Підтримати
«Моє місто стало привидом,
Стертим із землі, невидимим,
Ледве ще залишився скелет.
Пам’ятаю: ось цією стежиною
Я ходила ще малою дитиною, —
Тут тепер уламки з-під ракет.
Чи повернусь?
Чи є куди?
Чи всі мої рідні і друзі живі?
Чи повернусь?
Чи дім ще стоїть?
Моє місто хворіє, і мені з ним болить...»
Протягом першого місяця повномасштабної війни польсько-український кордон перетнуло понад два мільйони громадян України, а в рекордні дні кордон перетинало близько 140 тисяч людей зв добу. На сьогодні, за різними оцінками, в Польщі живе від двох до чотирьох мільйонів українців. Серед них — співачка й акторка театру «Чорний квадрат» Оля Бородкіна, життя якої принаймні двічі кардинально змінювалося через зовнішні обставини. Вперше це сталося 2015 року, коли Оля взяла участь в Х-Факторі, а її виступ став одним із найпопулярніших на ютуб-каналі відомого шоу, набравши майже 11 мільйонів переглядів. Вдруге — як і у більшості українців — 24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна російська агресія. Оля з маленькою донькою на руках була змушена виїхати з Києва до Польщі. Втім, переїзд не змусив її покинути творчість. Навпаки, протягом минулого року вона організувала благодійний тур польськими містами на підтримку ЗСУ, а нещодавно випустила альбом із красномовною назвою «Я повернусь», що став квінтесенцією травматичного досвіду та емоцій, близьких усім тим мільйонам українців, які опинилися у вимушеній еміграції.
Про свій творчий шлях, досвід еміграції та новий альбом Оля Бородкіна розповіла в інтерв’ю ZN.UA.
— Пані Ольго, протягом кількох тижнів після публікації на Ютубі ваш виступ на Х-Факторі 2015 року, де ви співали кавер на пісню Земфіри «Метро», набрав мільйони переглядів. Чи стало це поштовхом для розвитку вашої музичної кар’єри?
— Музикою я серйозно займалася ще до того. У нас уже був гурт «Бо і Бро», з яким ми давали концерти в Харкові та інших містах. Звісно, участь в Х-Факторі збільшила кількість наших слухачів у сотні разів. Після першого ефіру за моєю участю в соцмережах до мене в друзі щодня почали додаватися сотні незнайомих людей. Але я відчувала, що хочу співати свою, авторську музику. Я дуже добре знала репертуар Земфіри, могла й надалі співати кавери відомих пісень. Але цінність творчості — у створенні чогось нового. Тому це для мене стало поштовхом для створення власної музики. Наступного року я поїхала на Х-Фактор удруге — вже з власним гуртом і власною піснею. Мені було цікаво, як люди відреагують на щось нове.
— Після обох виступів судді сказали вам «Так» і ви мали змогу брати участь у наступних раундах, але не стали. Чому?
— На такого роду талант-шоу на учасників чиниться певний психологічний тиск — тобі створюють ситуації, коли ти не спиш, постійно хвилюєшся, не маєш комфортних умов. Це втомлює. Але найголовніше те, що мені ніколи не хотілося співати пісні інших людей. Я ніколи не вважала себе вокалісткою. Мені значно цікавіше виконувати власні пісні.
— Розкажіть про ваші музичні проєкти.
— Можна сказати, що починала я в гурті «Бо і Бро», з яким ми випустили два альбоми — «Небо» і «Любимый». Окрім того, в мене вийшло три сольні альбоми — «Українські колискові» на вірші поетеси Галини Буділової, «Відлуння минулого дня» й новий альбом «Я повернусь».
— Окрім музичної кар’єри, ви є також акторкою театру «Чорний квадрат».
— Свою акторську діяльність я розпочала з курсів «Искатели ощущений» у Харкові, де навчалася під керівництвом чудового актора Олега Дідика. Згодом почала грати в аматорському театрі DIY, а коли переїхала до Києва, потрапила до студії імпровізації «Чорний квадрат» у групу Анатолія Нєйолова. Це була дуже серйозна школа, яка, з одного боку, дала міцну теоретичну базу, з іншого — навчила імпровізації. В «Чорному квадраті» я була залучена до вистави «Плюшевий ведмедик» за п’єсою білоруського драматурга Андрія Курейчика. У мене там в акторському плані дуже цікава роль, адже на початку я граю дитину, яка протягом вистави дорослішає й наприкінці це вже старенька бабуся в будинку для літніх людей.
— Відомо, що з «Чорним квадратом» пов’язаний Олексій Арестович. Чи перетиналися з ним у театрі?
— Ні, безпосередньо не знайома, зате знаю його кума, який навіть знімався в одному з моїх кліпів. Причому я дізналася, що це його кум, випадково, і спочатку навіть не особливо звернула на це увагу, адже політикою особливо не цікавлюся.
— 24 лютого 2022 року. Яким ви пам’ятаєте цей день?
— Це був найстрашніший день мого життя. Я до кінця не вірила, що в ХХІ столітті таке можливо. Ми були в Києві. Прокинулися з чоловіком посеред ночі, почувши вибухи. Перші думки — про доньку, якій на той момент не було й двох років. Спустилися в підвал і там просиділи увесь перший день. Спочатку сподівалися, що все швидко закінчиться, тому не виїхали з Києва відразу (тим паче, що на виїздах із міста утворилися величезні затори й виїхати було б не так просто). Заклеїли вікна. Щоб було не так страшно, наступної ночі лягли спати всі разом. І о п’ятій ранку черговий вибух — у сусідньому домі. Вогонь, дим, донька кричить. Знову побігли в підвал. Коли сиділи там, прийшло усвідомлення: зараз ми помремо. Шкода було, що донька так мало пожила на світі. Такі були думки. Дивилася на сусідських дітей, які, хоч і відчувають, що щось не так, але до кінця не усвідомлюють, що сталося. Граються. Вони тоді здавалися останнім острівцем надії. Ту ніч ми пережили, а наступного дня виїхали з Києва.
— Як потрапили до Польщі?
— Спочатку ми переїхали до Хиріва, де чоловік отримав від роботи тимчасове житло. Їхати до Києва було небезпечно, бо росіяни тоді ще стояли в Ірпені й інших передмістях. У Харкові в мене залишилася мама й розповідала, який жах там коїться. Тому ми вирішили, що чоловік повернеться до Дніпра, де він прописаний, а ми з донькою виїхали до Польщі, де мали змогу отримати місце в гуртожитку в Катовіце. До того в Польщі я була лише раз, тому, звісно, все було геть нове й незвичне. Дуже потішило ставлення поляків до нас. Волонтери зустрічали нас на кордоні так, що складалося враження, ніби потрапляєш на день народження. Виходиш із автобусу — і там цілий коридор із волонтерів, які дають тобі все: і розмальовки, й цукерки, й іграшкового ведмедика, який досі в нас стоїть. У нашому гуртожитку була кімната, куди волонтери приносили дитячі іграшки, памперси, всі необхідні речі. А польські матусі залишали коляски для українських мам. Це було зворушливо до сліз. Такі люди... Неймовірні.
— Наскільки вам вдалося адаптуватися до Польщі за майже два роки життя в цій країні?
— З одного боку — звісно, адаптувалися, вже орієнтуємося в усіх побутових справах і почуваємося як удома. З іншого — є певні проблеми, наприклад, неможливість знайти дитсадок для доньки, бо всі місця зайняті. Крім того, постійно живеш у передчутті, що ось-ось усе закінчиться й ти повернешся додому. Але війна досі триває. Поки донька не пішла до школи, в мене ще є час визначитися, де ми будемо — в Україні чи тут.
— Чимало українців не збираються повертатися, навіть після війни. Однак ваш новий альбом називається «Я повернусь». Отже, для вас важлива тема повернення?
— Звісно. Адже моя творчість — україномовна, і я бачу можливість реалізувати себе лише в Україні. Але я не розумію, як можу гарантувати дитині безпеку. Що робити, якщо війна на певний час закінчиться, а потім РФ знову нас атакує? Вдруге виїжджати з дитиною?.. В будь-якому разі нині я чекаю, що повернусь. А назва альбому — багатозначна. Це не лише про людей, які переживають війну за кордоном. Це й про наших військових, які очікують повернення до мирного життя, й про тат, і про чоловіків, які чекають на повернення до сімей.
— Після 24 лютого ви повністю перейшли на українську мову в творчості та повсякденні. Розкажіть про це рішення.
— Насправді це рішення прийшло не відразу після 24 лютого. В перші дні я постійно була на зв’язку з рідними, друзями, перевіряла, чи все з ними гаразд, шукала можливості якось допомогти волонтерам чи бути в пригоді. Важливо було діяти тут і зараз, і не так важливо, якою мовою при цьому розмовляєш. Згодом настав етап, коли хочеш заспокоїтись і повертаєшся до того, що раніше тебе заспокоювало, — якісь фільми, музика. І тут розумієш, що все, що раніше заспокоювало, зросійщене. Російське кіно, російська музика. А тепер не можеш це дивитися і слухати, адже це все так чи інак пов’язано з твоїм ворогом. Тому я вирішила переходити на українську мову. Першою почала моя мама — я ще до неї говорила російською, а вона відповідала українською. Але коли я помітила, що донька починає розмовляти російською, зрозуміла, що нині час остаточно переходити на українську, адже як я зараз поводитимуся, так у майбутньому поводитиметься донька. А мені важливо, щоб вона розмовляла українською.
— Ви також почали перекладати ваші російськомовні пісні українською.
— Раніше в мене були пісні обома мовами. Але після 24 лютого російською я більше не співатиму. Нові пісні пишу лише українською. Першою перекладеною українською стала пісня-посвята моїй доньці «Аліска». Її переклала моя мама. Згодом завдяки мамі відома пісня «Щекоти кота», з якою я вдруге виступала на Х-Факторі, стала піснею «Лоскоти кота». Переклали також пісню «Сказки не будет», яка звучить у виставі «Плюшевий ведмедик». На жаль, не всі пісні вдається перекласти українською, але там, де можливо, намагаємося це робити.
— Після виступів на Х-Факторі у вас з’явилася численна російська аудиторія. Як це відчувалося після 24 лютого та після того, як ви зайняли чітку позицію щодо війни?
— Після початку повномасштабної війни я опублікувала перші відео на цю тему, й від мене одразу відписалося кілька тисяч людей. У перші місяці їх наявність іще відчувалася в хейтерських коментарях. Але зараз цього майже не залишилося. Аудиторія тепер практично повністю українська, а підписники з того боку, що залишилися, — це люди, які адекватно оцінюють ситуацію й підтримують Україну.
— Минулого року ви організували тур Польщею на підтримку ЗСУ.
— У перші місяці перебування в Польщі я не займалася музикою, а лише працювала. Хотілося повернути якусь радість у життя. В березні минулого року купила собі маленьку гітару. Є речі, без яких не можеш. І очевидно, що саме вони визначають мету твого життя. Почала ходити по клубах і домовлятися про виступи, а згодом знайшла людей, які це організовують. За перші два місяці концертів ми зібрали близько 60 тисяч гривень, за які закупили десять спальних мішків для харківських захисників. Решту коштів я перенаправляла до волонтерських організацій. Загалом ми дали понад 20 концертів — Краків, Варшава, Гданськ, Ґдиня, Люблін, Ченстохова. Виступали також поза межами Польщі — в Берліні та Відні.
— Цьогоріч ви дали кілька концертів в Україні. Як вони відрізнялися від концертів у європейських містах?
— Так, ми виступали в Харкові, Дніпрі, Києві та Львові. Взагалі зараз кожна поїздка в Україну для мене — як свято. Я їжджу побачити маму, бабусю й принагідно організовую концерти. І маю сказати, що в Польщі українці дещо інші, ніж українці в Україні. Це відчувається за енергетикою. В Польщі люди радісніші, легше сприймають пісні. В Україні ж публіка закрита. Особливо в моєму рідному Харкові й Дніпрі. Там ти чітко відчуваєш, що приїхала з безпечного місця, а тут люди живуть у постійній тривозі й запас психологічних сил закінчується. Цілком зрозуміло, чому так...
— Розкажіть про історію альбому «Я повернусь».
— Цей альбом складається з семи пісень, написаних навесні 2022 року. З ними я їздила в тур і дивилася, як люди їх сприймають. Я вирішила зробити з них альбом, адже війна стала переломним моментом у житті тисяч людей і неможливо про це не висловитись у творчості. Тому я знайшла польську студію, на якій записала декілька пісень, а згодом привезла до Польщі свою апаратуру й записувала все на домашній міні-студії протягом восьми місяців.
— Яким ви бачите своє творче майбутнє?
— Випуском альбому «Я повернусь» я хотіла б закрити воєнну тематику та зосередитися на інших темах. Є ідеї про гостросоціальні пісні, є кілька заготовок пісень на свята. Зокрема буде нова пісня на День усіх закоханих. Також незабаром вийде пісня «Моє кохане місто» на вірші Галини Буділової.
Згодом хотілося б повернутися до театру, адже є акторський запал і я відчуваю, що можу багато дати цій професії.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google