NYT: Я український солдат, і я прийняв свою смерть

Нещодавно одна з рот нашого батальйону повернулася з завдання на сході України. Коли ми бачили наших товаришів місяць тому, вони посміхалися і були радісними. Тепер вони навіть один з одним не говорять, ніколи не знімають бронежилети і не посміхаються взагалі.

Їхні очі порожні і темні, мов пересохлі криниці. Ці бійці втратили третину свого особового складу. А один з них сказав, що краще б помер, тому що тепер він боїться жити, - пише в статті для New York Times український письменник Артем Чех, автор книги «Точка нуль» про війну на Донбасі. Зараз він в складі українських сил служить в Чорнобильській зоні відчуження. ZN.UA наводить переклад його статті без змін.

Я звик думати, що бачив достатньо смертей у своєму житті. Я служив на передовій на Донбасі майже рік в 2015-2016 роках і бачив багато трагедій. Але в ті часи масштаби втрат були абсолютно інші, принаймні там, де я був. Кожну смерть ретельно фіксували, проводилися розслідування. Ми знали більшість імен вбитих солдатів, а їхні фото публікувалися в соціальних мережах.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Залужний: «Майже дев’ять тисяч українських героїв загинули у війні РФ проти України»

Зараз інший тип війни. І втрати без перебільшення катастрофічні. Ми вже не знаємо імена всіх загиблих. Їх десятки кожен день. Українці постійно оплакують тих, кого втратили. Рядя закритих трун стоять на центральних площах відносно спокійних міст по всій країні. Закриті труни - це жахлива реальність цієї жорстокої, кривавої і, здається, нескінченної війни. У мене є свої загиблі. За час конфлікту я дізнався про смерті низки друзів і знайомих, людей, з якими працював або людей, з якими ніколи не бачився особисто, але підтримував дружбу в соціальних мережах. Не всі вони були професійними солдатами, але не могли вчинити інакше, окрім як взяти зброю в руки, коли Росія вторглася в Україну.

Я читаю некрологи у Facebook щодня. Бачу знайомі імена і думаю, що ці люди повинні були й далі писати репортажі й книги, працювати в наукових інститутах, лікувати тварин, вчити студентів, виховувати дітей, пекти хліб і продавати кондиціонери. Натомість вони пішли на фронт, були поранені, заробили тяжкий посттравматичний синдром і померли.

Одним з найбільших ударів за останніх час для мене стала смерть журналіста Олександра Махова. Він вже мав військовий досвід і, знаючи про безстрашність і мужність Олександра, я уважно стежив за ним в інтернеті. Я відвідував його сторінку в Facebook і радів, коли бачив нові повідомлення. Вони свідчили, що він живий. Я зосередився на його житті так, ніби воно було маяком в штормовому морі. Але Олександра вбили, і все розпалося на друзки. Раз по разу я отримую новини про смерть тих, кого знав.

Я заборонив собі вірити, що я і люди, яких я люблю чи які мені подобаються, виживуть. Важко існувати в такому стані, але прийняти можливість власної смерті необхідно кожному солдату. Я почав думати про це ще в 2014 році, коли, ще не тримаючи зброю в руках, відчув, що одного дня зможу користуватися нею. Так воно і сталося. За 10 місяців, які я провів на фронті поблизу Попасної в Луганській області, я часто думав про смерть. Міг відчути її тихі кроки і спокійний подих поруч. Але щось говорило мені: ні, не цього разу.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Війна Росії та місія України: три важливі речі

А тепер, хто зна?! Зараз моя служба проходить на північному кордоні, де я патрулюю частину Чорнобильської зони відчуження. Тут безпечніше, ніж на сході чи півдні, хоча близькість автократичного білоруського лідера накладає свій психологічний відбиток. Завдання нашого підрозділу - не допустити повторення подій, які відбулися в березні, коли північна частина Київської області була окупована, а ворог обстрілював околиці столиці з артилерії.

Я готовий вирушити в будь-яку гарячу точку. Страху немає. Немає того тихого жаху, який був на початку, коли моя дружина і син ховалися в коридорі нашої київської квартири, намагаючись якось заспокоїтися чи навіть заснути на тлі нестерпного виття повітряної тривоги і звуків вибухів. Звісно, є сум. Понад усе на світі я просто хочу бути зі своєю дружиною, яка досі в Києві з сином. Я хочу жити з ними, а не померти десь на передовій. Але я змирився з можливістю своєї смерті як з майже доконаним фактом. Перетин цього Рубікону заспокоїв мене, зробив сміливим, сильним, більш врівноваженим. Саме так і має бути для тих, хто свідомо ступає на стежку війни.

Смерть цивільних, особливо дітей, - це зовсім інша справа. І ні, я не хочу сказати, що життя цивільного більш цінне, ніж життя військового. Але трохи важче підготувати себе до смерті простої українки, яка йшла своїм життям і раптом була вбита російською рулеткою. Також неможливо підготуватися до жорстоких тортур, братських могил, понівечених дітей, мертвих тіл, закопаних у дворі багатоповерхових будинків, з ракетними обстрілами житлових кварталів, театрів, музеїв, дитячих садків і лікарень.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Bloomberg: Війна Росії проти України - це відлуння агонії СРСР

Як підготуватися до думки, що мати двох дітей, яка місяць ховалася в підвалі разом з двома дітьми, поволі померла у них на очах? Як прийняти смерть 6-річної дівчинки, яка померла від зневоднення під руїнами свого будинку? Як ми повинні реагувати на факт, що деякі люди в країні, наприклад, жителі окупованого Маріуполя, змушені їсти голубів і пити воду з калюж, ризикуючи підхопити холеру?

Цитуючи Курта Воннегута, навіть якби війни припинили сунути на нас, мов льодовики, все одно була б стара проста смерть. Але контакт зі смертю може бути дуже різний. Ми хочемо вірити, що ми і наші рідні, сучасні люди в 21 столітті більше не мусять помирати від варварських тортур, епідемій чи в концтаборах. Це частина того, за що ми воюємо - право не тільки на гідне життя, а й на гідну смерть. Побажаємо нам, народу України, хорошої смерті, в наших ліжках, наприклад, коли настане час. А не коли російська ракета вдарить по нашому будинку на світанку.