Пам’ятайте про Азовсталь! Скоро такі фрази будуть грати таку ж роль у героїчній українській обороні від Росії, як і гасло «Пам’ятайте Аламо». Азовсталь - це велетенський металургійний завод в Маріуполі, місті, яке російська армія, намагаючись підкорити, фактично знищила. На цьому заводі кілька тисяч українських солдатів і менша група цивільних тримаються під постійним російським бомбардуванням і атаками.
Цього тижня вони знехтували російським ультиматумом капітулювати або бути знищеними, - пише на сторінках Bloomberg колишній головний редактор видання Handelsblatt Андреас Клут. У відеозверненні один з командирів захисників Маріуполя закликав світових лідерів організувати «процедуру вилучення», щоб вивезти солдатів і цивільних у безпечну третю країну. Така евакуація нагадувала б подібну операцію в Дюнкерку в 1940 році, коли союзники врятували власних солдатів від німців. Але вона малоймовірна.
«Більш вірогідно, що захистикам Азовсталі доведеться вирішувати власну долю самим. Здатися - не варіант, і вони це чітко дали зрозуміти. Їхній обраний вихід, схоже, - це померти за свою країну у цьому останньому редуті», - йдеться в статті.
Як і героїзм загалом, такі непохитна сміливість зустрічається тільки в минулому, в легендах або навіть міфах, коли доблесна поразка робить подальшу перемогу ще більш драматичною. В Аламо у 1836 році мексиканці оточили й вбили техасців, які захищали свій гарнізон. Але злість через їхні звірства змусила інших техасців перемогти мексиканців впродовж наступного місяця. В результаті з’явилася Республіка Техас. Дещо ще більш масштабне відбулося у 480 році до нашої ери, коли цар Ксеркс привів свою велетенську перську армію до вузького гірського проходу в Фермопілах, щоб атакувати й підкорити грецькі міста-держави. Невелике військо з 300 спартанців тримали оборону проходу впродовж трьох днів, аж поки їх не зрадили. Всі спартанці загинули. Але вони уповільнили перський наступ. До кінця року греки перемогли у війні.
Коли воїни віддають свої життя, звісно, вони завжди бояться, що їхня жертва може виявитися марною. Ця невизначеність надає їхній боротьбі більш піднесеного й поетичного значення. Вона стає непокорою заради самого себе. Саме це сталося в 74 році нашої ери, коли група єврейських поборників захищали Масаду, фортецю на схилі поблизу Мертвого моря, від римський військ. Як свідчать записи римського історика, 960 чоловіків, жінок і дітей наклали на себе руки, але не здалися. В 1877 році самурайська армія зробила фактично те ж саме.
Інколи єдиним мотивом для битви до останнього - це лояльність до своїх побратимів. «Пісня про Нібелунгів» завершується тим, що гуни вбивають бургундських лицарів, які були їхніми господарями. Не самооборона, а вбивство, помста і зрада привели їх до цього моменту. Але вони разом билися і загинули. Коли німцям у часи Другої світової війни потрібна була історія, щоб героїзувати поразку під Сталінградом, вони звернулися саме до цього епосу. Герман Герінг порівнював загибель 6-ї армії Вермахту з передсмертною агонією нібелунгів. Головний пропагандист Йозеф Геббельс намагався перетворити Сталінград на нову легенду, в якій німці «билися до останньої кулі й загинули, щоб Німеччина могла жити». Звісно, все це була зухвала брехня. Третій рейх не вижив. І німці билися не «до останньої кулі». І на відміну від древніх спартанців, вони загинули не тому, що добровільно вступили в бій до останнього, обороняючи свою країну. Вони загинули, тому що їхній злий режим приніс їх в жертву у війні заради винищення й поневолення.
Автор також нагадує, що Кремль теж намагається грати в героїзацію своєї агресії. Він просуває вигадку про те, що йому довелося атакувати Україну, щоб її «денацифікувати». Це повна маячня. Україна - прозахідна демократія з президентом, який має єврейське походження. Але для російського глядача ці розповіді можуть видатися справжніми. Тому що серед захисників Маріуполя є бійці батальйону «Азов», яких раніше звинувачували в націоналізмі. Тож благородство тих, хто б’ється до останнього, значною мірою залежить від того, хто на них дивиться. Але попри це, Азовсталь все одно нагадує спартанців у Фермопілах. Обидві битви грають стратегічну роль. Якщо Фермопіли були брамою до завоювання Греції, то Маріуполь стоїть на шляху до сухопутного сполучення між Кримом і Донбасом, які Росія окупувала раніше.
Не залежно від конкретних обставин, для тих з нас, хто в житті має справу з абсолютно банальними ситуаціями, битви до останнього залишаються загадкою. Що мотивує чоловіків і жінок виступити проти чисельно більшої сили, йдучи на вірну смерть? Можливо, ними керує первинний інстинкт боротися з несправедливістю, навіть якщо це єдиний спосіб змусити ворога заплатити якомога вищу ціну. Інстинкт може шепотіти: “Якщо плата за наші життя буде дуже високою, у майбутньому вороги подумають двічі, чи варто з нами зв’язуватися”.
Українці на Азовсталі б’ються один за одного, за свою країну і за історію. Можливо, як і повсталі самураї й усі, хто були до них, вони лише ведуть свою битву лише тому, що за примхою долі вони опинилися в конкретному місці в конкретний час. І якщо вони загинуть, то лише на власних умовах, з честю.