Україна на виданні. Як світ нас любив, а потім розлюбив

А поговорімо про любов? Бо настрій такий, що, перефразовуючи Сковороду, можна сказати: «Світ нас любив, але недолюбив».

Оце відчуття недолюбленості нас усім світом, coitus interruptus, знижує самооцінку, спричиняє роздратування, що переходить у агресивність. Ну, воно як виходить. Із міжнародно-політичним сексом у нас усе якось у темі. То вони нас, то ми їх. А от стосунки не складаються. Встали й побігли з почуттям глибокого занепокоєння.

Роздратування новинами передбачуване, бо читаємо, що в наших партнерів, виявляється, є своє інше життя. Не те, щоб ми були геть не в курсі, але ж мріялося про якусь пріоритетність.

Агресивність іде або всередину нас, або назовні. Залежно від типу особистості й додаткових зовнішніх впливів.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Психологія українського терпіння. Де закінчується незламність і починається боротьба?

Демонічно-культурологічні насмішки над шароварністю української історії й національного характеру — це аутоагресія. Неважливо, що писана історія завжди на догоду комусь переписується безліч разів до невпізнаності. А набуті риси поведінки, які в культурників прийнято вважати вічними архетипами, змінюються з фантастичною швидкістю, як візерунок у калейдоскопі.

Україноцентрична картина Всесвіту, якій би позаздрив Птолемей, із її романтичними вимогами до світу, які нагріваються й перегріваються та загрожують вибухом, — це агресивність, яка йде назовні. В одній руці у неї букет квіточок, в іншій — сокира.

Між саморуйнуванням і деструктивною поведінкою назовні організм охочіше вибирає зовнішню агресивність. Ми знаходимося тут.

Коли чергова хвиля претензій розбивається об світову незламність стосовно укладання з нами якихось стосунків, організм повертається до саморуйнування з подвоєною силою. Голову, як не найефективнішу частину організму, це заскочує зненацька, наче комунальників — снігопад узимку. Голова висловлює глибоке занепокоєння, але серцево-судинній системі, як і ООН, це по барабану.

Закінчення війни цього року очікують не надто багато українців – опитування

Згадався старий анекдот про індіанців: «На третій день ув’язнення Пильний Сокіл помітив, що в камері немає четвертої стіни». Бо на черговий рік війни ми помітили, що великі країни, зокрема наддержави (які й раніше ставилися до нас як до «молодших братів по розуму»), задоволення від нас отримувати не проти. А от щоб любити — це вже занадто.

Підліткова закоханість в ідеали демократії, як будь-яка підліткова закоханість, наділяє ідеальними рисами зокрема й таких суб’єктів, які бувають дуже далекими від ідеалу. І що далі від ідеалу, то активніше це наділяння.

Тут є купа різних парафрейдистських пояснень, але нам просто щось таке ірраціональне в цей момент потрібно. Не всім, але загалом біологія поведінки така.

От нам треба було в період проголошення УРСР «Декларації про державний суверенітет» (услід за Росією) полюбити всіх довкола. Всіх злодіїв і вбивць, як писав Подерв’янський, «...бо кожен з них — народ, всі — богоносці».

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Хто нами керує, дурні чи хитрі?

Про зміну світового порядку й апокаліптичні виклики для культури минулого століття, у якій нас виховували, написано гори книжок. Деякі з них навіть цілком пристойні, як для гіпотез. Громадянство та інші орієнтації авторів визначають їхні наративи, іноді взаємовиключні. Можна розкладати ці книжки, як геополітичне Таро: Мечі, кубки, шибениці й усе таке.

Та оскільки експериментально макропроцеси планетарного масштабу перевірити неможливо, то такі розклади, така «множинність різних правд» (за Почепцовим) усіх влаштовує. Ну, а нас, із нашою «багатовекторністю» й замилуванням умілістю бігати «поміж крапельками» а-ля небіжчик Кравчук, — і поготів.

Більшість українців вважають, що Україна має продовжити боротьбу проти РФ навіть без підтримки США – опитування

Ну, й до того ж ми виховані не на квантовій фізиці, а в логіці Арістотеля, де у кожного явища мають бути лінійні пояснення. Логіка Арістотеля — це логіка пінгвінів на вершечку айсберга, абсолютна більшість якого невидима. Пінгвіни будують свої плани на пінгвіняче майбутнє, але природа про це не знає. І ми на неї за це сильно ображаємося.

Основні треки ображених настроїв приблизно такі:

1. Раніше весь світ нас любив, а тепер усі не люблять.
2. Раніше ми всі одне одного любили, а тепер ніхто нікого не любить.
3. Раніше трава була зеленіша, сонце яскравіше, і наші мрії збувалися, а тепер збуваються тільки погані передчуття.

Перше питання, яке спадає на думку: як так трапилося, що кілька наддержав опинилися не на боці України? Ми ж так намагались усім сподобатися, поводилися чемно, коли старші просили, вилазили на стільчик і декламували віршики.

У цьому місці, як усім малограмотним людям, хочеться влізти з ногами в ту тематику, в якій узагалі нічого не тямиш. Що менше тямиш, то більше хочеться написати щось пафосне. Грамотних це, втім, теж стосується.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Синдром відкладеного життя. Як із величної екзистенційної трагедії зробити практичну «палку-копалку»

Якось молодий Нільс Бор підійшов на науковому конгресі до Ейнштейна та Резерфорда зі своїми думками про природу електрики, після чого Резерфорд сказав Ейнштейну: «Він думає, що знає, що таке електрика». На що Ейнштейн йому відповів: «Ні, він думає, що ми знаємо, що таке електрика».

Я орієнтуюсь у біполярності хіба що з погляду розладів особистості, а мультиполярність у мене асоціюється виключно з шизофренією.

Із цього «психіатричного» погляду варто нагадати, що жодного універсального «глобального порядку» ніколи не існувало. Це доба Просвітництва висунула фантастичну тезу про прогрес як органічний потяг людства до самовдосконалення та гармонійного розвитку. Варто лишень народні маси навчити читати й писати. Результат ми знаємо.

Три чверті українців готові прийняти заморожування фронту, але відкидають виведення військ із Донбасу – опитування КМІС

Тобто сотні років існувало (спершу паралельно) два явища — фізична реальність та інтелектуальні продукти її інтерпретації, які були доступні для розуміння мас і підвищували їм самооцінку. Що далі, то більше «ігри» розуму розходилися з реальністю й то більше люди наполягали на пріоритетності власних вигадок над реальним світом. Можна знайти історичні приклади ще давніші, але про достовірність писаної історії я вже згадував вище. Хаос у Гесіода й усе таке інше.

«Що нагорі, те й внизу», за Гермесом Трисмегістом. Є геологічний ландшафт, у ньому стаються тріщини й розломи. Із цих прірв підіймається щось, що колись сформує новий ландшафт, але в моменті воно непридатне для життя білкових тіл, бо токсичне.

Україна опинилася на лінії одного з таких тектонічних розломів, продовжуючи обирати, на якому боці нової прірви нам краще опинитися. Це не про країни, з якими «все складно», а про власні ціннісні налаштування.

Заклинання Шевченка «Чи діждемося Вашингтона…» зіграло з нами злий жарт постійного приміряння на себе якихось ідеологічних секонд-хендів і самодіяльних кравецьких спроб підігнати ці лахи під українську статуру. В підсумку воно все швидко тріщало по швах за перших активних рухів. А провина, звісно, лягала на бодіпозитивний український народ, бо не та, бачте, фактура.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Хамство: мутація моралі й нова соціальна етика

Політично ми як держава — тестовий полігон для нового перерозподілу сфер впливу. А на полігоні — як на полігоні. Що користувачам зайве, те викорчовується без екологічних сентиментів.

Але суб’єктно ми — нація в процесі болісного переформатування. Бо перед тим була сильна затримка в розвитку з киданнями в крайнощі самооцінки, як воно зазвичай буває в підлітків.

У політичний культурі українці спочатку плекали образ «жертви» — плач після Руїни, журливі пісні, сліпі кобзарі, обкурений козак Мамай. Сусідоньки поблажливо заохочували цей мазохізм.

На початку минулого століття наратив почав змінюватися на «жертва-герой» і закріпився на довгі десятиліття в культі могил героїв (без наслідування їхнього чину).

На думку більшості українців, РФ спробує напасти знову незалежно від того, чий мирний план реалізують

Вже зовсім недавно, з часів Майдану, Україна психологічно стала «герой-жертва». І схоже, що трансформація триватиме до чогось іще жорсткішого. Захист особистих кордонів, самоусвідомлення й інші явища, які різко порушують попередні взаємини.

Про нас воно таке. А що з колективним Заходом? Колективний Захід — це колективний нарцис. І, зокрема, поява Трампа — це не опік іззовні, а фурункул, проблема зсередини: який тип психологічної залежності в чоловіка, коли він шукає собі жінку зі зниженою самооцінкою, соціальними й особистими проблемами? В нарцисичній залежності партнер потребує партнерки, яка не кидає виклик його «его», дає змогу маніпулювати та почуватися «рятівником». Низька самооцінка партнерки полегшує контроль: вона терпить образи, ідеалізує його, ігноруючи «червоні прапорці». Психологічно це заповнює порожнечу влади й веде до циклу токсичності.

Наше партнерство із цим колективним Заходом вписувалось у схему «рятівник—жертва».

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Психофізіологія ненависті. Від чого закипають українські «бульбашки»

Усі отримують свою порцію адреналіну від драми, Захід узалежнений від ролі сильного, який «виправляє» проблеми України. Це корениться в його травмах (Друга світова, американська «парасолька» декоративної присутності, дисфункційні моделі ЄС і НАТО), де стабільні стосунки врешті здаються нудними. І от нагодилася ні разу не нудна, але проблемна Україна. Все було добре, доки вона не схотіла рівноправних відносин. У світових лідерів з’явився страх вразливості, який конвертується у зростання зовнішньої недоброзичливості до нас.

Треба ж хоч трохи сказати про інші сторони світу, бо це знову глобус України якийсь виходить.

Ми географічно були і є затиснуті між трьома сторонами — Московією, Польщею й Туреччиною. Це дуже приблизно, бо навіть на прикордонні чинників було і є більше. Але під Польщею тут розумітимемо той самий партнерський «колективний Захід», під Московією — Схід. Можна їх розглядати як самостійну потвору, можна — як узалежнену спершу від Орди, потім від Китаю. Суті домагань це не змінює.

Недовіра українців до США за рік зросла вдвічі — опитування КМІС

І є Туреччина як незаслужено забутий чинник зі спотвореною історією стосунків козаків із Османською імперією. Крім хіба що Агатангела Кримського, ніхто всерйоз не розглядав цей напрямок як партнерський, бо ми ж європейці. (На хвилиночку, Туреччина географічно на кілька відсотків теж Європа). Країна, яку прожогом прийняли в НАТО, й вона десятиліттями сумлінно виконувала всі забаганки для вступу до ЄС, а їй вигадували все нові вимоги. Потім турки плюнули на це все й збудували собі сильну державу, повернули території, нікого не питаючи, й таке інше. Звісно, в такого розвитку була своя ціна, але турки будували державу врешті-решт не для західних демократій, а для себе. До речі, вони й «німецьке економічне диво» збудували гастарбайтерами ще в 1950-х, про що німці помовчують.

У нашій культурі, починаючи з мови, історичного одягу, деяких звичаїв, цей вплив доволі значний, але не усвідомлений.

Південність української ментальності, яка щосили намагається бути дисципліновано-нордичною, проявляється в перевазі процесів над результатами, сентиментальності над раціональністю. А також у семантичній багатозначності (неконкретності) й водночас демонстративній маскулінності. Це патерни, вони зараз змінюються.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

"82% українців хочуть миру": Трамп тисне на Київ і вимагає виборів

Але питання, яке постало на початку, — а в який бік нам змінюватися? Відповідь найпростіша — у власний бік. Бо ми вже й пічку колупали, й гарбуза давали, й віночок по воді пускали, й чобіток за ворота кидали, а НАТО—ЄС усе не йде.

Ми можемо усвідомлювати себе як продукт історичної травми й нескінченно демонструвати свій біль, аби викликати емпатію та співпереживання, бо так має бути. Але потреба в емпатії, навіть кричущо важлива, зовсім не обов’язково спричиняє відповідну реакцію. Навпаки, що кричущіша проблема, то швидше настає дистанціювання у вчорашнього партнера.

А може бути вихід із травми й усвідомлення своєї сили. Це означає період загострення або розриву аб’юзивних стосунків із нарцисичною частиною світу, що ми й спостерігаємо.

Нас не кинули, ми просто переросли свій пубертатний період. І тепер є й ностальгія за часами, коли всі пропонували тобі цукерочку-смоктунця та покататися на конику, й неспокій перед дорослими викликами життя.

Та якщо ми врешті знаємо собі ціну, то це і є та єдина цінність, на яку варто спиратися.