Підтримати
Поки світ дивиться на те, як українці б’ються за свої життя і свободу, багато хто відчуває велике бажання більше допомагати їм. І цьому заважає не відсутність сил чи ресурсів. Заважає страх спровокувати більшу і, можливо, ядерну війну з Росією.
Саме через цей страх президент США Джо Байден і інші лідери НАТО постійно повторювали, що вони не будуть прямо втручатися в конфлікт і обмежать свою підтримку відправкою озброєнь, грошей, розвідувальних даних, а також запровадженням санкцій. Якими б руйнівними не були події в Україні зараз, ядерна війна з Росією може вбити більше людей, ніж все українське населення. Лідери НАТО розуміють, що їм потрібно дуже обережно підтримувати Україну, щоб не спровокувати війну з Росією. Але вони не знають, як це зробити. Про це в статті для Foreign Affairs пише професор політології Університету штату Джорджія Ден Алтмен.
Уряди Німеччини і Франції ніяк не вирішать, відправляти Україні танки чи ні. Коли Польща запропонувала передати українській армії MiГ-29, США виступили проти. Прес-секретар Департаменту оборони Джон Кірбі застеріг, що цей крок «створює серйозне занепокоєння для всього НАТО», а отже він був би «не розумним». Водночас, США постачали Україні протитанкові ракети Javelin і ракети «земля-повітря» Stinger. Невдовзі після того почалися відправки гаубиць M777 і РСЗВ HIMARS. В чому ж різниця? Вся ця зброя набагато краще посилює бойову силу України, ніж МіГ-29. Тож твердження про те, що Росія жорсткіше буде реагувати на політичні рішення Заходу, які шкодять її інтересам, не підтверджується. Тоді чому можна відправляти ракети і артилерію, але не винищувачі? Відповіді немає. Все відбувається довільно.
НАТО потрібна стратегія, заснована на теорії про те, що альянс може зробити, щоб допомогти Україні без розширення війни до його прямої сутички з Росією. Уроки минулих криз вказують на принципи, які можуть допомогти сформулювати таку стратегію. Історія свідчить, що НАТО ризикує вступити у війну з Росією, якщо перетне дві червоні лінії: або альянс обстріляє російські сили, або розгорне організовані бойові підрозділи під прапором однієї з країн НАТО в Україні. Якщо виключити ці два кроки, альянс може більше допомагати українській обороні з прийнятним рівнем ризику.
Передача зброї і запровадження нових санкцій цілком відповідають цьому підходу. Можна зробити висновок, що країни НАТО роблять все, що можна. Але це не так. Їм варто розширити свою поточну політику, знявши довільні обмеження на типи озброєнь, які вони передають Україні, а також посилити санкції. Крім того існує третій спосіб підтримати Київ окрім постачання зброї і економічного тиску, який НАТО досі ігнорував. Альянсу потрібно заохочувати, організовувати і забезпечувати своїх солдатів, які могли б вступити у війну на боці України як добровольці.
Тонкий баланс
НАТО варто слідувати стратегії, яка б передбачала, що альянс зайде в Україні максимально далеко без перетину російських червоних ліній, тобто без прямої атаки проти російських сил чи відправки бойових підрозділів на українську територію. США перемогли у найгірших кризах часів Холодної війни, використовуючи цей підхід. Наприклад, блокада Берліна в 1948-1949 роках підтверджує ефективність цієї стратегії. Попри те, що контингенти США, Британії і Франції у Західному Берліні можна було легко перемогти, радянський диктатор Йосип Сталін не наважився окупувати всю німецьку столицю. Адже пряма атака проти цих сил означало б початок війни. Натомість Кремль заблокував західну частину міста, позбавивши два мільйона жителів доступу до їжі і вугілля. Коли радянські війська заблокували дороги і залізничні шляхи, лідери Заходу теж відмовилися атакувати їх відкрито, щоб відкрити коридори забезпечення. Натомість вони використали небо, розраховуючи, що Сталін не буде атакувати беззахисні транспортні літаки. Зрештою, ідея з повітряними поставками спрацювала.
Через більш ніж 10 років після того американська влада вирішила накласти блокаду замість прямої атаки, цього разу під час Карибської кризи в 1962 році. Москва роздратувала президента Джона Кеннеді спробами таємно перекинути свої ядерні ракети на Кубу і брехнею про те, що це не відбувається. Американський президент спочатку розглядав можливість знищення ракет повітряним ударом. Але Кеннеді і його оточення вирішили, що ризик такого вчинку надто великий. Директор Центральної розвідки США Джон МакКон у своїй спеціальний записці зазначив, що «наслідки таких дій з боку США неминуче проллють кров радянських військових. Це посилить напругу в інших місцях і неминуче призведе до удару у відповідь по іноземним військовим об’єктам США». Радянський генеральний секретар Нікіта Хрущов теж визнав цю загрозу. Він боявся, що американська атака провокує війну. Кеннеді, зрештою, вирішив, що не буде ані атакувати радянські ракети, ані миритися з їхнім розгортанням як з завершеним фактом. Він заблокував Кубу.
США і СРСР також вели опосередковані війни, уникаючи прямих атак один проти одного, щоб не спровокувати Третю світову війну. Обидві країни вдавалися до масштабних поставок зброї, а інколи і до відправки солдатів під виглядом добровольців, щоб вони підтримали місцеві сили. Автор зауважує, що такі приховані таємні війни - це поширена тактика в міжнародній політиці. В часи Корейської війни радянські пілоти таємно виконували завдання ВПС Китаю. Північний В’єтнам отримував радянську зброю, а солдати СРСР керували батареями ППО, які збивали літаки США. Попри втрати, Вашингтон толерував таку радянську участь у війні. Кремль теж закривав очі на аналогічну поведінку Вашингтона на інших полях битви. Коли СРСР вторгся в Афганістан, США фінансували і озброювали місцеві сили опору. Зрештою, радянська армія була змушена піти. Автор також нагадує, як в 2018 році найманці російської групи «Вагнер» невдало атакували американські сили в Сирії, які підтримували курдські формування. Але США не розцінили це як пряму атаку Росії.
Як далеко НАТО може зайти?
Всі ці приклади вказують на те, що максимальне втручання без прямої атаки - це часто найкращий спосіб протистояти, але при цьому керувати ризиками ескалації. Креативний підхід до політики може запропонувати варіанти, які допоможуть досягти поставлених цілей без перетину червоний ліній, а отже без початку ширшої війни. Забезпечення армії України даними розвідки, які потім використовуються для вбивства російських солдатів - це не те ж саме, що і відкрита атака НАТО проти Росії. Це ж стосується кіберпростору. Рішення Литви заборонити Москві використовувати литовську територію для постачання товарів в Калінінград теж відповідає цьому підходу. Навіть розширення НАТО за рахунок членства Фінляндії і Швеції, а також відправка військ на східний фланг, щоб захистити союзників, - це не атака проти Росії. Насправді є переконливі причини вважати, що НАТО може більше зробити для допомоги Україні без провокування масштбанішої війни.
Дехто переконаний, що ядерний арсенал Росії і її більша зацікавленість в Україні дають перевагу Москві над НАТО. Але це помилка. НАТО і справді віддає більший пріоритет уникненню війни з Росією, ніж допомозі Україні. Але також правда і те, що війна з альянсом буде коштувати Росії значно більше. Тому вона змириться з більшістю форм західної підтримки України. Зрештою, Росії вже надзвичайно важко впоратися з сусідньою країною. Вона не зможе одночасно перемогти у війні ще й з НАТО. А в разі початку ядерного конфлікту переможців взагалі не буде.
Самі лише інтереси не визначають перевагу, коли обидві сторони хочуть уникнути війни. Натомість перевагу буде мати та сторона, яка зможе поставити іншу перед складним вибором між ескалацією і прийняттям обмеженої поразки. Той, від кого залежить початок війни, завжди у більш складному становищі. Росія толерувала санкції і поставки зброї Україні від країн НАТО саме з цієї причини.
Автор зауважує, що було б неправильно вважати, що альянсу зійде з рук абсолютно все. Важливо розуміти, що Москва не змириться, якщо союзники відкрито атакують російські сили. Якщо НАТО зможе безкарно збити російський літак, щоб, наприклад, закрити небо над Україною, куди це приведе Кремль? Чому тоді силам альянсу не продовжити такі атаки? Як Росії добитися того, щоб її погрози відповісти на другий збитий літак сприймали серйозно? А як щодо третього літака? А потім десятого? Після такого НАТО може почати бомбардувати російські сухопутні сили в Україні. Росія не може дозволити, щоб виник прецедент безкарного удару по російським військам.
Кордони - це ще одна червона лінія Москви. Якщо сили НАТО відкрито почнуть діяти на російській території, це буде просто неприйнятно. І альянс також повинен відкинути можливість розгортання регулярних бойових підрозділів в Україні. Відправка військ на українську територію для участі в битвах проти армії Росії загрожує початком війни. Якщо НАТО відправить свої сили не для участі у війні, а, наприклад, щоб не дозволити Росії зайти в певні регіони, це не зміцнить армію України на фронтах. Натомість виникне ризик, що Москва завдасть удар по військам альянсу: умисно чи неумисно.
Заклик до зброї
В рамках цих обмежень існує три головні способи допомогти Україні. Перший з них - це передавати зброю. І тут НАТО може зробити більше. Поточні обмежені поставки не вписуються в жодну теорію чи стратегію. Альянс може забезпечити українську армію сучасними танками, винищувачами, ракетами класу «земля-повітря». І при цьому ризик буде цілком прийнятним. Другий спосіб - це запуск процесу скорочення імпорту російського газу в Європу.
Третій спосіб - відправка іноземних добровольців. І НАТО досі ігнорував цей варіант. Звісно, деякі добровольці вже воюють на боці України в складі Міжнародного легіону. Країни НАТО повинні заохочувати, озброювати і фінансувати своїх солдатів і ветеранів, які готові захищати Україну. Щоб обмежити ризик початку війни з Росією, ці солдати повинні носити українську форму і підпорядковуватися українському командуванню.
Іноземні добровольці можуть принести необхідні знання і навички. У випадку України вони можуть допомогти пришвидшити використання західного передового озброєння, а також підвищити ефективність його застосування в бою. Це особливо важливо зважаючи на те, що українські запаси зброї радянських часів вичерпуються. І доводиться в розпал війни переходити на зброю НАТО. В довгостроковій перспективі залучення добровольців може також вирішити проблему російської кількісної переваги. Якщо Україна зможе змінити хід війни на свою користь, цілком можливо, що Москва відреагує на це оголошенням початку повномасштабної мобілізації. Дедалі більший потік іноземних добровольців зламає російські розрахунки і може допомогти Києву перемогти у довготривалій війні.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google