Нова мутація «ждунів». Як адаптація до обставин війни викликає побічні ефекти психіки

Є така відома тема в психології, як стокгольмський синдром. Це коли заручники через певний час починають розуміти мотиви терористів, а потім і симпатизувати їм. Там є особливість — стала ситуація, в якій психіка починає вишукувати смислові шпарки для виживання.

Коли розстрілюють або катують жертв, коли динаміка кривава, то це бандити і садисти. Терор — передусім залякування смертю для отримання вигоди, а не її самодостатнє людожерське смакування.

Коли ми називаємо москалів терористами, то несамохіть підвищуємо їхній статус до дій істот, які здатні мислити логічно і на перспективу.

Ну, гаразд, на іншому кінці цієї інфернальної шкали є слово «звірства». Мені не подобається термін «озвіріння», який застосовують, характеризуючи російських агресорів. Це сильно ображає звірів. Звірі безгрішні. Зоологи і зоопсихологи достатньо добре вивчили всі обставини, при яких звір вбиває, — їжа, захист потомства або території, та й поготів. Собі подібних — украй рідко. Існують, утім, випадки немотивованої (з нашого погляду) агресії серед павіанів і шимпанзе. Але спільних кодуючих генів у нас із ними близько 99%. Тобто це вже доволі гуманізована поведінка.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Країна вдів і сиріт: як війна змінила демографічну карту України

Порівняння поведінки людини зі звіром в історії культури мало двосічний характер.

Спершу — захоплення та обожнювання, хоча і з острахом (геральдичні герби тому свідчення), а вже в Середньовіччі та епоху Просвітництва звірячість оцінювалася як гріхопадіння. У творах Руссо та Вольтера про Семирічну війну (1756–1763) «озвіріння» — цивілізаційний регрес. З появою романтизму в культурі присутні обидві тенденції — критична і захоплююча. Байронізм романтизує воїна-звіра як трагічного героя, а Гюго показує озвіріння революційного натовпу, що пожирає сам себе.

Антропоцентричність не лише проголошувала людину вінцем творіння, а й зобов’язувала її піднестися над тваринним началом. Воно не дуже науково, але ж надихало велику кількість хороших людей. Доки хороші люди не зіткнулися з поганою реальністю. Гігантські масштаби втрат у світових війнах, повстаннях і революціях потребували якогось прийнятного пояснення для мізків, вихованих у парадигмі прогресу. А, точно, «звірине начало» — це все пояснює. Ми це врахуємо і просто задекларуємо «ніколи знову».

Приклад, як працюють шокуюча інформація й адаптивні механізми.

Свій перший досвід дегуманізації я набув у середині 1960-х в Ірпені у ранньому підлітковому віці. На моїх очах міліціонер, якому собака, здається, надірвала штани, застрелив на вулиці домашню вівчарку, хоча господар плакав і просив цього не робити. Потім обіймав її труп.

Психологія українського терпіння. Де закінчується незламність і починається боротьба?

Ірпінь тоді був маленьким містечком, ще недавно селом. Усі гуляли без намордників, і міліціонери теж.

Мені цього цілком вистачило для узагальнення, що «вони всі такі», і жодні аргументи дорослих мене тоді не переконали. Ба більше, носіїв цих аргументів я сприймав на той момент як неочікуваних захисників зла.

Однак крапля камінь точить. Емпіричні спостереження, раціональна аргументація, домашня пропаганда зробили своє, але не зняли цілком попереднього. В результаті в голові уклалася картинка, при якій радянський міліціонер — це та істота, яка не обов’язково, але за певних обставин цілком може застрелити і мене. Тому треба поводитися, як завжди, а неприємне просто переждати.

Думаю, я не один був такий. Цей приклад — ілюстрація того, яким чином у свідомості водночас співіснують психотравмуючий епізод, що породжує біовиживальний імпринт, і стратегія переконуючого впливу, яка формує соціально-статусну поведінку.

Тут немає ні симбіозу, ні прямого конфлікту. Понад те, сучасна об’єктно-орієнтована онтологія (Ґрем Гарман) припускає, що реальність складається з множинних об’єктів, які існують автономно, без взаємного контакту. Що менше ми принципові (за віком або відсутністю виховання), то більше несумісних реальностей можемо в себе вміщати. Це непогано для виживання, але токсично для оточуючих. Тому що вони розглядаються теж як нейтральний або й витратний матеріал для виживання.

Повернімося в наші часи.

24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, оголошуючи це як «спеціальну воєнну операцію». Ідеологічно вона базувалася на досвіді успішних інформаційно-психологічних операцій, які в результаті дали можливість легко зайняти Крим і захопити частину Донецької та Луганської областей. Я колись детально досліджував це в роботі Burning Bread Basket of Europe: Behavioural War in Ukraine.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

РФ готує «картинку перемоги» до річниці вторгнення — заява військових

Ці впливи були комплексними, з необмеженим фінансуванням, і тривали не одне десятиліття. Відповідно, масштаби свідомої колаборації з окупантом виявилися для Києва, як завжди, дуже неочікуваними.

Початок війни 2014 року показав (і то не повністю) не лише глибину загнивання, всеохоплюючого злодійства і патріотичної декоративності державної машини. Це якби та глибока таємниця, про яку всі і так знали.

Він показав шалену меншість патріотичних українців і українок, яких вищезгадана державна машина намагалася відсунути подалі від Києва, від Майдану. Унеможливити задавання незручних питань.

І, що найважливіше для нашої теми, 2014 рік показав безкарність усіх «ватників», «ждунів», колаборантів, зрадників, агентів і просто негідників — згори донизу. Це був незримий сигнал — «продовжуйте, не бійтеся».

Ви можете, либонь, знайти поодинокі приклади заочних або й очних репресій проти них. У наступні роки. Тільки відділіть вироки по військових злочинах від свідків «розіп’ятих хлопчиків» і « не все так однозначно».

Так, у Нюрнберзі теж повісили редактора газети «Штурмовик» Юліуса Штрайхера. Одного. А якби він не був еталонним придурком і антисемітом (що, власне, те саме), може, й не повісили б.

Зрадська зрада. Чи дійсно зрадників стає більше?

Ми ж пам’ятаємо, як 2022-го, у перші дні вторгнення, «випарувалася» влада як система. І те, наскільки нечисленними були ті її представники, в яких виявилися совість і честь. Це зараз, заднім числом, як завжди буває в історії воєн, придворні історики малюють супергероїчні портрети посадовців. Так колись можна було просунути голову в дірку на фанерному щиті, і фотограф тебе посеред курортного літа увіковічнить вершником на тлі засніжених гір, як на папіросній коробці «Казбеку».

Божі млини мелють повільно. «Ждунство» Криму і ОРДЛО частково утилізоване, частково, м’яко кажучи, розчароване. Вони виконали свою місію «корисних ідіотів» Кремля в ілюзіях пересидіти тихенько, до кращих часів.

Кращих часів у старому значенні слова не буде більше ні для кого. Торік інформаційна складова війни змінилася — російська пропаганда й інформаційні операції відійшли на задній план. Вони і надалі виконують функцію самопідтримки для власної аудиторії. Тоталітарне середовище швидко створює ілюзії, але вони так само швидко розпадаються на чисте зло і конформізм. Що з них гірше, залежить від обставин.

Уже нема безглуздого самонавіювання про масове очікування українцями «освободітєлєй». Є ще функція романтизації зла, але воно вже навіть на наших старих «ждунів» не дуже працює. Зараз основний наратив — пряме знищення населених пунктів, їхнього населення, систем життєзабезпечення, куди лише можна дотягнутися.

Здавалося б, має включатися магічний інстинкт самозбереження, національне єднання і все таке інше.

У кого воно могло включитися, то це вже давно сталося. Це приблизно 30% будь-якої популяції — люди, які вміють казати «ні», якщо виходити з даних соціальних експериментів Стенлі Мілгрема та Соломона Аша.

Стрес сам по собі нічого не породжує. Це бустер, який посилює існуючі ментальні заготовки. Заготовок у голові може бути накопичено упродовж життя чимало. Вони як віруси. Віруси і мікроби живуть у нашому тілі, їх у середньому приблизно один кілограм. Ми їх не помічаємо, допоки не падає імунітет, що їх стримує.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Психофізіологія ненависті. Від чого закипають українські «бульбашки»

Психолог Бруно Беттельгейм, який пережив Бухенвальд і Дахау, на противагу оптимістичній тезі Віктора Франкла про вибір сенсу, акцентував роль середовища в травматичних ситуаціях. Поведінка визначається не автономним «сенсом життя», а пристосуванням до тоталітарного середовища — дегуманізацією та конформізмом. Беттельгейм був противником романтизації страждання, вбачав у Франкловій логотерапії «самовдоволену» інтерпретацію: ті, хто вижив, — не «герої волі», а жертви, чиї адаптації (навіть колаборація) — просто захисні механізми.

Пропаганда романтизує страждання. Це найшвидший спосіб установити соціальну комунікацію. Але у механізму горювання теж є свої часові обмеження, які знецінюють сентименти і вмикають пасивну реакцію на дисонанс, а не активний вибір сенсу в агресії.

Тут переходимо до психології «неождунізму», бо ми більш-менш уже вивчили «ватництво» і «ждунізм».

«Неождун» може навіть образитися, якщо його так назвуть. У нього здебільшого немає в голові якихось виразних проросійських маркерів. Як, власне, і проукраїнських.

Є просто потреба уникнути внутрішнього дискомфорту через ігнорування суперечливих думок чи інформації. Але без активної зміни переконань чи поведінки.

Які стратегії використовує «неождун»?

Уникання дисонуючої інформації (селективна експозиція), яка змушує переглядати власні стратегії. Наприклад, ігнор фактів, що посилюють дисонанс (новини про чергові злочини окупантів). Це не заперечення чи спроба трактування, а саме переміщення їх у «сліпу зону» уваги.

Виправдання свого конформізму (готовий прийняти будь-яку владу, аби не чіпали) через «вони всі однакові» з обох боків фронту, кульгава спроба раціоналізації без етичної оцінки.

Мінімізація важливості. «Скоро це все закінчиться, закреслиться, знеціниться» — применшення ціни конфлікту. Це найпростіший спосіб, бо не потребує змін, наприклад, курці ігнорують статистику раку.

Зрештою, «неождунізм» — це не політична позиція, а форма психологічного анабіозу. Якщо класичний «ждун» минулого плекав ілюзію про «освободітелєй», то сучасний «неождун» плекає ілюзію про власну невидимість для історії. Невидимість для відповідальності.

Колаборанти, «ждуни», «ватники». Анамнез хвороби та перспективи лікування

Проблема в тому, що стратегія «перечекати», яка колись здавалася дієвою в масштабах маленького містечка чи окремого інциденту з міліціонером, не працює в умовах тотальної війни. Намагаючись уникнути дисонансу, людина добровільно перетворює себе на «витратний матеріал», адже відмова від етичної оцінки та активного вибору сенсу позбавляє її суб'єктності.

Нам бажано пам’ятати таке:

Стрес лише проявляє заготовки. Війна не робить людей гіршими, вона просто обнуляє імунітет, дозволяючи внутрішнім «вірусам» конформізму вийти назовні.

Ціна ігнорування. Коли факти злочинів витісняються у «сліпу зону», звільняється місце для прийняття будь-якої влади, аби лише вона забезпечила ілюзію спокою.

Межа адаптації. Адаптація допомагає вижити біологічно, але без «вибору сенсу», про який писав Франкл, вона веде до дегуманізації — як самої людини, так і її оточення.

«Неождунізм» — це небезпечна мутація, бо вона невидима і неагресивна, доки не настає час робити вибір. І поки 30% популяції тримають фронт завдяки здатності казати «ні», решта ризикує прокинутися в реальності, де їхнє мовчання стало фундаментом для чужого терору.

Вихід із цієї мутації лише один: повернення об'єктива внутрішньої камери на ті зони, які ми так старанно робимо «сліпими». Адже війна — це не дощ, який можна перечекати під дахом. Це вогонь, який живиться саме нашою пасивністю.