Підтримати
Десятки тисяч українців втратили близьких на цій війні. Як підтримати жінок, які втратили коханих? Батьків, які втратили дітей? Найкраще про це можуть розповісти люди, котрі пережили такі трагедії самі й створили волонтерські проєкти та благодійні фонди, що допомагають рідним і близьким загиблих героїв.
Платформа «Культурні сили» наприкінці березня організувала публічне обговорення цієї важкої теми: як не залишати людей сам-на-сам із горем і як розвивати культуру підтримки в нашому суспільстві. Пропонуємо до вашої уваги найкорисніші цитати та поради учасниць події.
Як не треба підтримувати?
Керівниця психологічного простору «ПроЖИТИ» Катерина Чижик: «Будь ласка, ніколи не кажіть «тримайся». Триматися справді нема за що в цей час. І це такий тригер, що додає болю тим, хто проживає, можливо, найболючішу подію свого життя».
Засновниця проєкту «Квіти на Марсовому» Сніжана Гусаревич: «По-перше, не треба казати «час лікує» або «ти ще молода» тощо. Це — з досвіду спостереження та спілкування з жінками, які втратили чоловіків. Важливо запропонувати піти на каву. Або, якщо вона каже: «Я йду на Марсове до чоловіка», запропонувати: «Можливо, я піду з тобою?». І якщо вона хоче мовчати, мовчати разом із нею. Або просто завести таку розмову, щоб вона розповіла про чоловіка — якісь світлі спогади, про себе, чим вона займається. Головне — вислухати й дати простір.
Часом людина може проявляти себе агресивно. Це не через те, що вона має якусь агресію до тебе. Просто треба дати простір, щоб ці емоції вийшли. Стосовно підтримки, важливо не забувати про цю людину, намагатися приїхати до неї, приготувати їсти, наприклад. Тобто запропонувати. Не те, що «я приїду і зроблю», а «ти не проти, якщо я допоможу тобі ось це зробити?».
Поетка, героїня кліпу «Місто наречених» Таті Сонце (Тетяна Мельник): «Якось я почула від людини, яка хотіла мене підтримати, фразу: «Я розумію, твою близьку людину забрала Росія…».
І все. Після цього мене просто-таки поплавило. Тобто ти нічого не можеш вдіяти з тим, що Росія забрала в тебе близьку людину. Ти відчуваєш це безсилля, й людина поруч ніби підтверджує те, що ти й так знаєш: це — безсилля.
Пам’ятаю, що після цієї фрази я взагалі нічого не чула, бо мене просто повело емоціями і думками — справді, я нічого не можу зробити з тим, що недодержава забрала мою найближчу людину. Це дуже тригерна для мене фраза. Як і «Я тебе розумію». Я часто стикалася з конфліктом, коли кажеш людині: «Та ні, ти не розумієш».
Як треба підтримувати?
Катерина Чижик: «Колись біля меморіальної дошки пам’яті мого чоловіка до мене підійшла абсолютно чужа людина, яка запитала, чи може мене просто обійняти. І мені це було й дуже тепло, й дуже дивно. Але я досі згадую, наскільки це було підтримувальним у той момент. Коли ти стаєш спустошеною, взагалі не розумієш, що для тебе наразі важливо, ці обійми зовсім чужої людини теж підтримують. Тож не проходьте просто повз, будьте поряд».
Співзасновниця ініціативи «Вшануй» Катерина Даценко: «Мені здається, що найкраще — це запитати: «Чим я тобі можу допомогти зараз? Може, сніданок принести? Або просто залишити в спокої поки що?». Тому діалог і комунікація передусім — це найважливіше. Просто запитання: «Чим я можу допомогти?».
Керівниця служби «Азов. Супровід» Ріна Рєзнік: «Прості фрази про те, що ти знаходишся тут для людини; слухати її, не перебиваючи, не вносячи якихось своїх емоційних коментарів; запитувати в людини, яка саме в цей момент життя їй потрібна підтримка, — це найкраще, що можна зробити… Кожне горе індивідуальне, індивідуальна пам’ять кожного. Так само, власне, й людина, яка переживає горе, — це не збірний образ дружини, сестри, друга, побратима, які горюють. Це конкретна людина, якій потрібна конкретна допомога й конкретна підтримка. І найкраще, що можна зробити для людини, якій потрібна підтримка, — неважливо, чому вона їй потрібна, — це запитати в неї й бути чутливим до того, як саме ця людина відчуває підтримку».
Що може зробити суспільство, аби розвивати культуру підтримки?
Співзасновниця платформи Меморіал Гаяне Авакян: «Культура підтримки — це памʼять, перетворена на дію. Всі жінки, які працюють у цій темі, діють. Створюють навколо себе акції, фонди, ініціативи, благодійні та волонтерські проєкти. Є дуже багато прикладів. Це сильні жінки, які показують нам приклад».
Очільниця фонду «Маємо жити» Оксана Боркун: «Громадським організаціям, які підтримують рідних і близьких загиблих воїнів, треба об’єднувати зусилля, бо державним органам та суспільству часто байдуже до їхніх проблем. Коли я втратила чоловіка, то опорою для мене стала наша спільнота, яку ми створили. Зараз у ній — понад 6000 людей. І ми стали опорою одна для одної…
Хотілося б більше ідей несення пам’яті, відходити від бетонних плит, відходити від важкості. Хотілося б робити пам’ять легкою, щоб вона не відштовхувала тих, хто не втрачав; щоб вона несла цінність живого життя та його втрати. Тому що наші чоловіки були веселими, працьовитими... Оце й хочеться показувати. Не через якусь глибоку скорботу, а через легкість, через те, що запам’ятається».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google