмістили штаб, купу техніки, ненависний для них український прапор навіть не зняли - розстріляли.
Інформацію про численні випадки мародерства підтверджує керівник Сумської обласної військової адміністрації Дмитро Живицький. З його фейсбуку дізнаємось інформацію про грабежі крамниць, житлових будинків і навіть секонд-хендів. Місто наповнилось «деморалізованими, п’яними російськими військовими», що «ходять по хатах, дістають людей з підвалів, примушують їх сидіти на вулиці вночі. Вони бояться авіаударів, бояться роботи нашої артилерії... Тримають жителів міста Тростянець фактично у заручниках» - написав він 2 березня.
Взявши під контроль підстанцію швидкої допомоги, окупанти заборонили медикам виїжджати на виклики, попередили, що розстріляють. Знесені лінії електромереж позбавили місто і ближні села світла, майже відразу зник зв’язок. Без продуктів, ліків, без можливості евакуюватись залізницею або просто вийти на вулицю. Без дозволу поховати трупи, що лежать просто неба. Хто міг з тростянчан – складав убитих в підвалах, сараях, зберігаючи навіть не від погоди – від диких собак. Війна не тільки проти живих – війна проти мертвих. Повідомляється про розстріл похоронного бюро.
Керівник військової адміністрації назве Тростянець «територією пекла». Але навіть в пеклі місцеві підприємці змогли забезпечити місто хлібом. Випікали, роздавали і розвозили безкоштовно. Тетяна каже, якось домовились з росіянами.
Тим часом ворог вдався до забороненої тактики використання «живих щитів», а потім розсипав свої бойові машини по кожному куточку міста. «Буратіно» [прим. автора - важка вогнеметна система залпового вогню] в самому центрі міста, «Гради» і самохідні артилерійські установки – продукти грубого військового розрахунку, не стриманого жодною повагою до законних методів ведення війни і міжнародного гуманітарного права в цілому.
Важка ударна техніка з’явилась усюди: і в центрі, і в жилих кварталах, і навіть всередині культурних пам’яток. Звідти гатили по населених пунктах поблизу.
Т.О.: Росіяни стріляли прям з Круглого двору (прим.автора - унікальна пам'ятка архітектури 1820 р., що увійшла в ТОП-100 найдивовижніших об'єктів держави), погнули ворота та заїхали. Прям всередині стояв «Град», там на території і жили. Також Шоколадний музей, Картинна галерея – всі розстріляні.»
Ми розмовляємо з Тетяною впродовж кількох днів, в заздалегідь запланований час, бо так просто зробити інтерв'ю по мобільному зв'язку не вдається. В селі, де вона перебуває зараз, погана мережа і майже повністю відсутній інтернет. Для дзвінку треба виходити на вулицю, для інтернету – шукати щастя у відкритому полі. Врешті саме так я і отримаю від неї кілька фото. Одне з них – написи маркером на дошці на території міської шоколадної фабрики. Поруч з іншими написами, в лівому нижньому куті читаю: «Извините, мы у вас немного намусорили, но... Америкосы вам помогут) [довга стрілка] убраться :D»
Далі Тетяна згадує про перевірки населення, і про своєрідну «чемність» російських військових, яку вони демонстрували перед майбутніми обстрілами:
Т.О.: До того [прим.автора- до обстрілів] росіяни заходили в квартири: «здрастє- здрастє, подивиться можна? Навіть розувся. Подивився усюди, перевірили паспорт, перепросив та пішов. В будинку біля вокзалу дали час людям на збори. Тепер нема того будинку».
А як так, питаю, люди самі двері відкривали?
Т.О.: Як не відкрити, коли сказали, що інакше стрілятимуть?
Питаю у Тетяни, як вони із сім’єю прийняли рішення про виїзд з міста.
Т.О.: «Всі наші сусіди виїхали. Ми зрозуміли, що скоро буде ще гарячіше, чекали на зелений коридор».
На момент, коли родина Овчаренків прийняла рішення про евакуацію, в Тростянці майже не лишилось продуктів, світла та доріг. Довгий час не відкривались і зелені коридори.
13 березня, 14 березня – виїзд неможливий. Нарешті, 15 березня – голова військової адміністрації повідомляє – домовились, можна їхати.
Т.О.: «Ми виїхали з Тростянця 15 березня, думали перебути в селі Станова. Проїхали два російських блокпости, нас пропустили, а на півдорозі до Станової натрапили на колону танків. На машині були і червона тканина, і біла, надпис «ДІТИ», «ЛЮДИ».
Але вони все одно почали обстріл, без попередження. Звук такий глухий, спочатку постріл в асфальт, потім в мотор, потім - в скло. Ми спочатку підняли руки, ми без зброї...Вони продовжили обстріл. Я відкрила двері, хотіла вибігти з машини і чую по плечі – хлоп! Зрозуміла, що мене поранили. Потім з машини виліз чоловік і донька, ми почали повзти по посадці. Поки повзли - вони продовжили обстріл з танка та автоматів. Ми вже полягали в посадці і все одно чули звуки пострілів. Чули як вони проїхали далі. Тоді ми встали і потихеньку пішли через поле, другою дорогою через село. Дійшли пішки. Здавалось, ми вічність ішли. Там зайшли до знайомих, вони надали мені першу допомогу, промили рану, наклали пов'язку. Я так розумію, що пуля відрекошетила та потрапила в плече позаду, поранила, але так і залишилась у футболці.».
Тетяна присилає фото кулі та поранення. Розплющений шматок свинцю, від траєкторії якого залежало її життя.
За два тижні від подій Тетяна напише у своєму фейсбуці:
«...взірвали машину, всі документи, майно, одежа – все згоріло. Ну та ладно, головне – життя. Дякувати Богові Богові все норм. Я ніколи не пробачу ... бажаю того самого для них, що вони зробили українському народові і Україні. І не буде вам прощення не від людей, і не від Бога. Слава Україні !!».
Я читаю її дописи: звичайна сторінка звичайної жінки, і цей напис - як грім серед ясного неба. Біль, шок, ненависть. Сила водночас. Чи усвідомлює Тетяна як їй пощастило? Чи відчуває броню своєї небесної сорочки?
Т.О.: «А крові, до речі, особливо і не було» - продовжує жінка.- «Так мені здалось. Вже потім придивилась: толстовка в крові, пуховик пропитався»
Незважаючи на домовленості про зелені коридори, російські військові спочатку з танку із маркуванням «О», потім – з автоматів, розстріляли легкову машину, в якій знаходилась Тетяна, її чоловік і 15-річна донька. Після звільнення міста, її чоловік повернеться в місто тим самим розстріляним шляхом і побачить на власні очі крихти, що лишились від машини, міста та врешті – всього минулого довоєнного життя. Проте цей момент в розмові ще настав і ми повертаємось з Тетяною до решти жахливих хронік окупації.
Вона розповідає про великий медичний центр, що був у Тростянці. Єдиний комплекс, що складався з поліклініки, пологового будинку, хірургії, дуже сучасний. Тетяна передає історію, почуту від знайомих – прямих очевидців події.
Т.О: «Вони [російська армія] повернули свої танки прямо на лікарню, і бомбанули! Спочатку в санпропустнік, потім в роддом, хірургічне відділення, влучили в дах і на 4 поверх. Знайомі кажуть, на момент пострілів в лікарні перебував тільки медперсонал, рожениці і хворі. Мабуть, хтось побачив, що розвертаються [танки],встиг попередити, то майже всі були в підвалі на той момент. Хтось там і родив».
26 березня силами 93 бригади «Холодний Яр», за допомогою територіальної оборони і місцевих партизанів, місто Тростянець було звільнене від російських окупаційних військ.
Відкрилася справжня картина руйнувань: у Тростянці сильно постраждали центральна частина міста, район лікарні та лісництва. Район залізничного вокзалу та автовокзалу - повністю зруйновані. Згорів та повністю знищений багатоквартирний п'ятиповерховий будинок навпроти вокзалу. Ближні села також розгромлені.
Т.О: «Люди копили, будували...я не знаю як?! Як!..»
Тим часом до міста почали повертатись мешканці. Що стало з майном повернувся подивитися й чоловік Тетяни.
Т.О.: По дорозі бачив 10 чи 11 снарядів торчать з землі, стоїть згорівший танк повз дороги. На дорозі так і залишилась наша машина. Нарахували 18 куль на копоті, ще 6 збоку, від машини взагалі нічого не залишилось, один коробок. Навіть номери поплавились, їх і не видно. Нашому дому в Тростянці пощастило трохи більше, в нього хоч і потрапив снаряд, але квартира виходить на іншу сторону, вікна вціліли. Немає тільки газу.
Проте не всім було куди повернутись. А більшість тих, чиїм домівкам пощастило, знайшли вдома зайві підтвердження істинного обличчя російської армії. Подруга Тетяни Овчаренко покинула домівку на вимогу росіян, а як ЗСУ вибили ворога, знайшла вдома розвішені по всій хаті фотографії своєї доньки-підлітка, паспорт незнайомої 11-річної дитини і червоне плаття. Квартиру було затоплено, а посеред кімнати, прямо на ламінаті, лишились сліди від вогнища.
Помічаю, що про пережите Тетяна розповідає детально та навіть охоче, відповіді про майбутнє життя, навпаки, сповнюються паузами.
Т.О.: Ми спочатку були в Полтавській області. Потім все ж вирішили перебратись поближче додому. Хочеться повернутись, там все ж дім. Не знаю, як бачу тепер своє майбутнє. Найбільше за все хочеться, щоб скоріше закінчилась ця війна. Щоб не було ані мін, ані ракет. І щоб ми могли спокійно по місту ходити і не боятись, що там десь розтяжка.
Інтерв'ю ідготувала Іра Збройна. Воно стало можливим завдяки експертці Регіонального центру прав людини Анастасії Мартиновській та психологині Ксенії Гнатовській.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google