"Або ми помремо з голоду, або нас засипле, або нас просто вбʼють": історія 17-річної бандуристки з Маріуполя

17-річна бандуристка Марія Вдовиченко донедавна разом із сімʼєю мешкала в Маріуполі. Її життя враз змінилося 24 лютого. Марія розповіла hromadske історію своєї родини.

Маріуполь — війна

"24 лютого о 3:50 мама почула перший вибух, забігла до нас з молодшою сестрою в кімнату і голосно сказала найстрашніші слова: "Почалася війна. Збираємося!". Куди збираємося? Як збираємося? Ми швидко напхали в сумки теплий одяг, їжу, яка залишилася. Думали, що зможемо виїхати. Але не вдалося — місто закрили. 

Тоді почався справжній жах. Люди вибігали з будинків, намагалися все скупити, зняти готівку, заправити автівки. А довкола лунали вибухи”, - розповіла Марія.

Сім’я дівчини ховалася у ванній власної квартири. Окна завісили і підсилили паралоном. За словами Марії, бували дні, коли вони вже знали, о котрій годині обстрілюватимуть. 

"Одного ранку, не памʼятаю точно, якого числа, ми лежали всі в одній кімнаті. Чули, як усе ходить ходором у квартирі, як щось падає в сусідній кімнаті. Але ми лежали і думали: ні, це десь далеко, ми в це не віримо. Почалися вібрації землі, дім ніби підстрибував. Ми швидко зачинилися у ванній. Спершу була така тиша, здавалося, ніби щось падає, і тут вибухова хвиля пробила все до низу. Верхні поверхи будинку просто склалися. Падали шматки бетону, меблі, шифер з даху, летіло скло. Всюди кричали", - згадує юна бандуристка.

Маріуполь — підвал

Після цього їм довелося переміститися у підвал, де вже жили їх сусіді. Їжу не було з чого готувати, воду добували з льоду і снігу. Але світ за межами підвалу залишався дуже небезпечним - летіли осколки, шматки будівель, каміння. Одного дня перед дверима в підвал прилетіла міна. 

Додатковим випробуванням стало і те, що мати Марії вже шість років хворіє на полінейропатію. На тлі стресу вона перестала ходити, в неї двічі зупинялося серце.

"Батько реанімував маму, як міг і знав — штучне дихання, масаж серця. Таблетки доводилося шукати під обстрілами".

12 днів родина просиділа у тому підвалі, звідки постійно намагалися когось вигнати і де постійно сварилися.

"Зазвичай обстріли вночі починалися десь о четвертій ранку. Потім була невелика перерва, а о 10-й — знову. Але того дня всі прокинулися від нечуваного раніше шуму о другій ночі. Ми лежали й намагалися заснути. Чашка, що стояла на поличці наді мною, стрибала. Звук був такий, ніби я лежу і біля мене їде по чотири потяги з кожного боку. Зазвичай, коли стріляли — плакала дитина, хтось читав молитву вслух. А того разу мовчали всі", - спогади дівчини моторошні.

Якось батько сказав родині: "Або ми помремо з голоду, або нас засипле, або нас просто вбʼють". Російські солдати ходили по підвалах, перевіряли, хто там сидить, кидали бомби. В один з днів вони почули від сусідів, що можна виїхати на Мелекіно. Тато мав старенькі, побиті уламками від будівель і скла, "Жигулі". Автівка дивом рушила і довезла під обстрілами та градами майже до Мелекіно, там стояв пост "ДНР".

Ялта — окупація

"Нас зупинили на блокпості, спитали місце реєстрації. "Маріупольське? Вам направо. Що за "право", ми не знали. Звідти нас направляли далі і далі. Так поступово сформувалася велика колона з автівок і навіть людей, які йшли пішки. Згодом військові "ДНР" сказали їхати "вниз". Ми рушили, а вони просто стріляли по автівках і людях".

Так родина дівчини доїхала до Ялти (Донецької області), де ховалися більше 10 днів у старому пансіонаті. Їжі не мали, воду брали з криниці. У Ялті саме змінювали владу на "ДНР", і вони намагалися нібито показати себе з хорошого боку. Запрошували приходити до них, називати своє імʼя, прізвище, щоб отримати гуманітарну допомогу. Люди йшли, щоб вижити, не вмерти з голоду. Але жодних пайків там не давали — їх отримували місцеві, які продавали їх на базарі за космічними цінами. 

"У Ялті також працювали кілька магазинів, куди завозили продукцію з Росії. Ціни високі, черги величезні. На ті гроші, які в нас були, ми змогли купити лише дві буханки хліба. Ми їх берегли, ховали, щоб не забрали".

Ще тоді ж у Ялті була "денаціоналізація": солдати ходили по домівках, шукали «націоналістів», «фашистів», як вони там кажуть. Людей вивозили в невідомих напрямках, когось вбивали.

Мангуш — фільтрація

Родина потрапила на фільтрацію у Мангуші. Там було два табори. Перший — для людей, які йшли пішки. Вони могли проходити фільтрацію понад місяць. І ще один табір був для тих, хто автівками. Це не було якесь поселення, а просто колона автівок, з яких забороняли виходити за їжею, водою або у туалет. В очікуванні черги вони простояли дві доби.

Ось як влаштована фільтрація: у них є блокпост. Туди заїжджає машина, де перевіряють кожну кишеню, бардачок, багажник, кожну сумку. У людей — одяг, і що під ним. Чоловіків роздягають на вулиці біля машин. Шукають татуювання, якісь мітки. 

Траплялося, що не всі пасажири з машини проходили фільтрацію: вони могли забрати батька або матір, а машина мала рухатися далі. 

"Наша черга підійшла об 11 вечора, ми були останньою машиною на той день. Нас запустили, обшукали. Мама вже не ходила через свою хворобу. Їм з сестрою дозволили не виходити: сказали, що "фільтрація починається з 14 років", - згадує вона. Але самій Марії та батькові довелося пройти фільтраційні заходи. Її направили до однієї фільтраційної кімнати, батька — до іншої. 

"У мене зняли відбитки пальців, відсканували документи, перевіряли телефон. Ставили провокаційні запитання. Про владу, Україну, про мої власні позиції. Вони намагалися знайти людей, які люблять свою батьківщину, які хотіли нормально жити. Вони знущалися, принижували, могли обзивати, били". Побили і батька дівчини, він ледве стояв на ногах. 

"Батько натиснув на газ, і ми рушили. Прямої дороги на Бердянськ не було: міст підірвали, тож ми їхали околицями, селищами. Бачили трупи, розбиту техніку. Вже дорогою в батька почалися проблеми з зором — він не бачив".

Як виявилося, побачивши, що у батька дівчини "пустий" телефон, його почали штовхати і тиснути. В якийсь момент його вдарили по голові - він не пам’ятав як і чим.

"Від того побиття батько втратив зір, а нам ще потрібно було їхати далі. З Бердянська до Запоріжжя стояло 27 блокпостів, і на кожному перевіряли документи, машину, запитували, чи профільтрований. У людей забирали їжу, теплі речі, просили цигарки, питали навіть про наркотики та алкоголь".

Оріхове — воля

Коли родина доїхала до Оріхового (Запорізької області), з’явилося відчуття, ніби дихати стає легше, а потім попереду ми побачили український прапор. 

"Спершу перелякалися: невже провокація? Невже це ще один іспит, який ми маємо скласти? Нас зупинили. Кажуть: "Добрий день! Покажіть, будь ласка, документи". Ми показали, хоча й далі були переконані, що це провокація. Нам кажуть: "Не бійтеся. Це — Україна". 

Дівчина згадує, що тоді вони почали плакати. Не могли повірити, що під захистом, що знайшли свою землю. Волонтери допомогли доїхати до Дніпра. Батька обстежили двоє лікарів, зробили висновок, що він має травму внаслідок контузії. На одному оці — повна втрата зору, а інше бачить ніби крізь целофановий пакет. 

"Ми не можемо втратити нашого батька. Він нас врятував, тепер ми маємо допомогти йому", — наприкінці розмови з журналістами додала мама Марії, Наталя Сергіївна.  

Раніше повідомлялося, що російські окупанти вивезли з Маріуполя майже 140 тисяч людей. Те, що РФ подає як евакуацію, насправді є примусовою депортацією та викраденням українців. Близько 30 тисяч українців утримуються у "фільтраційних таборах".