Підтримати
Цього тижня 18-річний Андрій Т. склав присягу в одному з вищих військових навчальних закладів України. Але ми не називатимемо ні навчального закладу, ні імені й прізвища хлопця. І знаєте, чому? Бо після того, як він пройшов крізь справжнє пекло, хтось може дорікнути хлопцю тим, де саме він це зробив.
Трохи більш як чотири місяці тому ще 17-річний Андрій був на непростому шляху повернення в Україну з тимчасово окупованої території.
Про те, що хлопець уже вдома, в Києві, наприкінці травня написала на сторінці Фейсбук віцепрем’єр-міністерка, очільниця Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук, відомство якої й особисто вона сама в тісній співпраці з Українською мережею за права дитини (УМПД) опікуються поверненням депортованих юних українців додому.
«Скільки наших дітей перебувають на тимчасово окупованих територіях, а також на території Росії, достеменно невідомо, — каже голова правління УМПД Дар’я Касьянова. — Цю інформацію можуть приховувати. За даними порталу «Діти війни», депортованих та/або примусово переміщених дітей — 19,5 тисяч, але фактично їх значно більше».
Кожна історія повернення української дитини, депортованої російськими окупантами, — непроста, не схожа на інші. За кожною стоїть величезна робота багатьох людей і організацій. На жаль, наразі не кожну таку історію можна розповісти.
Історія Андрія — особлива. Як і його друзі, він міг потрапити до списку 31. Списку дітей, яких у травні 2022-го окупанти незаконно вивезли з Маріуполя до Росії або перемістили по окупованих територіях. Однак хлопець завжди волів сам визначати свій шлях.
«Якось на офіційну адресу Мінреінтеграції надійшло звернення служби у справах дітей Деснянського району міста Києва про те, що хлопчика, який стоїть у них на первинному обліку, вони виявили як незаконно переміщеного по тимчасово окупованих територіях, — згадує початок історії повернення начальниця відділу у справах депортованих департаменту кризового реагування Мінреінтеграції Наталія Ємець. — Служба повідомила, що хлопець хоче повернутися на територію вільної України, й надала його контакт. Тоді ми ще не знали подробиць — як Андрій опинився в Маріуполі, як потім його перемістили до Шахтарська і як він опинився в Торезі.
Я передала номер його телефона волонтерам. Так коли з ним зв’язалися, Андрій відповів, що в нього все гаразд, йому нічого не потрібно й ніхто його не переміщував. Проте буквально наступного дня вийшов на зв’язок сам. Виявилося, що хлопець просто не міг розмовляти, він хотів до України й попросив про допомогу.
Ми почали думати над тим, як забрати Андрія, котрий перебував під постійним наглядом у навчальному закладі в Торезі. Та одного дня він сам сів в автобус, купивши квиток на заощаджені гроші та сказавши, що їде до родичів і скоро повернеться.
Вже наступного дня, коли він був на півдорозі до Ростова, його почали розшукувати. Сказали, що зробили заборону на виїзд із країни. Ми вмовили його вимкнути геолокацію й телефон. Із пригодами, але Андрій таки зміг доїхати до Ростова, а потім і дістатися третьої країни.
Дорога, в якій хлопця так чи інак постійно супроводжували волонтери, зайняла близько тижня. Вибравшись нарешті з Росії, Андрій проспав цілу добу. А коли прийшов до українського посольства й побачив український прапор, як розповідають очевидці, розплакався. Вже після повернення додому (до якого було залучено чимало державних і недержавних організацій) ми почали дізнаватися подробиці історії хлопця».
Як виявилося, Андрій — киянин. Життя його не було простим від самого початку. У віці семи років хлопець і його молодша сестра Таня (є ще брат, доля якого Андрію невідома) отримали статус дітей, позбавлених батьківського піклування. Згодом маленьких киян узяла під опіку сім’я, й вони опинилися під Кураховим Донецької області.
У підлітковому віці стосунки Андрія з прийомною сім’єю остаточно зіпсувалися. Приблизно за рік до війни юнак звернувся до служби у справах дітей і відмовився від опіки, сказавши, що вступає до одного з маріупольських училищ і житиме в гуртожитку. Однак закінчити перший курс йому не судилося. Почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
«Гуртожиток був розташований на околиці міста. Відключили світло. Бомбили лівий берег. Ми з друзями їздили дивитися, — згадує початок війни Андрій. — Потім у нас уже не було світла й газу. За тиждень відключили воду. Прильоти були вже й у нас. І ми з друзями вирішили переїхати в центр міста, я жив у друга. Бомбили дуже сильно».
В перші ж дні великої війни директор училища, який був офіційним представником Андрія, поїхав із міста. Відтоді жодного контакту з ним хлопець не мав. За словами Андрія, викладачі просто покинули своїх студентів напризволяще. «Нас обіцяли вивезти, — каже хлопець. — Однак ніхто нічого не робив. І ми просто пішли. Вже потім усіх, хто залишився, вивезли... До Росії».
В Маріуполі Андрій із друзями залишався до початку квітня 2022-го. За словами Наталії Ємець, він розповідав, як вони ходили по розбомблених об’єктах і шукали їжу. Як він бачив, що люди ловили та їли голубів. Мені Андрій цього розповідати не схотів. І я його розумію. Згадав тільки, що їжу готували на вогнищі, розкладеному надворі; по воду ходив «на колодязь» і до бойлерів; а по продукти — в розбомблені та покинуті магазини й торгові центри.
1 квітня Андрій вибрався з Маріуполя. Жодних документів у нього при собі не було. Спочатку спробував рухатися в бік Запоріжжя, але не вийшло. 25 днів провів зі знайомими в селі Андріївка, а потім вирішив іти в Донецьк.
Добирався попутками майже добу. Щастило — документи не перевіряли. Вже в Донецьку його зустріли бойовики так званої «ДНР» і відвезли в притулок у місті Шахтарськ, де перебувало близько 30 місцевих дітей без батьків. Із Маріуполя, крім Андрія, був іще один хлопець. Нині він — у Росії.
В притулку Андрій прожив дев’ять місяців. «Ставилися до мене добре, — згадує він. — Бо я багато пережив, тож мене поважали. Й дорослі, й діти».
В червні 2022 року хлопцю зробили свідоцтво про народження так званої «ДНР». Із ним він вступив до Торезького гірничого технікуму. Й, зібравши потрібні документи, отримав російський паспорт — розумів, що стане в пригоді. Хоча директор технікуму не віддавав хлопцеві на руки всієї належної суми стипендії, Андрій накопичував гроші, щоб повернутися до України. Нагода розпочати шлях додому трапилася за три місяці.
«Я завжди підтримував зв’язок зі службою у справах дітей. Ми постійно переписувалися, — каже хлопець. — Я сказав, що хочу додому».
Про те, що збирається їхати, Андрій повідомив лише свого тренера з метання списа. «Він — хороша людина, йому понад 80 років, — згадує хлопець. — Якось я прийшов пограти у футбол. Там був тренер із легкої атлетики. Я був найвищим, і руки у мене довгі. Він каже: «Кинь камінь». Хотів хльост перевірити. Я кинув найдалі від усіх. І він сказав: «Будеш моїм учнем». І навчав.
Коли я сказав, що збираюся тікати, він не повірив. Відповів: «Завтра чекаю на тренування». Але назавтра я вже поїхав».
Питаю в Андрія: «Які відчуття були, коли нарешті добрався до Києва?». «Свободи, — каже. — Було радісно. Я знав, що повернуся. Хоч якось».
А ще хлопець дуже хотів повернути до України свого друга Ігоря: «Ми разом навчалися. Жили в одній кімнаті. Він мені як брат був — постійно разом».
«Перше, про що Андрій попросив мене, коли ми зустрілися, було: «Поверніть, будь ласка, мого друга Ігоря», — згадує Наталія Ємець. — На відміну від Андрія, хлопець залишився в Маріуполі, був депортований і навіть улаштований під опіку в російську сім’ю. І ми його повернули. Щоправда, це вже інша історія».
За два дні по поверненню, 1 червня, Андрію виповнилося 18 років. «А що було б, якби день народження ти справив там, на окупованій території?», — питаю. — «Можливо, забрали б на війну. Але я б однаково не воював. Щось би придумав. У мене був план, як вибратися. Хотів подати документи на закордонний паспорт», — розповідає хлопець.
І на запитання про те, що порадив би підліткам, які опинилися в такій ситуації, як він, відповів: «Не боятися. Щоб вижити. Проте мені було вже однаково. Я не цінував життя. Ходив усюди. Але якось вижив. Хоча під обстрілами був багато разів. Людина до всього звикає. Я звик. Мусив звикнути».
Після повернення додому Андрію допомогли з документами. В Києві у хлопця є квартира, яку йому залишила бабуся. Однак вона — в жахливому стані. Зараз громадські організації роблять там ремонт. Постало питання: що далі?
«Я вступив до вищого військового навчального закладу й зараз навчаюся, — розповідає юнак. — Чесно кажучи, я не дуже знав, куди вступати. Мені виповнилося 18 років, і я хотів піти воювати. Щоб допомогти повернути Маріуполь»…
Однак пані Наталія відповіла: «Ні, так не піде. Йди поки навчатися». «Це світлий хлопчина, — каже вона. — І якось так виходить, що до кого стосовно нього не звертаєшся, всі одразу повертаються обличчям. Треба зазначити, він не підводить. Сподіваюся, так у нього буде й надалі».
«Я завжди на якійсь території, — сказав мені Андрій наприкінці розмови. — Чотири роки в дитинстві був у притулку. Потім рік — у так званій «ДНР». Тепер — військовий навчальний заклад. Але тут добре. Режим, хоч і є, проте інший».
І на запитання щодо планів відповів: «Жити. Розвиватися. Розбудовувати кар’єру, країну».
Матеріал підготовлено в межах проєкту «ШЛЯХ ДОДОМУ», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених до РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує «Українська мережа за права дитини» в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.
Також партнерами мережі в проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.
Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов’язково відображають офіційну позицію Save the Children.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google