“Було три блокпости, у  нас перевіряли документи та обшукували машину, було настільки страшно, що аж руки трусилися” - дівчина чудом вивезла із Маріуполя молодшого брата

Марія Москаленко за день до війни приїхала в гості до батьків у Маріуполь, але вже за кілька днів їй довелось втікати з міста, яке вже було у облозі. Наступного дня - виїзд з міста вже був заблокований.

“Я давно не була вдома. Коли Путін “визнав” “ДНР” та “ЛНР”, я подзвонила мамі і запропонувала їм виїхати. Вони відмовилися. Я запропонувала, щоб вони відправили до мене брата - теж відмовилися”, - розповіла вона ZN.UA.

Батьки Марії були впевнені, що місто вистоїть перед навалою загарбника. Ніхто до самого кінця не думав, що мирних людей це зачепить.

“Ніхто не очікував, що будуть бомбити все, що попало. 23го я приїхала зранку. Ми навіть встигли погуляти по парках, які побудували нещодавно, по набережній. Побачити, як там все красиво… було”, - згадує дівчина.

Ранок 24-о почався з телефонного дзвінка, який і розбудив Марію. Телефонував друг, який розповів, що по Україні були нанесені перші ракетні удари.

“Я проспала війну. Я встала десь о шостій… чи о 5.30. Я зрозуміла, що щось почалось. Батько одразу поїхав заправити машину, взяти бензину. А потім ми сиділи і намагалися зрозуміти, що взагалі коїться”.

Продукти закуповувати ніхто не побіг. У Маріуполі у магазинах до останнього було багато продуктів, що можна було купити. Окрім гречки. Крупи, овочі. Магазини закривалися поступово, потім - аптеки, навіть муніціпальні. А потім їх почали зламувати мородери.

“Не відчувалося якогось апокаліпсису, який насправді очікував Маріуполь. У місті було “тихіше”, вони брали місто у кільце. До першого березня навіть не обістрілювали саме місто, тільки околиці, села, якісь дальні райони. До центру навіть ракети не летіли. А першого березня вони випустили багато ракет, одна з яких впала нам у двір і розірвалася прямо у дворі. … Перші чотири дні це був шок. Я навіть намагалася волонтерити, якось працювати віддалено”.

У віддалених районах комунікації розбомбили ще на другий-третій день: світло, воду, опалення і зв’язок. У центрі вони зберігалися довше усього, там комунікації відключилися десь другого березня.

“Ніхто не казав про евакуацію, що Маріуполь буде заблокований. Але я це зрозуміла, коли намагалася дістати ліки, а їх ніхто не міг довезти у Маріуполь. Я зрозуміла, що людей у місто не пускають. А якщо не пускають, то залишилось дуже мало часу до того моменту, коли перестануть випускати. Випускати завжди до останнього намагаються. В Маріуполі людей випускали десь до четвертого”.

Марія каже, що прийняла рішення їхати після того, як впав снаряд і відключилися комунікації. 

“Є люди які залишаються і сидять у бомбосховищах, а є люди, які тікають. Я вважаю, що є якийсь внутрішній тумблер, це рішення приймається не від голови, воно приймається десь всередині. В якийсь момент я прокинулася і просто зрозуміла - треба їхати”.

Марія поїхала з міста третього березня.Зізнається, що їй вдалося це зробити не з першої спроби. Спочатку українські військові зупинили автівку і попередили, що на дорозі - небезпечно. Довелося повернутися і чекати декілька годин перед другою спробою.

“Я планувала повернутися до Києва, але коли я побачила що там коїться, зрозуміла, що мені нема куди повертатися. Батьки не хотіли відпускати, бо це, відверто кажучи, була не надто безпечна “акція”. І не хотіли їхати. Я намагалася пояснити їм, що таке заблоковане місто, невідомо скільки це все буде тривати і коли завершиться. Другого числа вони погодилися відпустити мене і молодшого брата. Сказали “Дамо машину, поїдете”.

“Всі мої аргументи про небезпеку та повну блокаду міста розбивались об батьківське "кто же будет тут помогать старикам и детям" і "мы не отдадим Мариуполь, мы будем держать оборону и выгонять русских", - додає вона.

Дорога була важкою, деінде - страшною. Марія розуміла, що треба буде їхати через російські блокпости і було незрозуміло - пропустять, не пропустять, застрелять.

“Було три блокпости росіян, “ДНР”, “ЛНР”. У нас перевірили документи, передивилися машину, речі. Було настільки страшно, що аж руки трусилися. До брата були “питання”, але є документи. Йому 16. Особливо не придиралися”.

Далі - 8 годин за кермом до Запоріжжя. Бензину ледь вистачило до міста, бо до Запоріжжя заправити автівку нема де. Каже, що якби бензину було трохи менше, чи довелося б їхати полями, то не зрозуміло, як вони б доїхали.

“Мій досвід водіння закінчувався тим, що я по трасі зміняла того, хто втомився на декілька годин. Виходить, що водійські права я отримала у 2014му році у вже майже анексованому Криму, щоб вивезти брата з Маріуполя у 2022му. Рівно через вісім років”.

З батьками зв’язку у Марії майже нема, як і у багатьох родичів у інших містах: “Останній раз ми говорили чотири дні тому. Там ще зв’язок неможливо знайти - то в центрі, то на даху, то у підвалі. Щоб його зловити треба кудись їхати чи йти, а як йти під тими обстрілами? Їх зараз обстрілюють безперервно і навіть незрозуміло хто живий, а хто - вже ні”.

“Люди шукають колодязі та джерела. Холодно, темно. Готують їжу на багатті біля під’їздів, коли не дуже обстрілюють. Об’єднуються домами, діляться водою і їжею. Але це я розмовляла, здається, до того, як розбомбили буквально все”.

Зараз після більш ніж двох діб у дорозі Марія та її брат у відносній безпеці. У такій самій безпеці, як кожен українець, що залишається в країні сьогодні.