Скликанням собору УПЦ МП де-факто підтвердила свій статус самокерованої помісної церкви

Про це пише Катерина Щоткіна у своїй статті для DT.UA.

«Собор УПЦ не потребував скандальних рішень - він сам по собі досить показовий: рішення про Помісний собор було ухвалено без будь-яких санкцій та дозволів, за «внутрішньою потребою церкви»», - зазначає К. Щоткіна.

Тим часом, автор матеріалу впевнена, що за піднятим інформаційним шумом перед собором стояли реальні побоювання Кремля.

«У нагальності собору, його обіцяної сенсаційності може бути й цілком політичне підґрунтя. Воно вкладає церковні події в одну площину зі спільними навчаннями з НАТО та активізацією роботи над угодою про зону вільної торгівлі з ЄС. Її причина - ускладнення взаємовідносин нинішньої української влади з Росією. Очевидно, українська влада взяла паузу в заграванні з Росією і з усім російським. Це допомогло їм дістати підтримку на виборах і втратило актуальність після перемоги», - йдеться в статті.

«Коли правда те, що Віктор Ющенко хотів бачити в Україні помісну церкву з суто романтичних міркувань, то правда й те, що прагматики (а саме так позиціонує і, мабуть, хоче думати про себе нинішня влада) не можуть не розуміти цінності власної церкви у власній країні. Не побачити того, що російський уплив поширюється по Україні церковними каналами й інспірується Московською патріархією, може тільки сліпий. І вже, звісно, не людина, котра свого часу сама цим користувалася. Чи потрібен їй цей вплив, який став небезпечним для її влади, тепер?» - задається питанням автор.

«Хоч як це смішно, самоврядна (а краще зовсім автокефальна) церква завжди буде в інтересах української верхівки, хоч під якими гаслами вона прийшла б до влади. Зі своїм главою церкви завжди домовитися простіше, ніж з главою церкви сусідньої країни, котрий виконує політичне замовлення влади сусідньої країни.

З цього погляду не повинно дивувати те, що основну частину звернення собору займав перелік усього, що церква хотіла б одержати від української влади - від майна до доступу до шкіл і армії. Та й звання Героя України митрополит Володимир, з оглядкою на нинішні зовнішньополітичні тенденції, навряд чи отримав тільки за те, що підтвердив свою єдність з Російською право­славною церквою. Радше, партнери ведуть переговори і роблять один одному аванси», - припускає автор.

Тоді ж від церкви не варто очікувати радикальних і швидких рішень.

«Якщо незалежність держави може відбутися в результаті переговорів кількох осіб, то церкви не творяться вольовим рішенням земних владик. Приклад того - УПЦ КП, цілком «національна», яка так досі й не стала власне помісною церквою для українських православних. Можливо, революційний шлях до Української помісної церкви патріарха Філарета та еволюційний шлях митрополита Володимира колись перетнуться», - резюмує автор.

Детальніше читайте у статті Катерини Щоткіної «Собор нашвидкуруч» у свіжому номері «Дзеркала тижня. Україна».