Підтримати
33 роки від Акта проголошення незалежності України, шість президентів, дев’ять парламентів, мир і війна створюють історичну відстань, яка дозволяє спробувати осмислити шлях, пройдений за цей час. З нами вже немає багатьох людей, які голосували на референдумі 1991 року, але люди, народжені в незалежній Україні, все ще не становлять більшості населення. Україна стала виразно інакшою і змінилася економічно і соціально, хоча все ще не досягла рівня ВВП 1990 року за більшою частиною метрик, а частка України в світовій економіці за останні 33 роки скоротилася вдвічі. Але Україна — не тільки кількісний, але й якісний феномен. Вона сильна через свою слабкість, її спроможність випливає з досвіду криз.
Невідповідна країна
У світових рейтингах Україна розкидана по всій широті спектра. Таких країн небагато.
Найгірші показники в українських інститутів: правил, процедур та організацій, поставлених наглядати за ними. Українські інститути надійно засіли в другій сотні країн. Це недивно — системи правил в Україні розхристані. Значна частина коріниться в радянській спадщині. Частина відображає творчий пошук «третього шляху» чи багатовекторності ранніх українських адміністрацій. Частина — вже гармонізована з буквою норм ЄС. Але дух посттоталітарних практик міцно висить в атмосфері. Життя в Україні не для слабаків.
На щабель кращі показники — середні порівняно з іншими країнами — інфраструктури. Труби, дроти, дороги, колії, канали чи злітні смуги — десь кращі, десь гірші.
Однак найвищі показники, а деякі з них навіть у першому квартилі, — у різних категорій людського капіталу. Та сама тоталітарна спадщина, яка гальмує розвиток інститутів, робить людей відпірнішими. Батьки щосили намагаються передати естафету навичок виживання і доступу до соціальних ліфтів дітям. Освіта є і системою передачі знань, і статусом, і міфологізованим прагненням подолати силу тяжіння і досягнути кращої долі.
У той час, коли більшість країн світу мають купніші результати, розкиданість українського спектра між культурою та правилами свідчить про незакритий гештальт колоніального досвіду, досі не загоєний і не подоланий.
Світ дивився на Україну через звичну та легше вимірювану інституційну призму і бачив бідну країну з багатьма виразками і болячками, уявляючи за інститутами відповідну інфраструктуру і таких же упосліджених людей. І от декорація готова для когнітивного дисонансу. Бо інституційно неспроможна, поросла корупцією країна має «впасти за три дні», а не падає. Має бути нездатною до швидкої трансформації, а трансформується. Має програвати перед кількісним натиском, а вона витримує за рахунок якісних рішень.
То чому ота Україна вперто зраджує очікуванням і сміє виживати, що з нею не так?
Первородний гріх
Причина розхристаності індикаторів України криється в тому, як саме Україна отримала незалежність. Класичний шлях постколоніального визволення пролягає через виникнення та розвиток національно-визвольного руху, який з часом набуває критичної маси і виборює від метрополії своє право на незалежність, суб'єктність, що зразу формує свої нові порядки денні, порядки в принципі і свої способи наведення порядку. Нові підходи гармонізують людський капітал, ресурси і систему правил, надалі показники будуть у тому самому чи суміжних квартилях.
Та в Україні все було інакше. Незалежність України була проголошена 24 серпня 1991 року Верховною Радою України з комуністичною монобільшістю. Їх було 239. Демократи з «Народної Ради» мали лише 125 голосів. Загалом за рішення про підтримку Акта проголошення незалежності України проголосували 346 депутатів. Проти був один.
Без комуністів незалежність України не могла бути проголосована у тому парламенті. Ні тоді, ні пізніше в тій Верховній Раді, а це скликання допрацювало аж до 1994 року, реформаторські, демократичні чи патріотичні або націоналістичні сили не мали більшості і не входили до коаліцій. 1 грудня 1991 року 90% українців підтвердили Акт проголошення незалежності, втім, тоді ж 61% українців обрали президентом Леоніда Кравчука, який до того, як став головою Верховної Ради, був секретарем з ідеології ЦК Компартії України.
Якби незалежність України відбулася внаслідок перемоги національно-визвольного руху, з перших днів незалежності у фундамент нової держави закладалися б нові принципи врядування. Але весь національно-визвольний рух на президентських виборах не набрав і 30%. Цей рух визрівав, динаміка його поступу була стрімкою, але станом на 1991 рік більшості українців була комфортніша конформність старого ладу. Ці обставини визначили пострадянський, а не новітній характер нової незалежної України. Саме тяглість радянської державної традиції визначила міцне вкорінення радянських практик у новій Україні.
Такі впливи поставили Україну на геть іншу траєкторію розвитку, ніж більшість країн Центральної Європи наприклад. Якщо країни Вишеградського клубу здебільшого пішли у швидкі реформи, які їх швидко привели в НАТО та ЄС, то Україна тривалий час імітувала реформи, подовжуючи соціальну агонію патерналізму. Сформована, за іронічним висловом публіциста Олександра Кривенка, «внаслідок злягання комуністів з націоналістами», Україна тривалий час залишалася простором, який український письменник Юрій Андрухович назвав:
Дезорієнтація на місцевості
Два референдуми 1991 року, два дуже різні результати. 17 березня 70% українців підтримали горбачовську ідею оновленого Союзу. 1 грудня 90% українців заперечили СРСР. Явка виборців на обох референдумах перевищувала 83%, не залишаючи простору для різночитань. Здавалося б, от свідчення того, що більш як половина громадян за дев'ять місяців між референдумами змінили свою думку і впевнено стали на новий шлях. Але, якщо згадати, якою була воля виборців на перших президентських виборах і якою була рання сутність незалежної України, то два референдуми ніяк не стають в опозицію.
Станом на 1991 рік зм'яклий пізньорадянський суспільний договір в Україні міг передбачати соціальну турботу в обмін на відмову від політичної суб'єктності, але він точно не передбачав можливості держави повернутися в іще свіжий у пам'яті сталінський тоталітаризм. Але настрій путчистів із ГКЧП під час спроби перевороту в серпні 1991 року показав, що всередині системи є наділені великими повноваженнями люди, які не зробили висновків з історії СРСР і без докорів сумління готові відновити каток репресій. З погляду багатьох радянських громадян, включно з українцями, це було явним порушенням державою суспільного договору, що тягнуло за собою подальшу делегітимізацію всієї радянської влади. Смертельна загроза для людей більше не могла бути продуктивною умовою жодного суспільного договору.
І українці мітингами у Львові, Києві та інших містах, і москвичі протестами тоді відкинули ГКЧП, але заради якого майбутнього? Того, в якому громадяни активно включені в суспільні процеси і на різних рівнях — від об'єднання співвласників у багатоквартирних будинках до загальнодержавної політики — беруть участь у творенні нової країни? Чи того, який обіцяє повернення в зручне і звичне допутчистське минуле, покращене запобіжником від майбутніх ексцесів? І на першому, і на другому референдумах 1991 року українці підтримали патерналізм і відкинули філософію громадянського активізму, яка в серці сучасної України. Власне патерналізм був настільки важливим для тогочасного українця, що затінити його могло тільки одне — страх смерті.
Цей страх смерті в Україні сьогодні раціоналізований, названий і осмислений через відновлену пам'ять про Голодомор, жорстоку Другу світову, репресії та утиски. В 1991-му він був подавленим і неусвідомленим. Саме тому перше речення преамбули Акта проголошення незалежності каже: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року». Це пізніше відновлена пам`ять допоможе згадати, що смертельна небезпека нависала практично весь час існування СРСР. Постгеноцидна свідомість спонукала реагувати тільки на найсильніші подразники.
Текст Акта проголошення незалежності закінчується датою:
24 серпня 1991 року
Це була субота. А український парламент мав відлаштований ритм свого календаря: понеділок — день роботи депутатів у комітетах чи на округах, з вівторка по п'ятницю — пленарні засідання, субота та неділя — вихідні. Путч почався в понеділок, 19 серпня, закінчився у середу, 21 серпня. У четвер, 22 серпня, президія Верховної Ради УРСР указом скликає позачергову сесію Верховної Ради України. Провести її в п'ятницю неможливо — оповіщення депутатів у часи стаціонарних телефонів і необхідність дістатися до Києва потребували часу. Проведення сесії в суботу було б виходом за рамки звичного розпорядку. Наступний день для пленарних засідань — це вівторок, 27 серпня. На той момент у Москві вже оговталися від путчу та відряджали до Києва віцепрезидента Руцького та очільника Санкт-Петербурга Собчака, щоб уперше пригрозити Україні захопленням Криму. Присутність визначених голосів із Росії могла вплинути на тих комуністів, для кого імперський сентимент був важливішим за ідеологію.
Рішення провести засідання 24 серпня теж було ризикованим — воно підкреслювало надзвичайність моменту і додавало стресу в уже напружену атмосферу. Попри тиск багатотисячної демонстрації за незалежність під стінами Ради, всередині зали впродовж засідання настрій кілька разів змінювався і проголошення незалежності конституційною більшістю чи без значущого опору було не гарантованим. Навіть результативне голосування за Акт проголошення незалежності, але із значною опозицією, скажімо, в 30 чи 40 голосів «проти» могло створити простір для появи сепаратистського руху, який створив би умови для подальшої провокації громадянської війни в Україні. Зрештою, навіть усередині «Народної Ради» були розбіжності щодо пріоритетів: заступник голови Верховної Ради демократ Володимир Гриньов наполягав на забороні Компартії перед голосуванням за незалежність, що могло різко змінити мотивацію більшості. І таких подразників вистачало.
Проте українські парламентарії того дня стали втіленням чеснот, які українці їм переважно заперечують. Наявність дисидентів і тих, хто мав досвід опору, дала силу визначеності опозиції, чия політична пропозиція стала основною. Присутність в опозиції вчорашніх номенклатурників забезпечила розуміння опонентів і вільне володіння процедурою. Відомі письменники стали переговорниками між таборами та нейтральними речниками, які не дратували табору комуністів. «Ви нічим не ризикуєте, це все одно ваша країна, ви її контролюєте», — звучав позитивний посил 24 серпня 1991 року до комуністів. «Не налякайте комуністів, зараз незалежна країна — це лише символи, але за якийсь час вони наберуть ваги і стануть важливими», — продовжувався він у бік кількох більш радикально налаштованих націоналістів. «Це початок демократичного процесу, він одного дня приведе до свободи», — продовжували свою лінію аргументів демократи. Це був приклад горизонтальної самоорганізації, дуже зрозумілий через практики сьогоднішньої України, але безпрецедентний для тогочасної політичної культури.
Успіх був негарантований. Його вдалося досягнути внаслідок синергії багатьох факторів, у тому числі шоку і розгубленості в комуністичному таборі. У цій атмосфері величезне значення мало філігранне ведення засідання головою Верховної Ради Кравчуком, який тонко відчував настрій у залі і майстерно використовував кожну нагоду, щоб отримувати консолідований результат. Але цього могло не бути. Якби попередник Кравчука перший секретар ЦК Компартії України Володимир Івашко лише через місяць після обрання головою Верховної Ради УРСР не прийняв у липні 1990 року дивного рішення скласти повноваження і переїхати до Москви заступником генсека Компартії СРСР, на місці голови в президії опинився б лідер зовсім іншого ґатунку, який майже напевне не зміг би об'єднати весь парламент.
Справедлива лотерея історії
Просякнуті визначеністю формулювання підручників з історії, які створюють відчуття невідворотності незалежності України, не відповідають духу історичних подій. Незалежність була ймовірною, але не неуникною, ситуація могла розвинутися за іншою траєкторією. Україна могла напоротися на непереборні обставини, як сталося за кілька місяців із спробою виходу зі складу Російської Федерації Татарстану. Україну міг не визнати світ, який, особливо на Заході, до останнього обстоював цілісність СРСР і опонував незалежностям республік. Україна могла стати державою-сателітом учорашньої метрополії.
Від липня 1990 року Україна поступально прямувала в колії, утвореній політичним протистоянням між Єльциним і Горбачовим у Москві. Вигаданий росіянами юридичний оксиморон «державного суверенітету», по суті проголошенням вищої юридичної сили норм нижчого рівня, був частиною їхнього взаємного поборювання, а став тіньовим проголошенням незалежності в центрі імперії. Росія стартувала першою 12 червня 1990 року, фактично скасувавши своє підпорядкування СРСР. Україна успішно наслідувала російський приклад власною декларацією суверенітету 16 липня 1990 року. Втім, російські лідери цілком могли б обрати інші способи опонування, і тоді динаміка розпаду СРСР могла би бути повільнішою і менш артикульованою, що відклало б пройдені УРСР тіньові етапи відокремлення від Радянського Союзу надовго, якщо не на невизначений час.
Програвши Єльцину перший раунд, Горбачов пішов відігруватися, спробувавши перезаснувати Радянський Союз. Коли 2 серпня 1991 року президент США Джордж Буш-старший на підтримку Горбачова відговорював у Києві нерозсудливих українців від «самовбивчого націоналізму», незалежність ще не була досяжним варіантом, але її ідея була чітко артикульована. Путч у Москві, ймовірно, спровокований серед іншого й амбівалентною позицією Києва щодо новоогарьовського процесу, став, висловлюючись сучасною мовою, чорним лебедем, який багатократно прискорив перебіг подій, перекинувши порядки денні з реальних в уявні, де була тільки одна альтернатива Союзу — незалежність.
Передбачливість і відчуття історичного моменту дозволили Кравчуку та його партнерам-опонентам із демократичного табору концептуально підготувати себе і ключові іноземні держави: ідея незалежної України як гіпотетичної можливості, статус її ядерної зброї, політична орієнтація неформально проговорювалися за кордоном щонайменше із січня 1991 року. Дискомфортна, але реалістична незалежність України була для значної частини світу небажаним, хоч і малозначущим побічним ефектом надмірного ослаблення СРСР. Визнання України полегшили в тому числі завбачливо наперед озвучені в ООН запевнення щодо прагнення без'ядерного статусу, пізніше незґрабно реалізовані в Будапештському меморандумі.
Усі ці чинники з імперської позиції сьогоднішнього Кремля виглядають ситуативними і необов'язковими. Путін неодноразово говорив про «трагічний» характер подій 1990–1991 років. Звідси російська імперська віра в те, що ці результати можна якось переграти, змінити якщо не заднім числом, то силою сьогодні. Прийнявши незалежність як даність, об'єктивну невідворотність, українці після 1991 року, з одного боку, стали більш самозаспокоєними і менш чутливими до дуже справжніх загроз із боку Росії, а з іншого —недостатньо докладали зусиль, щоб підняти ціну агресії проти себе через ширшу усвідомленість у Росії реальності української незалежності.
Україна поки не змогла переконати світ у імперській вразливості Росії та гіпотетичній можливості її розпаду. Як наслідок, всі основні міжнародні політичні суб'єкти заперечують такий сценарій навіть як віддалено реалістичний. «Національні рухи в Росії слабкі», — кажуть фахівці по Росії з вашингтонських чи берлінських аналітичних центрів, маючи на увазі, що світ не побачить виникнення нових незалежних держав із території Росії після Путіна. «Національний рух був слабким в Україні в 1991 році», — каже у відповідь досвід України. Дефіцит безпеки і розпад керованості вертикаллю цілком може поставити вчора ще лояльних призначенців Путіна в ситуацію, коли завтра у них буде можливість, спокуса чи навіть потреба вийти за рамки сьогоднішньої логіки. І тоді ще вчора переслідувані лідери справжніх національних рухів можуть дуже придатися номенклатурним елітами для підтримки декоративних легітимностей, які з часом, як відбулося і в Україні, можуть стати цілком реальними.
Незалежна Україна не замкнена тільки у світі відносин із вчорашньою метрополією. Україна вносить досвід наскрізної стійкості в західний світ, що навчився поєднувати свободу і добробут, але спроможність захищати здобутки значною мірою лежить на інститутах і переважно вимита з культури. Україна має досвід поєднання свободи і різношвидкісних трансформацій, що може бути цінним для частини незахідного світу. Зрештою вигнавши ворога і посиливши себе, Україна може бути і для себе. Незалежність уможливлює вибір.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google